Там, де більшість електорату становили громадяни, для яких ідеї та принципи були дорожчими за обіцянки дешевої ковбаси та прийдешнього комуністичного раю, підтримку мали кандидати від Демократичного блоку, котрі здебільшого не мали ніяких ресурсів, крім власної зарплати й активної підтримки «неформальних організацій», як тоді звалося все, не пов’язане з компартією. А там, де більшість становили «ковбасники» та прихильники «єдиного й могутнього» СРСР, депутатські мандати одержували «червоні директори» та секретарі райкомів КПУ у складі КПРС.
І що цікаво: у ті часи владний адмінресурс у формі опосередкованого підкупу виборців (продаж гостродефіцитних товарів, прискорення побудови тих чи інших соціально-культурних об’єктів тощо) не впливав істотно на підсумки голосування; їх коригували тільки фальсифікації (іноді широкомасштабні) там, де це вдавалося зробити.
Прокуратура ж демонстративно не звертала уваги навіть на десятки тисяч знайдених у багатьох місцях «неврахованих» виборчих бюлетенів. Отож реально Демблок повинен був би мати в обраній тоді Верховній Раді половину, а не чверть голосів, і цю половину становили (за рідкісним винятком, як-от дніпропетровський кооператор Леопольд Табурянський) люди, котрі «жили на саму лише зарплату», як казали у радянські часи про тих, хто не прагнув здобути матеріальні блага шляхом порушення закону чи не одержував «у конверті» доплату «за службу».
До того ж на весь Демблок знайшовся тільки один «тушканчик». депутат Олександр Коцюба, котрий став членом комуністичної «Групи-239», на чолі якої ЦК КПУ був поставлений скромний зав. аграрним відділом Київського обкому Олександр Мороз, промови якому писав один із нинішніх академіків й директорів інститутів, герой «балади про проміжний сервер» 2004 року, а тоді – молодий кандидат наук за фахом «історія КПРС».
Але мова не про деталі біографії нинішнього політичного аутсайдера і не про відсутність моральних принципів у номенклатурної частини академіків НАНУ, а про чесноти кандидатів у народні депутати та здатність виборців реагувати на наявність чи відсутність цих чеснот. Як бачимо, у 1990 році чимала кількість кандидатів у депутати мала такі чесноти. І там, де виборці свідомо віддавали перевагу таким кандидатам, вони або ставали народними депутатами, або комуністична влада була змушена спиняти їх на шляху до депутатства, порушуючи закони. А там, де більшість виборців вважала: депутатам не потрібні особисті чесноти, оскільки «партія є розум, честь і совість» (Ленін), цілком законно обирали інших персонажів.
Впав СРСР, минули два з гаком десятиліття, і настали новітні часи. Але весь час подумки повертаєшся до тих виборів, порівнюючи їх з нинішніми.
Парадокс, але ж факт: якщо порівняти тодішню електоральну ситуацію в Україні з нинішньою, то доведеться зробити сумний висновок, що демократії (реальної, а не декоративної) наприкінці перебудови було відчутно більше, ніж зараз. Виборці у масі своїй куди більш відповідально ставилися до реалізації своїх електоральних прав (очевидних провокаторів, які закликали «бойкотувати незаконні комуністичні вибори», ніхто не слухав); кандидати в депутати від Демблоку, в який входили опоненти влади різних політичних переконань, у масі своїй на перше місце ставили не власне збагачення, а втілення своїх ідей; для визначення чесності кандидатів від компартії та її опонентів не доводилося вигадувати різноманітні хитрі процедури – все було видно, як то кажуть, неозброєним оком.
Хоча чому «неозброєним»? Преса, яка у тодішній системі податків та цін була фінансово залежною не від засновника, а від читача, давала чимало інформаційної поживи, щоби чітко визначити, «хто є who» (Горбачов). Серйозні ж видання користувалися великою популярністю і мале величезні наклади, які тільки сняться нинішнім «планово-збитковим» таблоїдам та їхнім грошовитим господарям. З радіо та телебаченням було дещо складніше, але автор цих рядків у ті часи регулярно виступав із коментарями на Першому радіоканалі.
І ще одна промовиста деталь, яка стосується сьогоднішньої теми: у 1990 році практично всі виборці охоче спілкувалися з соціологами, запрошували їх до своїх помешкань, давали щирі й детальні відповіді на найкаверзніші запитання; сьогодні ж дослідники чи не в один голос відзначають небувалу досі «закритість» громадян, коли люди просто не хочуть відповідати на запитання про свої електоральні та ідеологічні вподобання або відбуваються вочевидь нещирими (що досвідчений інтерв’юер легко помічає) відповідями.
З того часу змінилося чимало. На перший погляд, у бік демократизації. Але тільки на перший погляд. І хоча Конституція 1996 року незрівнянно краща за Конституцію УРСР, і хоча існує ціла низка політичних партій, і хоча з’явився такий майже непідцензурний інструмент масової комунікації як Інтернет, – на загал сьогодні вибори вже на стадії висування кандидатів та агітації за них є куди менш демократичними. Хоча б тому, що держава зняла з себе бодай мінімальне забезпечення друку агітаційних (не інформаційних для виборчих дільниць, а саме агітаційних) матеріалів і надання ефірного часу кандидатам-мажоритарникам, тому за нинішніх розцінок на розміщення реклами висуватися у депутати може або дуже добре забезпечена людина, або така, за якою стоїть потужна і грошовита партія. Останнє з погляду теорії виглядає начебто й непогано, але ж в Україні фінансування партій – на відміну від Європи – на 99% залежить від олігархів та крупних бізнесменів…
А демократія – це влада демосу, народу, а не «грошових мішків», чи не так?
Становлення й усталення кланово-олігархічного ладу впродовж 1994-2004 років і стало тим чинником, який перетворив демократію в Україні на якщо не геть паперову, то значною мірою формальну. Помаранчева революція об’єктивно мала антиолігархічне спрямування, але ідеологічна капітуляція восени 2005 року президента Ющенка перед олігархами, з якими він мав давні і тісні зв’язки, поклала край сподіванням на позитивні зміни. Поразка Юлії Тимошенко на президентських виборах 2010 року означала втрату шансів на антиолігархічні зміни.
Після цих виборів кланово-олігархічний лад утілився у майже добудовану вже неототалітарну державну машину, де Рада може претендувати лише на ймення «декоративного парламенту» або ж «парламенту маргінально-мінімального», як зве подібні структури політична наука. Типовими зразками декоративних парламентів свого часу були Рейхстаг у націонал-соціалістичній Німеччини та Верховний Совєт у більшовицькій Росії; а у повоєнний час парламенти такого типу – навіть нерідко на формально багатопартійній основі – існували на просторах Євразії, від Східної Німеччини до Китаю. Чинний в Україні режим успішно намагається перетворити Верховну Раду на подобу нацистського Рейхстагу чи більшовицького Совєту, зневажаючи засадничі норми парламентаризму і перетворюючи її на механізм «штампування» потрібних рішень.
При цьому вже втрачені засадничі завоювання 1990-го: публічність діяльності Ради, обговорення усіх законопроектів згідно із процедурою, практику винесення на публічне обговорення важливих питань політичного та економічного життя, можливість опозиції донести до колег і до широкого загалу свою позицію з тих чи інших питань, вплив комітетів на роботу депутатів. Рада ці два з половиною роки самостійно вже нічого не вирішує, так само, як і суди вищого рівня, так само, як й майже всі органи регіонального врядування.
Що ж стосується нинішніх кандидатів у депутати (в тому числі й із числа членів чинного депутатського корпусу, ба, навіть із тих, хто був в обраній у березні 1990 року Верховній Раді України першого скликання), правилом для них є мати свій бізнес і непогані статки (звісно, реальні, а не задекларовані). Це однозначно стосується висуванців від «партії влади» (хай у мажоритарних округах вони й фігурують як «незалежні») та більшості опозиціонерів (за винятком хіба що зацілілих поодиноких романтиків-диваків, котрі йдуть як самовисуванці, та частини кандидатів від «Свободи»).
При цьому має йтися не про персональні ґанджі депутатів, котрі, мовляв, надто високо цінують гроші, – має йтися про загальну ситуацію в країні, про усталений в країні олігархічний лад і про відсутність державного фінансування парламентських партій. За цих обставин цілком органічною для значного числа виборців є зміна орієнтирів: «Нехай кандидат у депутати краде, але він хоча б ділиться з нами, а інші не діляться». Що ж, обмін свободи на такий-сякий добробут – це одна з чільних передумов тоталітаризму; чи й справді українські виборці наразі, після всього, готові продати свій статус демосу за сочевичну юшку?