Коли йдеться про екологічні проблеми, від людей вимагається особливе напруження думки. Екологія взагалі вельми схожа на філософію – насамперед вона передбачає те, щоб люди думали над своїм життям, над своїм місцем у світі, у просторі й часі. Потім думка має переростати в дію. У соціально неблагополучних суспільствах люди не мають часу так ані думати, ані діяти, бо всі мобілізовані на фронт боротьби за виживання. При цьому ми маємо визнати, що Україна є однією з екологічно найнеблагополучніших не лише в Європі, а й у світі, й нагадати, що в ній сьогодні за участю Росії будуються нові атомні реактори. Про столітній досвід думання і діяльності задля привернення уваги до екологічних проблем однієї з найбільших екологічних організацій світу й найпотужнішого масового екоруху в США Сьєрра Клуб Тиждень спілкувався Бобом Сіпченом, його директором із комунікацій, відомим журналістом, двічі нагородженим Пулітцерівською премією.
З ВІРОЮ В АЛЬТЕРНАТИВИ
У.Т.: Сьєрра Клуб активно функціонує вже понад століття. Якщо порівняти пріоритети та головні цілі організації на самому початку й нині, то наскільки вони змінилися?
– Варто насамперед зауважити, що ми й досі працюємо над деякими з тих проблем, які були на порядку денному Сьєрра Клубу понад століття тому. І досі захищаємо землі від забруднення, і досі переймаємося збереженням красивої природи, куди люди могли б виїжджати. Також наполегливо працюємо, щоб зупинити забруднення довкілля в усіх його формах. Сьогодні через століття нас особливо хвилюють вугілля й нафта як джерела забруднення. Вони не лише шкідливі для здоров’я людей, а й призводять до руйнації клімату. Збереження розкішних лісів нам не допоможе, якщо одного дня вони згорять через зміну клімату. Нині ми також опікуємося тим, щоб мати достатньо джерел чистої енергії для нашої країни.
У.Т.: Якщо ви пропонуєте використовувати значно менше вугілля для виробництва електроенергетики, отже, автоматично пропагуєте нарощування генерації енергії за рахунок інших джерел. Альтернативна енергетика поки що не може замінити вугілля. Усе це повертає нас до атомної. Після Чорнобиля й Фукусіми, однак, такі перспективи не тішать. У Сьєрра Клубу є на це відповідь?
– Сьєрра Клуб вірить і має наукові докази того, що в майбутньому ми можемо активно розвивати як альтернативні джерела енергії вітрову енергетику, сонячну тощо. Про атомну тут не йдеться. Наша організація виступає проти використання ядерного палива як джерела енергії, тому що це справді спричинює багато проблем. Ми послідовні у своїй позиції щодо атомної енергетики й переконані: як тільки ви приймаєте рішення відмовитися від мирного атома, самі собою виникають численні стимули використовувати відновлювані джерела енергії. Вони вже розвиваються значно швидше, ніж багато хто прогнозував. Ми цілком зорієнтовані на конкретні шляхи розв’язання проблеми. І це мають бути правильні рішення.
У.Т.: У Європі багато людей, зокрема експертів з енергетики, вельми скептично налаштовані щодо перспектив відновлюваних джерел енергії. Це дуже дорого коштує, а тому може бути непосильним тягарем для національних економік. А що про це думає Сьєрра Клуб?
– Ми стверджуватимемо протилежне: спостерігаємо, що альтернативна електроенергетика, наприклад та сама вітрова і сонячна, дає національним економікам більше робочих місць, ніж стара традиційна індустрія. У журналі Sierra я розповів історію свого друга, який обслуговує обладнання для електростанцій. Нині він працює над встановленням приладів для генерації електроенергії за допомогою сонця в пустелі у штаті Невада. Проаналізувавши все, що відбувається, можна побачити: традиційна електроенергетика зразка ХІХ століття сьогодні не дає багато нових робочих місць. Якщо ж говорити про те, що стара дешева, а нова дорога, то треба спиратися все ж таки на економічну модель, у якій ураховуються всі можливі витрати, зокрема й на охорону здоров’я та усунення наслідків шкоди, якої завдасть економіці руйнація клімату. На мою думку, цілком очевидно, що альтернативна енергетика – найкращий вибір з економічного погляду. І все це менше коштуватиме не лише в довгостроковій перспективі, а й у короткостроковій. Однозначно саме за цим майбутнє. Я, приміром, навряд чи вкладав би свої гроші в застарілу енергетику зразка ХІХ століття, у той час як далекоглядніші колеги інвестують у нову енергетику, яка може вийти на перший план у наступні 40–100 років.
