Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
2 квітня, 2014   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Томаш Клваня: Люстрація дала чеському суспільству моральне очищення

Віце-президент ради директорів Аспен-інституту у Празі Томаш Клваня розповів Тижневі про чеську модель люстрації та роль медіа в цьому процесі.
Томаш Клваня: Люстрація дала чеському суспільству моральне очищення

Тиждень.ua: Закривання очей десятиліттями на потребу нагальної переорганізації владних структур в Україні після здобуття незалежності, проведення багаторівневої люстрації не в останню чергу стали причиною масштабного соціального вибуху, української Революції гідності. Що розуміти під люстрацією? Якою є її архітектура по-чеськи?

Закон про люстрацію був чи не першим із законів, ухвалених пострефолюційним чехословацьким парламентом у 1991році. У цьому законі чітко було вказано, хто може обіймати високі посади у держслужбі. Особи, які обіймали високі крісла за комуністичних часів, представники компартії, агенти радянських спецслужб автоматично потрапляли до списку тих, хто не міг обіймати високі керівні пости держслужбовців демократичної Чехословаччини, а згодом – Чеської республіки. Якщо особа хотіла обіймати ту чи іншу посаду у держслужбі, то їй треба було йти до відповідних архівів і брати так зване люстраціне посвідчення. Траплялися такі випадки, коли без відома тієї чи іншої особи спецслужби комуністичної Чехословаччини вели на неї справу, і вона не могла отримати люстраціне посвідчення, бо не ясно було, чи таки дійсно вона співпрацювала зі спецслужбами. Такі справи вирішувалися шляхом судового розслідування.

Читайте також: Телебачення між цензурою і люстрацією

Було дві причини, чому у нас прийняли закон про люстрацію. Перш за все через прагматичні засновки: чехи не хотіли, аби керівні посади обіймали люди, які вже себе дискредитували і могли легко піддатися на шантаж з різних боків, зокрема зі сторони спецслужб РФ (фактично спадкоємців КДБ), економічно зацікавлених людей тощо. Колишні високопосадовці комуністичного часу могли б дестабілізувати демократичне суспільство, яке лишень починало утворюватися, чого самі чехи не хотіли. Друга причина суто моральна. Після Оксамитової революції люди не хотіли більш бачити тих, хто мав серед них погану репутацію за комуністичного режиму, від його агентів і служителів. Люстрація дала чеському суспільствові моральне очищення.

Тиждень.ua: Що сталося з люстрованими особами в Чехії? В Німеччині, прикладом, ніхто не лишився ображеним, бо країна мала значні фінансові ресурси, аби забезпечити люстрованим достойний рівень життя. Ефект був той, що вони згодом не махали прапором політичної вендети, і не відволікали країну від важливіших соціо-економічних перетворень.

  Йшлося про високі посади у держслужбі. Люстровані особи могли працювати в держслужбі виключно на не керівних, невисоких посадах, застосовувати свої знання і вміння в іншій галузі. Власне, згадані особи ще за часів комунізму були значно багатшими за пересічного чеха, тобто більшість населення. Вони непогано знали іноземні мови, і мали змогу подорожувати закордон. Вони мали зв’язки і контакти тощо. Багато з них себе дуже гано застосували у бізнесі та підприємництві. З них зараз постали чеські міліонери і мільярдери.

Тиждень.ua: Очевидно, що у світлі не найлегших стосунків Чехії і Росії хтось мав спостерігати за тими товстосумами, які в минулому були люстровані. Адже можливість впливати через таких осіб принаймні на внутрішню чеську економіку видається прозорою…

Контролювати таких осіб і спостерігати за їхньою діяльністю було достатньо важко, тому що в демократичній державі людина, яка легальним шляхом набула маєтки і статки, є певним чином захищена від втручання в свої справи. Отже, ми могли думати про наших багатіїв що завгодно, що вони люстровані, агенти КДБ, але людина заробила собі гроші і живе, незважаючи, що там оточення каже про її моральність абощо. Якщо такі особи за нового часу вели корупційні переговори і вдавали ся до крутійства такого штибу, то на них держава звертала свою увагу. Досить довго нам у Чехії не вдавалося закликати товстосумів до порядку, почати проти них слідства та судові справи. Це вдалося в останні два-три роки. Зараз дійсно виглядає на те, що чеська поліція впритул почала займатися такими справами, зокрема корупційними схемами незважаючи на те, чи має той чи інший фігурант справи політичні зв’язки, високий політичний пост.

