Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 серпня, 2017   ▪   Алла Лазарева   ▪   Версія для друку

Фабрика симпатій. Як і з чого складається українська культурна дипломатія у Франції

Їх не так і багато, але вони є — французи, які, не маючи нічого спільного з Україною в професійній або родинній історії, зацікавилися нею, перейнявшись настроєм, відчуттям, думкою про мистецький твір. Патрік є одним із них. Колись, багато років тому, він побачив фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (у 1960-х стрічку переклали французькою) і, як сам каже, «пропав». Потім були «Історія України» Аркадія Жуковського, перша поїздка на Прикарпаття напередодні розпаду СРСР, знайомство з мешканцями Криворівні, а згодом відвідання всіх без винятку сеансів українського кіноклубу, щойно він відкрився при Українському культурному центрі в Парижі.
Матеріал друкованого видання
№ 32 (508)
від 10 серпня
Фабрика симпатій. Як і з чого складається українська культурна дипломатія у Франції
Фото: reuters

У розвинених індустріальних державах культурна дипломатія завжди є ефективною складовою загальної міжнародної політики. Там, де немає системної стратегії в побудові відносин з іншими країнами, ставлення до культури протилежне: ніби це щось неважливе, факультативне, що фінансується за залишковим принципом, бо не дає безпосереднього матеріального, чиновницького чи бізнесового зиску. Саме таку картину роками спостерігаємо в Україні. Тому купівля приміщення під Український культурний центр у Парижі, яку тодішній посол Юрій Сергеєв зумів здійснити як виняток із правила, свого часу покликала до життя цілу низку легенд та міфів.

Париж і нині є чи не єдиною впливовою столицею світу, де приміщення під культурний центр України придбали саме з її ініціативи державним коштом. Приміром, Український культурний центр Нью-Йорка є власністю місцевої діаспори, як і аналогічні установи в кількох країнах Центральної та Східної Європи. Що вже казав Юрій Сергеєв Кучмі і Ко, лишається таємницею, але переконати, що в культурній столиці світу свій культурний центр доречний, він зумів. Тож репутацію одного з найкращих українських дипломатів він здобув заслужено. 

Потім не раз спритний чиновницький погляд зацікавлено зупинявся на особняку з жовто-блакитним прапором при вході. Вивести з державної власності дорогу будівлю, що раніше належала Алену Делону, приватизувати її, а там і придбати не так щоб дуже дорого — подібні схеми вітчизняний спритник будувати вміє. На щастя, центр вистояв. Попри похмурі часи президентства Януковича, коли інституція не раз дивувала вибором не зовсім культурницьких заходів під дахом державної установи, після Майдану ситуація суттєво змінилася.

Виставки, фільми, спектаклі, дебати на історичні теми, книжкові презентації, авангардні мистецькі імпрези, фешн-покази, шоуруми, волонтерські акції — протягом останніх трьох років фактично за відсутності бюджету культурний центр не простоює без подій і тижня. Звичайно, за іншого ресурсу та повноцінного державного фінансування все це реально зробити краще, більше, глибше, якісніше. Мати, скажімо, експозиції, які можна було б подивитися не принагідно, а прийшовши в зручний час. Є про що помріяти. Але ситуація в Парижі не відповідає жодній системній стратегії держави, а нагадує радше дипломатичний експеримент: є центр, то нехай працює як може. На Печерських пагорбах інші пріоритети.

Українська культура за кордоном домагається визнання переважно завдяки індивідуальним проривам і ще не стала тим маркером, що допомагає іншим народам просувати за кордоном не лише свою економіку, а й політику

Світ, утім, зовсім не чекає на Київ. Українська культура за кордоном домагається визнання переважно завдяки індивідуальним проривам та прецедентам і ще не стала тим маркером, що допомагає іншим народам — французам, полякам, італійцям, мексиканцям — просувати за кордоном не лише свою економіку, а й політику. Українська ситуація, зокрема у Франції, ускладнюється не лише довічною конкуренцією з боку Росії, а й контекстом гібридної війни. Лише в Парижі діють численні центри московського впливу, що можуть називатися як завгодно: установами Московського патріархату, Союзом співвітчизників, Інститутом демократії та співробітництва або ж Духовно-культурним центром... Усі вони незалежно від вивіски активно працюють на заперечення права України на власну державу, ідентичність, мову.