У.Т.: Як ви привертаєте увагу до проблем довкілля? Чи можете запропонувати дієвий рецепт долання байдужості та апатії людей, втомлених від щоденних проблем і переконаних, що екологія є чимось далеким? Це дуже актуально для України.
– Це проблема, з якою нам теж доводиться постійно мати справу. Ми також стикаємося з байдужістю. Люди приділяють увагу лише тим речам, які важливі для них у поточний момент. Для екологів залучити їх до своєї справи – це виклик. Але ми збагнули, як, думаю, і наші колеги в Україні, що найкраще вони розуміють екологічні проблеми крізь призму доль інших людей. Це універсально. Я нещодавно переглянув відео про життя поблизу Чорнобильської атомної електростанції, де їжа забруднена радіацією. Людям, які жили із землі відтоді, як трапилася катастрофа, дуже важко заробити собі на існування. Якщо ви розповісте цю історію іншим, вони доволі легко ототожнять себе з українцями з-під Чорнобиля. Я теж зворушений, хоча й не живу в Україні. Я зрозумів: якщо це трапилося там, то може трапитися й тут, і це спонукає інакше поглянути на атомну енергетику. Тобто коли ви показуєте, що нібито абстрактна екологічна проблема цілком конкретно позначається на людях, їхніх родинах, здоров’ї та майбутньому дітей, то вони починають більше думати над тим, за кого голосувати чи як вплинути на рішення політиків. Можу навести вам інший приклад. Говорячи про ТЕС, які працюють на вугіллі, ми наголошуємо на негативних наслідках для здоров’я. Ймовірність того, що на астму захворіють діти, які живуть поблизу них, вища, ніж ті, яких виховують у сільській місцевості, де чисте повітря. Якщо ви покажете історію матері хворого малюка і вона розповість з власного досвіду, що це таке, коли він не може гратися з однолітками, і що причина недуги – брудне повітря навколо ТЕС, будь-яка жінка, в якої є діти, не залишиться байдужою. Те саме й з іншими екологічними проблемами, зокрема з руйнацією клімату.
У.Т.: Чому ви використовуєте термін «руйнація клімату» замість звичного «зміна клімату»?
– Ми застосовуємо цей термін частіше, ніж «зміна клімату», бо вважаємо, що він повніше відображає те, що відбувається довкола. Погода змінюється і стає вельми непередбачуваною. Це становить загрозу. Навіть якщо ми й не пов’язуємо між собою безпосередньо викиди вуглекислого газу в атмосферу і, скажімо, торнадо в Массачусетсі.
ОПТИМІЗМ ЖУРНАЛІСТА
У.Т.: Наскільки американські чиновники та політики прислухаються до порад екологів? Українські політики переважно страждають на глухоту.
– Мені важко говорити про те, що відбувається в Україні. Будь-які зміни потребують часу. Я припускаю, що коли журналісти виконують свої просвітницькі завдання й інформують суспільство про екологічні проблеми, то воно намагається впливати на керівництво держави й вимагати від нього уживати відповідних заходів. Думаю, ваша політична культура зміниться. Українська демократія дуже юна. Навіть американська ще молода. Але наші демократичні інститути значно стабільніші, а політики свідомі того, що вони підзвітні виборцям. Проте і в нас є, з одного боку, ті, хто розуміє, що до екологів треба прислухатися, а з іншого – хто цього не усвідомлює. Сьєрра Клуб апелює до відповідальності чиновників за свої рішення й спонукає таки почути нас. Ми говоримо до політиків гучним голосом – за нами 1,4 млн членів. Також маємо право брати участь у роботі різних консультативних органів при федеральних державних установах та в штатах. Ми повинні постійно переконуватися в тому, що нас почули.
У.Т.: У журналі Sierra ви займаєтеся адвокативною журналістикою. Чи даєте ви змогу висловитися й вашим опонентам на сторінках видання: політикам, представникам корпорацій, проти чиїх дій і рішень виступаєте?
– Журнал Sierra – це адвокативне видання, яке відкрито себе так позиціонує. Ми займаємося адвокативною журналістикою, тобто наші думки узгоджуються з позицією Сьєрра Клубу, які, своєю чергою, є продуктом демократичних процесів усередині організації. Водночас як журналісти намагаємося бути справедливими й професіональними. Немає сенсу вдавати, що не існує інших поглядів, ніж наші. Але це не означає, що до висвітлення різних тем підходимо так, як традиційні газети, дотримуючись принципу об’єктивності: ось є така думка, а є й інша. Ми подамо обидві, але прямо скажемо, що вважаємо правильною лише одну з них, й аргументуємо, чому підтримуємо саме її. Ми просто нічого не вдаємо.
У.Т.: Як журналіст газети Los Angeles Times 2002 року ви разом із колегою Алексом Раскіним здобули Пулітцерівську премію за серію редакційних матеріалів про проблеми безпритульних із психічними захворюваннями, писали про потребу змінити політику щодо них. Якщо людина не може приймати раціональних рішень щодо свого здоров’я, її потрібно лікувати після отримання дозволу судді й висновку медика, навіть якщо вона не дає згоди на це. Минуло вісім років. На вулицях Сан-Франциско можна побачити багато безпритульних, у деяких явно серйозні проблеми зі здоров’ям. І ви все ще вірите, що журналісти можуть реально щось змінювати в цьому світі?
– Це крає серце, чи не так? Саме цю проблему я намагався вирішити, пишучи серію редакційних матеріалів. До 1970 року в США функціонувало багато закладів для людей із психічними розладами. Тоді їх можна було туди запроторити значно легше, ніж сьогодні. Їх просто забирали з вулиць і відправляли до лікарень. Сьогодні ж права хворих захищені, що справді дуже добре. Таких людей не ізолюють від світу проти їхньої волі. Але в цьому й парадокс: люди з важкими психічними розладами не в змозі приймати рішення і робити вибір для себе, де бути. І багато хто вважає, що їх краще ізолювати у відповідному медичному закладі, де їх годуватимуть і піклуватимуться про них, ніж вони житимуть на вулицях Сан-Франциско. Це дуже сумно, це виклик для суспільства, котре все ще намагається якось усе узгодити між собою. Очевидно, що ми маємо більше підтримувати таких людей. Але є й ті, хто відмовляється від перебування в спеціальному готелі з найкращим медичним обслуговуванням і знову опиняється на вулиці. Й хоча це все дуже пригнічує, як журналіст я налаштований оптимістично, ми досягаємо певного прогресу в цій справі.
У.Т.: Що спільного й відмінного між тим, коли ви як журналіст закликаєте вирішувати проблеми екологічні й проблеми соціальні?
– Я вважаю, що певною мірою екологічні питання простіші, бо вони однозначніші. Якщо є достатньо людей, які поділяють наші погляди, і ми можемо змусити політиків приймати рішення відповідально, то спроможні порівняно швидко так чи інакше вирішити багато глобальних екологічних проблем. Хоча змінювати людську поведінку чи урядову політику завжди важко. Але принаймні тут ми говоримо про раціональні рішення. Скажімо, що стосується осіб із психічними розладами, то все це апріорі має ірраціональні конотації, бо такі люди в принципі не схильні до раціональних міркувань. Тому реалістичніше знайти шляхи вирішення екологічної проблеми, ніж такої складної соціальної дилеми. На жаль, це так.
СЬЄРРА КЛУБ
Заснований 1892 року відомим американським натуралістом Джоном Мюїром (1838–1914). Відтоді основні цілі організації – зберігати природу для американських громад та захищати планету загалом від забруднення. Це найчисленніша й найвпливовіша масова екологічна організація в США, що налічує 1,4 млн активістів, і одна з найбільших у світі. Її штаб-квартира міститься в Сан-Франциско. Вона має власні проекти в інших країнах, зокрема в Індії та Китаї, видає журнал Sierra з накладом 600 тис. примірників. У своїй історії як досягала великих успіхів, так і зазнавала поразок. У XX столітті уславилася своїми кампаніями проти будівництва дамб на природних водних об’єктах.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Боб Сіпчен
Відомий американський журналіст, двічі володар Пулітцерівської премії (однієї з найпрестижніших у царині журналістики в США. – Ред.), з 2007 року директор з комунікації Сьєрра Клубу та головний редактор його журналу Sierra. До того обіймав різні редакторські посади в газеті Los Angeles Times. Першу Пулітцерівську премію здобув 1992-го разом зі своїми колегами за висвітлення масових заворушень у Лос-Анджелесі, коли тисячі людей вийшли на вулиці, обурені тим, що четверо поліцейських, які побили чорношкірого автомобіліста Родні Кінґа, були виправдані в суді. Свій другий Пулітцер журналіст отримав 2002 року разом із колегою Алексом Расіном за серію редакційних матеріалів про проблеми людей із психічними розладами, які живуть на вулицях. Викладає в Occidental College в Лос-Анджелесі. Є автором книжки «Безумна дитина та Будда» (1992) про банди гангстерів у Південній Каліфорнії.