Читайте також: Олег Махніцький: «Хоч би з чийого боку зараз порушувався закон, ми на всі ці факти реагуємо»

Це не означає, що минулі 20 років у нас не відбувалися процеси над корупціонерами. Але практично завжди йшлося не про людей, які стояли на чолі корупційних схем. Навіть якщо починалося слідство проти впливового політика чи бізнесмена, то йому завжди вдавалося  знайти якісь виходи через Міністерство Внутрішніх Справ або отримати патронат іншого характеру, і таким чином вплинути на слідство на власну користь. Нині ж поліція ні на що не зважає. Корупціонерам і злочинцям не відмитися.

Тиждень.ua: Чи відбувалися люстраційні процеси в останні 25 років у світі, а не лише у пострадянських країнах? Якою була архітектура цих процесів?

Власне, люстрацій ні процеси – це один із шляхів, як суспільство має позбавитися свого недемократичного минулого. Це своєрідне очищення перед переходом до демократичного ладу. Закон про люстрацію – це специфічна річ, характерна саме для Східної Європи. Все почалося в Чехословаччині, а згодом подібні закони і процеси відбувалися в усіх сусідніх країнах навколо.

В інших країнах світу архітектура подібних речей є іншою. В Південній Африці створили щось на зразок Комітету права і примирення, який після подолання апартеїду в країні займався збиранням інформації про сегрегаційний режим, його діяльність і злодіяння. Для того, щоб суспільство змогло пробачити режим апартеїду, його функціонерам довелося публічно визнати свою вину.

Якщо повернутися до Чехії і Чехословаччини, то ми не досягли великого успіху у тому, як примиритися  з колишнім комуністичним режимом, перебороти його в собі і почати далі жити нормально. Розслідування багатьох злочинів комунізму у нас тягнулося дуже довгий час, і через це вже не ставало доказів, аби довести чиюсь вину, або інших важливих деталей. Деякі комуністи ще на початку 1990-х років відсиділи по кілька років у тюрмі, але це були винятки, а не масове явище. У 1950-х роках у Чехословаччині людей вбивали у в’язницях, під час спроби перетину кордону. За ці злочини не було нікого покарано.

Тиждень.ua: Новітня історія Чехії, як і України, не була легкою. Спочатку ваша країна пережила турбулентні події Оксамитової революції, а далі – процес розподілу Чехословаччини. Якою була роль чеських журналістів у цих процесах? Дайте оцінку, де пролягає межа між журналістикою як суто новинарством, і журналістикою як терапевтичним засобом для суспільства. Чи завжди правда про те, що дійсно відбувається, лікує?

25 років тому, коли Чехія лише ставала на шлях післяреволюційного розвитку, у нас взагалі не існувало традиції вільної журналістики, не було людей, які б передали таку традицію з 1920-1930 років. Я тоді був молодим журналістом, як і купа моїх колег, і нам все доводилося починати з початку. Перш за все вчитися і виробляти професійну практику вільного журналіста. На той час гостро стояло питання щодо того, а як передавати події у світі і у себе без суб’єктивного забарвлення. Ми не знали, як оце суворе реферування дійсності має відбуватися. На початку 1990-х багато чеських журналістів гралося в політику, підтримуючи певну політичну силу чи рух.

Читайте також: Люстрація: місія неможлива?

Щодо посттравматичного ефекту, то тут, ясна річ, потрібно щонайширше і щонайглибше передавати інформацію, нічого не ховаючи від суспільства. Ті люди, яких спіткала біда, мають знати, що суспільство про них не забуло. Важливо, що з приводу травматичних для суспільства і окремих його членів подій мають відбуватися дискусії та має бути місце для висловлення думок. Згадайте так зване «втрачене покоління» після Першої світової війни. Це люди, яких зненацька захопили надзвичайно трагічні події. Коли ця війна закінчилася, про неї особливо не говорили, і про людей, вражених цією війною, не говорили також, лишивши їх сам-на-сам із своїми проблемами та травматичним шоком. Зараз у демократичному світі, тих самих США, після кожної війни відбуваються дуже широкі активні дискусії та дебати, аби люди не лишалися один на один зі своєю бідою, аби ці питання обговорювалися. Люди на мають соромитися і закриватися в собі через те, що вони були учасниками травматичних подій.

Я вважаю, що журналістику як таку треба розділити на два напрямки: новинну журналістику і ту, де людина висловлює свої погляди. Щодо першої лишаюся прихильником класичного підходу, що медівник має суто висвітлювати новини без превнесення оцінок, а той, хто споживає новини, робити свої власні висновки. Друга – це коментарі та експертні думки. У першому випадку ми не можемо побачити додаткової ролі чи ефекту окрім як чистого інформування. Існують й інші погляди на новинарство як таке, зокрема, що воно має сприяти покращенню суспільства, і подавати тільки ту інформацію, яка допоможе суспільству поліпшувати свій стан. Це непевна основа і умови, за яких журналісти можуть скотитися нижче плінтуса, і писати суто на користь і в інтересах певної політичної партії чи економічної групи.

Журналістика як платформа для висвітлення своїх думок і поглядів, втілення в життя певних принципів має існувати, як слушно зауважив Александр Гамільтон, в площині ринку ідей і поглядів. Саме там різні точки зору, позиції, ідеї мають простір, аби конкурувати між собою. Сподіватимуся, що в розвиненому демократичному суспільстві найкращі з них виграють. Ясна річ, говорю зараз про ідеали, до яких журналістика має прямувати. Проте не забуваймо, що журналісти – це звичайні люди зі своїми недоліками, упередженнями, поглядами тощо, яких досить складно позбутися або трансформувати.

Тиждень.ua: Ви є журналістом–міжнародником із досвідом роботи у декілька десятиліть. Як Ви для себе визначаєте норми моральної регуляції і саморегуляції журналістської громади і кожного журналіста як такого? Де пролягає край написанню замовних матеріалів і неадекватному висвітленню новин?

Насправді, тут має вирішувати ринок як мірило. Що стосується правдивості, то принаймні у у країнах центрально-східної Європи існують своєрідні громадські медіа, які мають працювати дійсно незалежно і якісно. Якщо говорити про контроль за тими, хто пише, то якщо йдеться про приватну видавничу ініціативу, то на неї достатньо складно впливати. Якщо хтось знає, що та чи інша особа пише на замовлення, то таку інформацію потрібно робити публічною. У цьому полягає принцип транспарентності. Ставлення самого автора до замовного тексті і до об’єктивного тексту є зовсім відмінним.

Звісно, інформацію найкраще і найоб’єктивніше подають у великих недійних концернах, як-от BBC, New York Times. Те саме стосується і Чехії. Коли говорити про менші, бульвар ніші видання, то дійсно, інформація там подається без особливого занурення у суть справи, яку висвітлюють. На тлі ж загальної кризи медіа як таких, відбувається скочування до інфотайменту, журналістики як забавки, що б’є одразу і по якості та усіх стандартах професії.

Тиждень.ua: Нормою для європейського високопосадовця є самоусунутися з посади, якщо навколо його репутації піднімається хвиля скандалу. Зрозуміло, що журналіст – це не політик чи великий чиновник, проте це особа яка впливає на суспільну думку. Чи варто журналістам переймати названу практику європейських високопосадовців?

Згадані високопосадовці просто хочуть уникнути скандалу та неслави для своєї партії чи уряду, але це не значить, що вони автоматично визнають свою вину у такий спосіб і назавжди йдуть з політики. До їхніх послуг є суди. Якщо той чи інший журналіст дискредитував себе і про нього пішла лиха слава, то потім цього важко позбутися. Якщо говорити про громадські медіа, або напівдержавні медіа, то  тамтешній директор мав би звільнити такого журналіста, тому що порушуються принципи об’єктивності, неупередженості, правдивості. У приватних медіа все залежить від власника і головного редактора. Вони можуть лишити таку людину працювати й надалі, але де гарантія, що їхнє видання будуть й надалі читати і купувати?

Біографічна нота:

Томаш Клваня – відомий чеський журналіст і науковець. Нині віце-президент ради директорів Аспен-інституту в Празі, викладає у Нью-Йоркському університеті вПразі.

1992 року здобув ступінь магістра журналістики Карлового університету в Празі. 2003-го, вигравши стипендію Центру Джоан Шоренштайн, став аспірантом Гарвардського інституту державного управління імені Джона Кеннеді.

2003 року обіймав посади прес-секретаря та політичного радника президента Чеської Республіки, у 2007—2008-му був спеціальним урядовим посланцем із питань протиракетної оборони. у 2001—2003-му працював заступником головного редактора однієї з найпопулярніших чеських щоденних газет Hospodářské noviny, а у 2001—2003-му – провідним журналістом із міжнародної тематики у щоденній газеті Mladá Fronta DNES.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено