Не(а) наше щастя

ut.net.ua
5 Листопада 2010, 00:00

Проведення відкриття «Мо­­лодості» в приміщен­­ні оперного театру – одна з новацій ювілейної імпрези. Втім, це нововведення перейняте організаторами від цьогоріч створеного конкурента київського кінофоруму – Одеського міжнародного кінофестивалю. Інтригуюче з’явив­­шись із минулого, одесити дещо засмутили киян – «оперне» від­­криття-закриття примусило організаторів «Молодості» побиватися, мовляв: «Давно треба було робити в опері!» Проте, на жаль, цей пафосний хід був зроблений без урахування його доцільності й якості. Як в Одесі, так і в Києві балів опера не додала, а навпаки. Завжди камерний, і тим цінний, фестиваль «Молодість» укотре зробив крок у бік зростання, однак це вийшло трохи незграбно. До того ж фільм-відкриття – драма «Картагена» – був відверто слабкий і вибраний явно не за його примарні чесноти, а за спроможність виконавців головних ролей Софі Марсо і Крістофера Ламберта особисто представити стрічку.

Загалом «Молодість» має перманентні організаційні ва­­ди, що охоплюють створення каталогів, покази фільмів і відсутність професійних перекладів та перекладачів. Наприклад, вже на першій стрічці конкурсу повнометражок, грузинських «Прогульниках», не було англійських субтитрів. Через що голова журі, іменитий французький режисер Марк Каро, на п’ятій хвилині відсутності тексту (чи бодай перекладу в навушники, як було колись на «Молодості» і завжди є на «Берлінале») в запалі покинув залу і, за лаштунками, сказав, що принципово не переглядатиме фільм. Скидається на те, що фестиваль просто-таки підставив режисера Левана Коґуашвілі, позбавивши його потенційного здобуття відзнаки.

Розкутість і ажіотаж

Проте в активі фестивалю – кількість і якість прес-конференцій, круглих сто­­лів та майстер-класів. Хто не зміг сказати щось своїм фільмом, отримав можливість висловитися. В перший день фестивалю це зробив титулований шведський кінематографіст Лукас Мудіссон. Канадський режисер-порнограф Брюс ЛяБрюс, не злякавшись заборон (в широкий прокат його фільми точно не пропустив би наш Мінкульт), так само міг сказати все, що він думає. І зробив це, заявивши, що пор­­но – єдиний цінний вид мистецтва, бо «воно чесне і пристрасне». Півтори години давав свій майстер-клас росій­­ський режисер і директор Мосфільму Карен Шахназаров, а потім на весь загал назвав фільм Сергія Лозниці антиросійським і зізнався, що завзято виступав за неприсудження йому призу на «Кінотаврі».

Певна розкутість «Молодості» й очевидна демократичність – найкраща ознака і принада фестивалю. Кінотеатр «Київ», що є центральним фестивальним майданчиком, на дев’ять днів був окупований кінематографічним людом під зав’язку, інакше не скажеш: така бажана для кінотеатру масовість буває, на жаль, лише під час «Молодості». Ажіотаж зрозумілий, адже лише тут можна побачити багато знаних ак­­торів-режисерів та переглянути чимало цікавого, чого взагалі не буде в кіно, і що не скоро з’явиться на торентах. Наприклад, збірку «США. Документальний шоу-кейс». Це унікальна річ, бо про невідоме внутрішнє життя Сполучених Штатів, бо нібито про страшні соціально-політичні ситуації, але з не попсовим хепі-ендом. В одному фільмі – мексиканські нелегалки, які, багато років виступаючи на вулицях із транспарантами за видачу їм «мінімальної заробітної пла­­ти», таки отримують своє. В іншому йдеться про перший радянський супутник і наслідки цього факту для звичайних американців – маніпулювання громадською думкою, створення ворога і міфу про ядерну небезпеку. Таке не побачиш по телевізору. Так само важко собі уявити показ на ТБ або в наших кінотеатрах угорської «Бібліотеки Паскаля», фільму сюжетно й тематично шаленого, де історія про веселу дівчину закручується, як у Павича, іде пекельною доріжкою теми підпільної торгівлі жінками й чоловіками, а закінчується майже феллінівською фантасмагорією.

Епіцентр фестивального руху

Незважаючи на 25 позаконкурсних програм, 10 спеціальних подій (поміж яких і показ останньої стрічки Жан-Лю­­ка Годара «Фільм-соціалізм»), най­­головнішим на «Молодос­­ті» є повнометражний конкурс. 13 фільмів, 13 претендентів… Хо­­ча, перепрошую, навряд чи «Тегеран» Надіра Т. Хомаюна можна було б назвати претендентом. Історія про іранця, котрий, щоб заробити на життя, бере в оренду малу дівчинку, могла би бути картинкою сучасності однієї з країн, не більше. «Тегеран» – це для географії. Іракський «Ман­­ду» Ебрагіма Саїді – також (проте кадр, у якому вночі донька і батько стоять, боячись поворухнутися, щоб не вибухнути на мінах, а над ними висить штучно прироблений до тла неба місяць, ніхто не забуде). Першим цікавим мистецьким твором можна назвати мексиканський «Високосний рік» австралійця Міхаеля Рове. Треба бути майстром, аби в декораціях однієї квартири – навіть однієї кімнати! – перед незворушною камерою задати інтригу на початку історії не надто привабливої, але досить брехливої дівчини-жур­­на­­ліст­­ки зі скелетом у шафі, зберегти інтригу в кульмінації і в фіналі її так і не виказати, а змусити глядача додумати (за роль дівчинки-журналістки Моніка дель Кармен отримала приз Іва Монтана як найкраща виконавиця жіночої ролі).

Німецька «Чужинка» Фео Аладаг – фільм без інтриги, але зі щемливим відчуттям незворотності трагедії. Молода турчанка в сучасній Німеччині й без бажання підкорюватися на­­сильнику-чоловіку – це май­­же діагноз. У поєднанні з незмінними консервативними ту­­рецькими традиціями діагноз перетворюється на смертельний вирок. Сумне кіно, кіно без призу. А ось російське «Інше небо» Дмітрія Мамулія – стрічка, яка могла б здобути приз. Важлива навіть не історія, як пристаркуватий іранець приїздить із сином до Москви в пошуках дружини. І навіть не те, що сина він втрачає, а дружину знаходить, а як він усе переживає і як це показує камера: майже весь час у кадрі ми бачимо профіль або напівпрофіль героя, таким чином режисер ніби стверджує, що важлива людина, а не її оточення, не місто і навіть не події.

Фаворити – сміх і сльози

Шведсько-французькі «Звуки шуму» Ола Сімонссона і Йоханнеса Штерне Нілссона – альтернатива камерному та пох­­муро-меди­­та­­тивному кіно, це музично-ана­­р­хістська спроба підірвати по­­хнюпленого глядача й високочолого критика, систему викладу історії та саму сталість кінопроцесу. Ексцентричні молодики роблять музику з будь-чого і будь-де, навіть у лікарні: присипляючи хворого, вони створюють мелодію, барабанячи по балонах із киснем, пультах та інших медичних пристроях. Хворий може прокинутися, але його можна й приспати знову… Словом, це один із найвеселіших фільмів конкурсу (він якраз контрастно демонструвався за «Іншим небом»), і глядачі такого не могли пропустити – вони йому віддали приз своїх симпатій. Якоюсь мірою глядачів підтримало і головне журі: «Звуки шуму» отримали й приз за найкращий повнометражний фільм. Із цим можна погодитися. Проте як бути із данським «Хуаном» Каспера Хольтена? Шкода, що ніхто не відзначив цієї майстерної, бурхливої та вельми складної переробки опери Моцарта «Дон Жуан», повністю відзняту на вулицях і в будинках Будапешта. А виконано її було і професійно (усі задіяні актори – справжні оперні співаки, диригентом та автором лібрето є відомий Ларс Ульрік Мортенсен), і грайливо вільно (виконавець ролі Лепорелло, бас Маріїнки Міхаіл Пєтрєнко, весь час і дуже органічно вставляв російські слова).

До речі, про Росію. Чи можна говорити, що переможець фестивалю «Щастя моє» – це стрічка про Росію, лише тому, що на личках міліції двічі видно напис «Россия» й один раз лунає назва міста Смоленськ? Тому, а також через безвихідь героїв та безпросвітність у фіналі фільму на теренах наших світлих і, безумовно, знаючих, де вихід, сусідів «Щастя…» заклеймили антиросійським. Дурниці про­­російських націоналістів, на жаль, не можуть змінити того, що це про нас (також). За ме­жами Києва, далеко на схід, у центрі України – ті самі руїна і жах. Лозниця не побоявся показати це як документаліст, подати без підсумків і рішення. Це наша реальність, каже він, помріть або зробіть висновки самі. Естетика й етика у нього майстерно зав’язані в гордіїв вузол. Завдяки цьому «Щастя моє» є найсильнішим фільмом 40-ї «Молодості».[2176][2177]