Наскільки адекватною є сьогодні українська відповідь? «Поки що ми не можемо якісно конкурувати з Росією з огляду на економічні причини, війну і взагалі тому, що Росія й Україна різняться світосприйняттям та усвідомленням власного місця в цьому світі, — відверто визнає в розмові з Тижнем директор Українського культурного центру Наталя Кочубей. — РФ завжди претендувала на абсолютне лідерство й прагнула позиції «понад усіма». Україна має посісти власне, належне тільки їй місце у світовій спільноті, не применшуючи свого значення, але й не намагаючись вивищитися над іншими народами. Наполягати на своїй ідентичності, представляти історію і сучасний доробок митців. Продукт має бути якісним, обов’язково автентичним, тобто не переспівуванням уже давно відомих на Заході прийомів і тем».

Півтора року тому команда українських дипломатів у Парижі поповнилася новим, незвичним гравцем — письменницею та співачкою Іреною Карпою. Ще один виняток із правила, бо паралельно з відрядженням до Франції Ірени Київ не став, скажімо, посилати до Лондона Андрія Куркова, до Берліна Юрія Андруховича, до Вашингтона Оксану Забужко, а до Варшави, припустімо, Андрія Бондаря. Саме через винятковість призначення в Парижі його сприйняли неоднозначно. Одні сподівалися, що пані Ірена своєю енергетикою та епатажністю самотужки буквально підірве місто і знайде спосіб створити якусь дієву альтернативу новому велетенському російському шпигунському, пардон культурному, православному центру на набережній Бранлі. Інші казали, що якби не Ірена, а сам Григорій Сковорода матеріалізувався з тліну й приїхав сьогодні просувати Україну на дипломатичній ниві в Парижі, то лише потужною силою таланту він не пробив би столітніх мурів культурної присутності, які звели в цьому місті до нас інші народи та держави. 

Читайте також: Комфорт, контекст і колоніалізм

Ірена Карпа в розмові з Тижнем зізналася: «Як і ті, хто сподівався, що в мене все вийде швидким, безболісним, магічним чином, почала цю роботу ідеалістом». І зазначила: «Певні речі виявилися зовсім не такими, як очікувалося. Тепер, пропрацювавши півтора року в державній системі, я реалістичніше дивлюся на речі. Бо, на відміну від індивідуальної роботи (письменник, журналіст, учений), робота в системі залежить від сотень додаткових людських і процедурних факторів, процеси мають здатність затягуватися». Якщо інші держави із системною політикою сприяють просуванню культурного продукту за кордоном, то в Україні, навпаки, до недавнього часу існувала постанова Азарова, що забороняла участь у міжнародних заходах класу А державним коштом. Її вдалося скасувати лише в 2017-му. «Цього року українська команда була представлена на Міжнародному фестивалі анімації та креативних технологій в Аннесі, а в листопаді в Парижі готується масштабний фестиваль Week End a L'est, до участі в якому запрошено і Київ. Ці два заходи частково фінансує держава, і кошти на культурну дипломатію в такому обсязі було виділено вперше», — наголосила Ірена Карпа.

Отже, перші кроки, перші спроби, режим експерименту, перші невеликі зрушення... А тим часом новий російський культурний центр регулярно запрошує на свою сцену українських музикантів, які живуть у Парижі. Хтось категорично відмовляється, а хтось погоджується, як, зокрема, Андрій Кікена та Олександр Куконін. «Мистецтво поза політикою», «Музика понад усе» — усі ці гасла активно використовуються, щоб угамувати гнів активістів громади та виправдати власну колаборацію з ідеологічною установою ворога. Врешті, одна з найбільших проблем українства за кордоном — це, напевне, навіть не брак коштів та престижних установ під українським знаменом. Найбільше ідентифікацію України за культурної ознакою гальмують ті, хто, попри війну, анексію Криму та щоденні втрати на Сході, намагається всидіти на двох стільцях: московському та київському, аби ні з ким не сваритися, не бачити крові, смертей, горя, заплющити очі й слухати музику, що, як вони сподіваються, поза політикою.

