Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 жовтня, 2014   ▪   Алла Лазарева   ▪   Париж   ▪   Версія для друку

Лобізмократія

Україна не має достатньої підтримки на Заході ані в політичних колах, ані в середовищі експертів. Ситуація з мас-медіа та громадськістю краща, але не переможна
Матеріал друкованого видання
№ 42 (362)
від 16 жовтня, 2014
Лобізмократія

На західному дипломатичному небосхилі лише хма­­ри. У короткий термін частина прихильних до України політиків відійшли від справ, поступившись місцем прагматикам або байдужим до українства чиновникам. Партія колишнього міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта програла вибори, і от один із найкращих адвокатів Києва вже вийшов із великої політичної гри. Аналогічна ситуація з польським екс-керівником зовнішньополітичного відомства Радославом Сікорським. «Люди завжди важливіші за інституції», – любить наголошувати колишній посол Франції в Україні Філіпп де Сюрмен. І це справді так. Обама за пріоритетами аж ніяк не Рейґан, Кемерон не Тетчер, і політичні наслідки від зміни персоналій у керівництві впливових держав та інституцій для України щоразу інші.

Замість консерватора Андерса фоґ Расмуссена керівником НАТО став соціал-демократ Єнс Столтенберґ. «Уже відчутна зміна тону щодо Росії, – зауважив колега-міжнародник, який працює в Брюсселі. – Якщо Расмуссен висловлювався по-вій­ськовому чітко, Столтенберґ має оксамитову, гнучку, дипломатичну манеру спілкування». Звичайно, вже за нового керівника НАТО зробило заяву про те, що ситуація в Україні критична і може ще погіршитися. Але Київ потребує підтримки зовсім іншого рівня. Альянс вагається, зволікає чимдалі більше, обмежу­ється деклараціями. От­же, по факту реагує на серійні істерики Москви.

Не краща ситуація і в Європейській комісії. Назвати консерватора Жозе Мануела Баррозу проукраїнським було б перебільшенням, але йому не відмовиш в очевидній твердості характеру, почутті справедливості та вмінні відстоювати власну позицію. Він запам’ятається на посаді голови Єврокомісії самодостатнім політиком, не схильним потрапляти під чужий, зокрема московський, вплив.

Як проявить себе його наступник ліберал Жан-Клод Юнкер? Поживемо – побачимо. Головне, щоб позиція цього політика стосовно РФ аж надто не збігалася з поглядами його співвітчизниці голови Парламентської асамблеї Ради Європи Анн Брассер. Вона не припиняє переговорів у різних форматах із головою російської Думи Сєрґєєм Наришкіним, а 1 вересня навіть запросила відвідати Париж в обхід санкцій ЄС, які забороняють перебування Наришкіна на шенгенських територіях. Чому? «Бо діалог кращий за бойкот», – переконана Брассер.

Гнучкість, якщо не поступливість, керівництва міжнародних інстанцій дає змогу Москві лобіювати свій інтерес у цілком комфортних політичних умовах

Гнучкість, якщо не поступливість, керівництва міжнародних інстанцій дає змогу Москві лобіювати свій інтерес у цілком комфортних політичних умовах. До послуг Білокам’яної вражаюча група західних політиків та ціла армія лобістів. Від фахівців кулуарних перемовин до скороспечених «експертів з українських питань», більшість із яких про Україну ще півроку тому, мабуть, і не замислювалася.

«Як це можливо? – обурюється приятель, політичний журналіст Режис Жанте. – От я знаю в Парижі трьох політологів, яким є що сказати про Україну: Александру Гужон, Юлію Шукан, Анні Добантон... Але до участі в теледебатах на українські теми запрошують переважно зовсім інших людей. Або відверто прокремлівських Жака Сапіра та Дмітрія де Кошко, або взагалі якихось дивних осіб...»

Чому все так від початку воєнних дій в Україні? У Парижі працює кілька десятків консалтингових та комунікаційних компаній, які, зокрема, продають телебаченню «нові обличчя». Або не зовсім нові, а ті, які вже є в асортименті. За інформацією Тижня, добра третина з них має постійних клієнтів або з Росії, або з проросійських політично-бізнесових кіл Франції. «Лобісти чинять на контент телебачення набагато більший вплив, ніж може здаватися зовні, – ділиться інформацією колега, яка 10 років пропрацювала на одному з французьких каналів. – Скажімо, колишній міністр закордонних справ Юбер Ведрін – власник невеличкої консалтингової фірмочки, клієнтура якої є, зокрема, і в Москві. Саме тому його ніколи не буває мало ні на радіо, ні на телебаченні».

Читайте також: Бернар-Анрі Леві: «Доля Європи вирішується сьогодні в Україні»

Довести, що тези виступів Ведріна надиктовані безпосередньо з Кремля, непросто, але очевидно, що воду він ллє саме на московський млин, не уникаючи правових маніпуляцій. «Втручання Росії у події в Україні не її провина, Москву спровокувала Америка», – доводить отетерілій аудиторії фаховий дипломат. Хто-хто, а Ведрін не може не знати, що й у цивільному праві – а що вже казати про міжнародне! – кожен діє­здатний суб’єкт відповідає за себе сам. Держава не може «ображатися» – почуття є суб’єктивною категорією з царини психології. Але Юбер Ведрін і Жак Сапір не втомлюються розповідати, яке «приниження» відчула РФ від буцімто даної Ґорбачову та невиконаної обіцянки про нерозширення НАТО.

Щоправда, документа з такими обіцянками ніхто ніколи не бачив. «Це була усна домовленість», – відбивається від скептиків колишній крайній лівий економіст, а нині консультант крайнього правого «Національного фронту» Жак Сапір. Це нічого, що сучасне міжнародне право ніколи не визнавало непідтверджені розмови базовими складовими геополітики. Саме Сапіра, який не володіє українською та не приховує симпатій до Сталіна, запрошують на теледебати про Україну чи не щотижня. Цікаво, чому?

Політичний клас Франції озвучує ті самі кліше й тези, які просуває «експертне», а насправді лобістське середовище. Крайні праві, крайні ліві, радикальні євроскептики та дещиця поміркованих політиків, вправ­но використовуючи демократичну риторику, активно обговорюють «законність російських інтересів в Україні», «нестерпну американську влізливість» та інші технології, скеровані на легалізацію московського загарбництва.
«Ми ж не станемо сваритися з Росією через таку дрібничку, як Крим?» – вдає наївного Жак Атталі, якого називають політичним батьком президента-соці­аліста Франсуа Олланда. «Дозволити митні преференції для України – це зневажити стандарти демократії», – проголошує в стінах Європарламенту Марін Ле Пен, лідерка «Національного фронту». «То депутат Аймерік Шопрад, який їздив «спостерігачем» на «референдум» у Криму, підсунув їй інформацію, – підказує колега, який працює в Брюсселі. – І про «злочинну державу Україну, яка винищує власних мирних громадян», і про «донецьких школярів, котрі гинуть під час уроків від снарядів українського війська»... Я їх бачив разом якраз перед дебатами про угоду з Україною. Він їй щось надиктовував».

Читайте також: Сербська версія слов’янської дружби

За прогнозами соціологів, Марін Ле Пен майже напевне вийде у другий тур наступних президентських виборів. Якщо до 2017-го французький політичний клас не явить світу принципово нового, яскравого, харизматичного лідера, Ле Пен має шанси стати наступним керівником Франції. Про цю очевидність не люблять писати в пресі, але сьогоднішня розкладка саме така. Для України вона не обіцяє нічого хорошого.

Чому московські аргументи так добре приживаються на західному й, зокрема, французькому ґрунті? Причин кілька. Перша та очевидна – ідеологічна. Росія, а перед тим СРСР, саме у Франції розбудувала розгалужену систему впливу, спираючись на конкретних осіб крайніх лівих політичних поглядів. Віднедавна така сама співпраця встановилася і з крайніми правими – не тільки з політиками з «Національного фронту», а й із журналістами, які пішли працювати на франкомовний канал ProRussia TV, організаціями, оформленими як громадські, такими як «Континентальна єдність», що відкрито залучає найманців воювати на боці Росії на Донбасі. Кремль уміло грає на антиамериканських почуттях і лівих, і правих радикалів, а також не забуває принагідно декого з них працевлаштовувати.

Читайте також: Наступниця Дональда Туска має нагоду оживити «Громадянську платформу»

Друга причина – інертність споживацького суспільного прошарку, який не опирається інформаційній агресії Росії і не те щоб стає активним колабораціоністом, але відмежовується від дратівливої, контраверсійної теми. «Ти думаєш, чому про «Ісламську державу» преса щодня подає стільки інформації, а про Україну майже не пише? – ділиться думками Фредерік, викладач політології в одному з паризьких університетів. – Через те, що найбільша в Європі мусульманська громада живе саме у Франції? Зовсім ні. Це самозахист. Рефлекс не думати про те, що лякає. Україна географічно набагато ближча за Ірак та Сирію. Отже, краще, образно кажучи, накрити голову подушкою та уявляти, що ніякої війни там немає».

Саме у Франції іноземним лобістським політичним структурам працювати не так складно: вони майже не наражаються на активний спротив аморфного, розімлілого суспільства. Єдиним, мабуть, ефективним заслоном лишається кастовість французької верхівки, де престижні дипломи кількох французьких вишів відіграють ту роль, яку колись виконував дворянський титул. Але все відносно. «Демократія перетворюється на лобізмократію», – жартує Фредерік. Чи не жартує? «Часто виникає таке враження, що навіть коли Євросоюз підтримує Україну, то економічні інтереси, зокрема енергетичні, по факту впливають більше», – зізнається німецький депутат Європарламенту Ребекка Гармс. Ось такі цінності. А як назвати суспільство: постіндустріальним, постдемократичним, інформаційною цивілізацією чи лобізмократією – то вже справа смаку.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Це може тривати безкінечно. Врадіївка-1, -2, -3, -4, -100, -1000. Назву топоніма можна змінювати, так і робиться. Криве Озеро, Лощинівка, щось буде далі, але ж суть справи не міняється. Самосуд помалу стає чи не єдино можливим способом здобуття справедливості для маленьких українців. Ну або хоча б способом привернення уваги до проблеми й отримання хоч якоїсь сатисфакції після того, як та проблема вже перелилася за вінця кривавим місивом.
    31 серпня, Роман Малко
  • Це було друге з побачених мною невидимих міст. Перше було -- Королевець-Кеніґсберг (і все ще "Калининград"). Я відкрила для себе Королевець десь тоді ж, коли й Дніпрдзержинськ(нині Кам’янське), -- влітку 2009 року. Але зараз ітиметься про моє Мамаємісто.
    31 серпня, Маріанна Кіяновська
  • Тиждень.ua поговорив із двома узбецькими правозахисницями Надєждою Атаєвою та Умідою Ніязовою про можливість зміни еліт в Узбекистані, наступників Іслама Карімова та роль Кремля у цьому виборі
    31 серпня, Ольга Ворожбит
  • Хронічні екологічні проблеми Маріуполя вийшли на гора якраз напередодні візиту президента до міста
    31 серпня, Дарина Феденко
  • В ухвалених парламентом Республіки Польща постановах (Постанова Сенату від 7 липня 2016 р. та Постанова Сейму від 22 липня 2016 р.) польські парламентарі продовжили односторонній перегляд спільної політичної оцінки польсько-українського конфлікту під час Другої Світової війни, яку було раніше погоджено в низці важливих українсько-польських документів, зокрема таких як:
    30 серпня,
  • Завдяки чому модернізують Збройні сили. На що здатні вітчизняні виробники
    30 серпня, Анатолій Шара
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено