Ідеться передусім про уроки історії, пов’язані з тими чи тими подіями і постатями, – уроки, які залишилися або не вповні, або взагалі не засвоєними українцями.
Почнімо з подій ранньомодерних часів, коли почала формуватися українська нація. Три століття тому загинули визначні лідери Козацької держави, які намагалися легітимізувати її як рівну серед рівних у тодішній Європі. 16 березня1664 року поляками був розстріляний гетьман Іван Виговський. А 27 січня 1664 року також поляками був розстріляний полковник Іван Богун.
З іменем Виговського пов’язаний Гадяцький трактат 1658 року, підписаний «між станами Корони Польської і Великого Князівства Литовського, з одної сторони, і вельможним гетьманом і Військом Запорозьким, з другої». Трактат передбачав перетворення польсько-литовської держави на конфедерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського (України). Українську державу, за угодою, складали воєводства Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Чернігівське та частково Руське (Галичина). За українською державою визнавалося право мати скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, шістдесятитисячне реєстрове військо та десятитисячну найману армію (це давало у підсумку можливість створення одних із найпотужніших збройних сил Старого світу). А мету конфедерації окреслювали рядки угоди: «Спільна рада і спільні сили тих народів мають бути супроти будь-якого ворога».
Але реалізована ця угода не була. Варшавський сейм урізав права Козацької держави до рівня Зборовського договору 1649 року, тобто повернув усе на рівень початку визвольних змагань, коли Patria Cosacorum ще тільки почала конституюватися, тобто польська шляхта у своїй масі відмовилася визнати українців рівними з поляками людьми. З цим не могли змиритися навіть найближчі друзі Виговського, такі, як Іван Богун. А разом із тим почалися підбурювані Москвою повстання. Проти Виговського висунули «залізне» в очах плебсу звинувачення: мовляв, «гетьман запродав Україну ляхам». І між «лядською» Європою та «православною» Євразією голота обрала Євразію…
Перед цим, у 1654 році, полковник Іван Богун у Переяславі висловив сильні сумніви у тому, що московіти є православними, ба більше – взагалі християнами, і відмовився разом із своїм полком присягати московському цареві. Але за іронією історії Богун став одним із керівників повстання проти Виговського, домігся успіху, поклав Лівобережну Україну під ноги Москві, – лише задля того, щоб виступити проти укладених Юрасем Хмельниченком з московітами нерівноправних Переяславських статей і знову, у значно гірших умовах, спробувати домовитися з Річчю Посполитою. Не вийшло…
Наступна «кругла» дата – інтервал тут сто років – також стосується козацьких часів, і також навіває сум. 21 грудня 1764 року було усунуто останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Молодший брат Олексія Розумовського (Розума), фактичного чоловіка російської імператриці Єлизавети Петрівни, був справжньою людиною доби Просвітництва. У 1743-45 роках він навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом знаних учених Ейлера та Штрубе. У 1746 році його було призначено президентом Петербурзької академії наук. А в лютому 1750 року козацька рада у Глухові за вказівкою імператриці Єлизавети обирає графа Кирила Розумовського гетьманом Лівобережної України. Молодий гетьман намагається провести реформи. Він прагнув загальної освіти всіх молодих українців (тобто до школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів), і створити університет у Батурині, який він відбудовував і мав намір знову зробити гетьманською столицею, розпочавши там і в деяких інших містах реалізацію широкої програми «національних строєній»; другий університет мав бути заснований на базі Києво-Могилянської академії.
Під впливом гетьмана з’явився царський указ від 13 січня 1752 року, який забороняв поширення на українське населення стану холопства. Почалася військова реформа: була модернізована артилерія, козацькі полки набули регулярного характеру. Проводив гетьман Розумовський й судову та адміністративну реформи. Загалом, він намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу, яка б перебувала в особистій унії з Росією, – шляхом установлення спадкового правління роду Розумовських, але з наданням Україні конституційного оформлення шляхом створення постійно діючого станового парламенту («Генеральне зібрання» або ж «Генеральні збори»), що займався б законодавством і контролем за гетьманським урядом. Коли цей проект перейшов у стадію реалізації, імператриця Єкатерина ІІ у відповідь узагалі скасувала посаду гетьмана та призначила Малоросійську колегію керувати Гетьманщиною. Остаточно остання була скасована 1782 року – через десятиліття після першого поділу Речі Посполитої (головні територіальні «бонуси» від якого отримала Російська імперія) і за 13 років до насильницького припинення її державного існування.
Отож, як зауважував козацьким пахолкам Російської імперії Тарас Шевченко, 200-річчя від дня народження якого відзначатиметься 9 березня, «Польща впала, Та й вас роздавила!». Хоча з позиції сьогодення важко сказати, хто тут кого розчавив, от тільки однозначно програли й Україна, і Польща…
Навряд чи має сенс зайвий раз розповідати про місце і роль Шевченка – одного з тогочасних європейських «будителів» та «відроджувачів нації» – не лише в українській, а й у загальносвітовій історії. Що ж стосується власне Шевченкового ювілею, то вже зараз громадянському суспільству й опозиційним політичним силам слід було б розпочати – разом із українським зарубіжжям та неурядовими структурами Литви, Казахстану й Росії – активну підготовку до нього. Адже можна тільки уявити, на який трагіфарс перетвориться «спільне відзначення» цієї надзвичайно значущої для України події офіційними Києвом та Москвою…
Відмірюємо півстоліття від Шевченкового народження – і бачимо ще дві вельми значущі дати. 20 березня 1864 року народився митрополит Василь Липківський; 17 вересня того ж року письменник Михайло Коцюбинський.
Із іменем вихідця з провінційної священицької родини Василя Липківського пов’язане створення і становлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Він отримав церковну освіту у духовному училищі в Умані, у Київській духовній семінарії та у Київській духовній академії на Подолі і там здобув ступінь кандидата богослов’я. Ті духовні заклади давали досить серйозну підготовку. Але в усіх них існувало насторожене ставлення до українства. Відтак 1905 року протоієрей Липківський був за українофільство звільнений із посади директора Київської церковно-вчительської школи і призначений священиком Свято-Покровської церкви на тодішній київській околиці Солом’янці. З початком Української революції Василь Липківський очолив рух за відновлення Української православної церкви. Він перекладав Службу Божу українською мовою і опікувався відродженням давніх традицій Київського православ’я. Особливе значення отець Липківський надавав відновленню традиції соборноправності, тобто спільного управління церковними справами священослужителями і мирянами. А 22 травня 1919 року отець Липківський відслужив першу літургію українською мовою у збудованому гетьманом Іваном Мазепою Микільському соборі біля теперішньої площі Слави у Києві (зараз на місці храму стоїть Палац дітей та юнацтва). Російські єпископи негативно ставилися навіть до запровадження української мови в Службі Божій, не те що до автономії української Церкви, тому проголошення автокефалії Української православної церкви 5 травня 1920 року, одразу після відступу з Києва Червоної армії, стало самочинним актом священства та воцерковлених мирян. А на Першому соборі УАПЦ, який відбувся у жовтні 1921 року у київському соборі Святої Софії, його настоятель отець Липківський був висвячений на єпископа й обраний митрополитом. Оскільки жоден із єпископів Російської Церкви не погодився взяти участь у хіротонії єпископів відроджуваної Української Церкви, вони були рукоположені соборною висвятою за практикою Церкви апостольських часів – адже благодать Святого Духа притаманна не окремим єпископам, а Церкві в цілому, тобто громаді вірних.
«Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади», – писав Василь Липківський. Ішлося не тільки про форму, а і про зміст: УАПЦ тих років поверталася до незамутнених канонів євангельського християнства. На це донині не спромоглася жодна з нинішніх українських Церков…
А Михайло Коцюбинський був не тільки визначним майстром українського слова, одним із перших імпресіоністів і модерністів у вітчизняній літературі, але й співзасновником підпільного Братства Тарасівців (1891 рік). Це була не політична партія, а глибоко законспірована громадська організація, яка готувала ідейний ґрунт для власне політичних дій. Серед знаних членів Братства були Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Микола Міхновський та інші; повний список членів Братства невідомий, як і точна кількість його членів – адже царській поліції так і не вдалося припинити його діяльність. Загалом до десяти філій цього товариства входили понад ста осіб. Із документів поліції відомо, що братчики пропагували свої ідеї переважно серед гімназистів та студентів, поширювали привезену з Галичини нелегальну українську літературу. Центром діяльності організації спочатку був Харків, після арештів у Харкові (1893 рік) – зокрема, Іван Липа був засуджений до ув’язнення за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії» – центр Братства перемістився до Києва. Того ж року у Києві під головуванням Миколи Міхновського відбувся всеукраїнський з’їзд Братства Тарасівців, де була проголошена програма Братства, з деякими доповненнями анонімно опублікована у Львові у часопису «Правда» під назвою «Profession de foi (тобто «символ віри» – Ред.) молодих українців». Програма ця містила чіткі вимоги політичної автономії українського та інших народів у складі демократичної федеративної Росії, а вела мову про захист культурних та економічних прав українців. Ішлося там і про національну єдність українців: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Містилися у «Profession de foi» й певні практичні настанови: «Виховуючи свої діти, кожен свідомий Українець повинен вживати вкраїнської мови, яко мови викладової спочатку вчення, а як дитина піде до офіціяльної школи, вчити її вкраїнської мови, історії, літератури дома окремо, щоб діти наші були вже стихійними Українцями. Щоб потрібно піднести і розворушити на Україні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції народу національні почування вкраїнські і на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою». Не забуваймо, що у часи тарасівців у Києві українською мовою вдома розмовляли тільки декілька інтелігентних родин…
А через два роки після «Символу віри», розвиваючи ідеї Братства, з’явилася «Україна irredenta» Юліана Бачинського, а через сім років – «Самостійна Україна» Миколи Міхновського, де була різнобічно аргументована ідея, що Україна й австрійська, й підросійська – то єдина повноправна нація, яка неминуче має стати самостійною. І цей висновок не змогли в подальшому потоптати ані старі, ані новітні деукраїнізатори та розкольники України.
Що ж стосується останніх ста років, то тут значущі ювілейні дати йдуть буквально низкою. Але вони, їхнє значення та уроки, як видається, варті окремого розгляду, і їм буде присвячена наступна стаття.