▪   Олексій Сокирко

Європейський гетьман

ФОТО: Сергій Клименко
Цьогоріч минає 260 років від призначення Кирила Розумовського останнім гетьманом України
Матеріал друкованого видання
№ 10 (123)
від 12 березня, 2010

На фото: Церква у с. Лемеші, збудована Кирилом Розумовським

 

З-поміж українських гетьманів останній – Кирило Розумовський (1728–1803) – виглядає чи не найекзотичнішим. Із портретів позирає не звичний для тих часів вусань у кунтуші, а елегантний вельможа в стильній перуці та європейському строї. Цей гетьман-граф-генерал-фельдмаршал заклав основи модерної України – його поступ парадоксально перервала послужливість козацької старшини, яка попрохала Петербург закріпити за Розумовськими спадковість на гетьманську булаву.

Попелюшка з Лемешів

Історія з карколомним вивищенням синів козака Київського полку Грицька Розума вкотре підтверджує прадавню істину – випадок таки відіграє в історії свою парадоксальну й часто-густо непередбачувану роль. Історія з Олексієм Розумовським (братом Кирила) межує з казковою одіссеєю Попелюшки: він в одну мить перетворився з півчого придворної капели на царського улюбленця й поважного можновладця. Фаворитизм у політичній практиці XVIII ст. був відгомоном архаїчної, але все ще живої системи володарювання, в якій ані Україна, ані Росія не були винятками на загальноєвропейському тлі. Якби не він, у поєднанні зі щасливим збігом обставин, можливо, обидва парубки й далі б пасли овець у батьківській господі.

1742 року Олексій Розумовський узяв таємний шлюб із новоспеченою російською імператрицею Єлизаветою Петрівною. Судячи з повідомлень сучасників, шлюб був плодом справжнього кохання, до того ж випробуваного часом і серйозними ­небезпеками: Олексій познайомився й став коханцем Єлизавети, коли та була ще принцесою й перебувала в ізоляції при дворі попередньої імператриці – Анни Іоанівни. Прецеденти такого роду «можновладних» шлюбів поміж верхівкою Російської держави та Гетьманщини трапялися й раніше, але стати родичами правлячої династії українцям випало вперше. Для російської аристократії, власне як і для козацької старшини, Розумовські – лише безродні вискочні, каденція яких при дворі визначалася наймінливішим з-поміж усіх інших житейських чинників – амурним. Немовби передчуваючи це, Олексій невтомно зміцнював свої позиції, здобуваючи прихильність і підтримку чільних петербурзьких вельмож, духовенства та генералітету.

Оскільки тогочасна владна модель значною мірою ґрунтувалася на сімейних зв’язках, у пригоді мали стати й інші представники численної рідні Розумовських. Тож першу й найвідповідальнішу ставку в розбудові власного родинного клану зробили, природно, на молодшого брата Олексія – Кирила. Ро­зумовського-молодшого терміново «виписали» з рідних Лемешів до Санкт-Петербурга, звідки вирядили в навчальну подорож до Європи. Судячи з програми мандрівки, до якої доклав руку старший брат і котра в загальних рисах копіювала університетські маршрути тодішньої «золотої молоді», Кирило мав здобувати не стільки освіту, скільки виховання й аристократичні манери. Задум справдився повною мірою. 1745 року до російської столиці повернувся не просто синьо­окий блондин, котрий вражав наповал розбещених петербурзьких красунь, а галантний кавалер, одягнений за останньою модою, з чудовою французькою й задатками вправного інтригана-при­двор­ного.

Наступного року на Кирила чекало перше серйозне призначення – президентство в Російській академії наук. Попри початково іронічне ставлення частини вчених мужів, призначення Розумовського не стало банальною синекурою – за його врядування (воно тривало до 1798 року) ухвалили Регламент академії наук, вдвічі збільшили її фінансування, впорядкували роботу друкарень і канцелярії. Сам же президент, до речі, перший із керівників Академії, який мав ненімецьке походження, виявився напрочуд ефективним адміністратором, завдяки дипломатичному хистові якого полагоджувалися бурхливі «розборки» поміж академіками. Авторитет і поважність Розумовського ­неодноразово втихомирювали буй­ну вдачу професора Михайла Ломоносова, котрий, за свідченням очевидців, міг прийти до Академії «напившись пьян», «не поздравивши никого и не скинув шляпы», зробивши водночас ­колегам по храму науки «без­честный и крайне поносной знак».

Утім, найголовніша посада чекала Кирила Розумовського попереду. Під час подорожі на батьківщину свого чоловіка, в 1744 році, Єлизавета Петрівна прийняла петицію від української шляхти й старшини про відновлення гетьманської посади, що протягом 10 років по смерті гетьмана Данила Апостола лишалася вакантною. Російські монархи від Петра І не шанували чільників Козацької держави, вважаючи їх «ис­тинными в своем непостоянстве изменниками». Після ж мазепинського повстання 1708 року обрання гетьманів перетворилося на фікцію. Булаву отримував той лідер, кандидатуру якого козацькій верхівці вдавалося погодити з Петербургом. У цій ситуації Кирило Розумовський влаштовував чи не всі сторони.

Човникове гетьманування

Кирила засватали на гетьманство заочно. В травні 1747 року Олексій Розумовський рукою ­імператриці підписав указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обык­но­вениям», а в лютому 1750 року старшинська рада в Глухові обрала новим гетьманом Кирила, котрий на той час перебував... у Петербурзі. Нехіть Розумовського пояснювалася не стільки ігноруванням провінційного життя Гетьманщини, скільки побоюванням втратити контроль над придворною ситуацією, а відтак і змаргіналізуватися як політикові. Перші кілька років його правління нагадували «човникове гетьманування», коли ясновельможний вряди-годи наїжджав до України, аби дати лад ранговим маєтностям, підписати укази й відвідати родичів. Цей стиль урядування цілком влаштовував козацьку аристократію – Марковичів, Лизогубів, Скоропадських, Безбородьків, які поділили між собою владний простір гетьманату, користувалися високим заступництвом гетьмана в Петербурзі, вільно порядкуючи державою у власних інтересах. Треба віддати належне цій олігархії – в своїй масі вона жила не лише власними «резонами», але й далекосяжними стратегіями.

У середині XVIII ст. козацька знать ототожнювала себе з малоросійською шляхтою, знатність і заслуги якої перед царями ніяк не поступалися, а то й перевершували статус російського дворянства. В її уявленнях про «свою» ідеальну державу химерно переплелися давні річпосполитські звичаї з козацькими традиціями: виборність володаря, яку скріплювали договірними угодами, республіканський устрій, вищість козацтва над іншими станами. Ба навіть відносини з протектором – російською монархією – попри лояльні декларації, трактували як добровільні й договірні, мовляв, підданство підданством, але «не шаблею ви нас узяли». Саме цим небезпечним духом, у якому промовисто відлунювали ноти мазепинства, зрештою й заразився петербурзький гетьман.

Від початку правління Розумовські подбали, аби Гетьманщині повернули відібраний раніше політичний «дах», що гарантував її окремішній статус в імперії. Всі відносини з Козацькою державою було переведено до відання Колегії іноземних справ, що фактично ставило контакти між Петербургом та Глуховим на рівень мало не міждержавних стосунків, юрисдикцію гетьмана було поширено на Київ, котрий раніше мав над собою лише владу російського губернатора й місцевого магістрату, а також на степове лицарство – Запорозьку Січ. Ще раніше київському першосвященнику повернули давній титул митрополита Київського, Галицького та всієї Малої Русі.

Корона й булава

З кінця 50-х років XVIII ст. Розумовські беруться зовсім в інший спосіб облаштовувати своє козацьке гніздо. Гетьман прагнув перекроїти архаїчний державний організм України за європейським взірцем. При дворі й у Генеральній військовій канцелярії розробляють проекти реформування владної вертикалі держави – інститут генеральної старшини планували перетворити на аналог ради міністрів, у полковників хотіли вилучити частину функцій, аби чіткіше відділити військову владу від адміністративної, фінансової та судової, що цілком узгоджувалося з принципами європейської бюрократії. Символом оновленого «європейського гетьманату» мав стати Батурин, куди, як і за часів Мазепи, гетьман збирався перенести свою столицю. Тамтешня резиденція ясновельможного мала нагадувати маленький Петербург або Версаль, із пишним двором, із вбраною в мундири гербових барв Розумовських гвардією (жолдаками й компанійцями), з урядовими будинками («національними строєніями») й першим в Україні світським університетом, статут якого ґрунтувався б на тогочасних німецьких аналогах, добре відомих гетьманові.

У 1760–1763 роках за гетьманським указом реформується судова система. Нечисленні й перевантажені справами судові установи поділяють на три типи, відповідно до галузевої спеціалізації, як це було за часів Речі Посполитої – земські (цивільні), гродські (кримінальні) та підкоморські (межові). Реформована в такий спосіб система судочинства переживе свого творця до часів Миколи І. Користуючись участю військ Гетьманщини в Семирічній війні, Розумовський заходився переоблаштовувати один із найважливіших державних інститутів, із яким були пов’язані головні владні механізми – військо. Розуміючи, що створення професійної регулярної армії вимагало довшого часу, гетьман намагався реформувати тодішнє козацьке ополчення – реєстрові полки перевдягають в однострої, переозброюють уніфікованою зброєю, розробляють перші муштрові статути. За поданням лубенського полковника Івана Кулябки, засновують спеціальні школи, які навчали козацьких дітей грамоти й вояцьких вправ. Паралельно з цим проводиться ревізія артилерійського парку й стану фортечних укріплень у містах.

Тим часом клімат для бурхливої реформаторської діяльності Розумовського змінився. Сходження на російський престол нової імператриці Катерини ІІ попервах не зачепило українських справ – Розумовський здавна був її добрим приятелем. Ситуацію змінив з’їзд старшини, який зібрався в Глухові восени 1763 року, аби покласти початок традиції «козацьких сеймів». Новоявлений старшинський парламент ухвалив петицію, яка нагадувала Петербургу про договірний характер стосунків із Україною, й просила закріпити право успадкування гетьманської булави за родом Розумовських, що було вже відвертим викликом імперському централізмові. Справу залагодили без зайвого галасу – російські війська в Гетьманщині привели в бойову готовність, а некоронованого козацького «монарха» викликали до столиці, де переконали добровільно зректися гетьманства. Ще якийсь час ця посада лишалася вакантною, коли в листопаді 1764 року Катерина ІІ підписала указ, що ліквідовував її назавжди.

Чимало істориків трактували скасування гетьманства як наслідок роздратування Катерини ІІ династичними претензіями Розумовських. Насправді це був привід, тоді як справжні причини ховалися в побоюваннях посилення Гетьманщини внаслідок реформ, із перспективою перетворення її на удільне Малоросійське князівство під владою Розумовських. Далекоглядність Петербурга виявилася пророчою: менш ніж за десять років така ж доля спіткає й сусідку Гетьманщини – Річ Посполиту, яку спритні сусіди почнуть ділити саме після успішного старту внутрішніх реформ, що віщували посилення Польщі та відновлення її впливу в європейській політиці. Приклад Розумовського видався спокусливим для наступного фаворита – князя Григорія Потьомкіна, котрий мріяв про власну вотчину в межах майбутньої Візантійської імперії, відновленої перемогами російських військ над турками. 1790 року Катерина ІІ навіть подарувала йому титул «Великого гетьмана» козацтва, але далі невиразних планів справа так і не пішла. Швидкоплинне XVIII ст. завершувалося глобальною зміною пріоритетів у державній політиці – на зміну клановим інтересам знаті й фаворитизму приходили стратегічні інтереси держави.

 

ФОТО: Дмитро Стаховський На фото: УКРАЇНСЬКИЙ ВЕРСАЛЬ. Свою резиденцію Розумовський переніс до мазепинського Батурина

 

На малюнку: КИРИЛО РОЗУ­МОВСЬКИЙ. Портрет, оприлюднений родичкою гетьмана Марією Розумовською у 2004 році