Гібридна війна, гібридна свідомість, гібридні культурологічні меседжі в дусі «французам (португальцям, італійцям, британцям) не цікава наша війна і те, з ким ми воюємо»... Суперечки про аполітичне та політизоване мистецтво не вщухають на всіх рівнях, зокрема й між дипломатами та громадськими активістами. «Україна позбавлена цілісного уявлення про себе, відтак не має ні програм розвитку культури, ні її репрезентації у світі, — каже колишній консул України в Туреччині, керівник громадської організації «Майдан закордонних справ» Богдан Яременко. — Культурна політика повинна виконувати кілька завдань: вивчати й зберігати культурну спадщину українського народу та корінних народів України, а також формувати культурну ідентичність сучасного українця. За кордоном теж треба намагатися презентувати себе з погляду як історії та традицій, так і сучасних культурних трендів. Перше завдання полягає у збільшенні політичних зусиль, щоб сформувати розуміння міжнародною спільнотою історії України (чому існує держава з такою назвою, чому вона існує в нинішніх кордонах). Друге завдання — пояснити сусіднім народам і державам, що українці «такі самі, як і вони». Найефективнішим засобом реалізації культурної політики, на мою думку, є проектний підхід. Держава визначає актуальні завдання, описує теми, напрями, проекти й через уповноважену структуру виділяє на це гранти. Гранти отримують організації та установи всіх форм власності й творчі колективи».

Читайте також: Агенти впливу. Як працює п'ята колона Росії

«Українська присутність у Франції, можливо, не в тих пропорціях, яких нам хотілося б, — ділиться думками з Тижнем завідувач кафедри українських студій у Національному інституті східних мов і цивілізацій INALCO Ірина Дмитришин. — Перш ніж з’ясовувати, з чиєї вини, варто усвідомити, що Франція, і зокрема Париж, є одним із потужних світових центрів культури, насамперед французької. Сюди — у ці концертні зали, виставкові центри, галереї, музеї, театри — намагаються потрапити митці з усього світу. Наскільки може бути кращим те, що здатна показати Україна? Наскільки вартим уваги? Чи цим повинна займатися держава? Звичайно. Підтримкою, фінансуванням. Подивімося, як це робить та сама Франція, скільки є програм сприяння за типом проекту, віком митця, належністю чи ні до державних структур, скільки всіляких податкових преференцій. Візьмімо, приміром, видання французьких книжок за кордоном. Можна отримати фінансування для придбання прав, перекладу, заручитися промоційною підтримкою в момент їх виходу. Додайте до цього потужну мережу французьких культурних і мовних центрів у всьому світі, тисячі людей, які займаються популяризацією та підтримкою французької культури у всіх її вимірах. А йдеться ж про знану й шановану у світі культуру, яка була чи є взірцевою, яку прагнули й прагнуть наслідувати! 

Повертаючись до української присутності, не забуваймо, що успішні українські проекти були реалізовані, наскільки мені відомо, без державного втручання, а виключно завдяки своєму високому рівню. Маю на увазі театр «Дах» і все, що пов’язано з Владом Троїцьким: «ДахуБраху», Dakh Daughters. Сьогодні Сергія Жадана запрошують на мистецькі та книжкові фестивалі, не вимагаючи підтримки Української держави, не оглядаючись на неї, бо хочуть почути цього письменника».

Отже, якщо Український інститут справді запрацює за зразком Французького інституту та Інституту Ґете в Німеччині, з’явиться можливість поговорити про державну культурну політику в теперішньому, а не в майбутньому часі. Але коли це буде? Поки що наша присутність у Франції забезпечується енергетикою пасіонаріїв, послідовністю ентузіастів та різнорівневою мозаїкою численних ініціатив, випробуваних часом і новітніх. 

Читайте також: Духовні «скрєпи» на гастролях

Українська бібліотека Симона Петлюри, Наукове товариство Тараса Шевченка, книжкова колекція «Українська присутність» видавництва L'Harmattan, що налічує понад три десятки книжок, хор собору Святого Володимира, дві школи, Культурний центр Анни Ярославни, численні асоціації та, звичайно ж, державний культурний центр — про вплив, роль і перспективи кожної складової Тиждень матиме нагоду розповісти в наступних публікаціях. 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.