Нещодавно світ, затамувавши подих, спостерігав, як лідери Німеччини, Франції, Росії та України коментували результати довгоочікуваної зустрічі в «нормандському форматі». Попри сподівання, під маскою дипломатичного протоколу жодного прориву не було досягнуто. Канцлерка Анґела Меркель продемонструвала, що наприкінці політичної кар’єри здебільшого переймається тим, щоб якнайдовше підтримувати мир у Європі (чи радше його ілюзію), доводячи до кінця заповітний проект «Північний потік-2». Президент Емманюель Макрон прагнув показати світу, що Франція — геополітичний гравець, здатний «упоратися» з Росією (сумно, хоч і не дивно, що умиротворення Путіна здійснюється за рахунок України та її прозахідного майбутнього).
Обидва західні лідери, як і очікувалося, виявилися неспроможними протистояти Росії та зайняти рішучішу позицію на захист суверенітету України. Утім, з погляду Москви, вони не вирішили стратегічно важливих для росіян питань: тиск на Україну, щоб вона погодилася внести поправки до своєї Конституції й перетворилася на федерацію, тоді через контрольований Росією Донбас відтягнути її подалі від ЄС і НАТО.
Читайте також: Топ-10 випробувань військової техніки та зброї, які відбулися в Україні 2019 року
Щоправда, у багатьох критично важливих аспектах українська команда таки поступилася. Наприклад, дозволила оформити на папері роль Росії не як країни — агресора проти України та сторони конфлікту на Донбасі, а як стурбованої сусідки; погодилася на імплементацію в українському законодавстві формули Штайнмайєра, попри її навмисну невизначеність; дала згоду на зустріч через чотири місяці для доповіді щодо прогресу на новому раунді переговорів, зокрема в організації місцевих виборів на Донбасі. Усі ці поступки запекло критикувалися в Україні як прелюдія до подальших компромісів або відверта зрада її стратегічних інтересів. Однак президент Володимир Зеленський рішуче (принаймні перед камерами) наполягав, що федералізації не буде й що Україна проведе вибори на Донбасі тільки після того, як поверне контроль над кордоном із Росією.
Тим часом Москва бачить гібридне захоплення України протилежно. Хоч би що це було, — стратегічний провал чи стратегічна затримка для Росії, — результат мав переконати владу в Кремлі, що вона не виграє війни проти України виключно політичними засобами (принаймні не так швидко, як сподівалася цього літа після обрання Зеленського президентом).
Причина політичної прокрастинації, що дала змогу Зеленському «зіскочити з гачка», у тому, що в останніх переговорах у «нормандському форматі» бракувало важливої складової — неминучої військової поразки та поширення збройного конфлікту глибше на територію України. Це добре спрацювало на користь Росії п’ять років тому, під час переговорів у середині лютого 2015-го, які завершилися другими мінськими угодами. Відчуття терміновості спонукало тоді Анґелу Меркель, Франсуа Олланда й Петра Порошенка припинити вогонь будь-якою ціною, аби не дати російським силам, які щойно розгромили українські війська в Дебальцевому, просуватися далі Донбасом. Цей тактичний крок не міг не змінити стратегічної геометрії переговорів про другі мінські угоди, зробивши Україну найслабшою з трьох сторін дипломатичного трикутника «Німеччина — Росія — Україна».
Коли європейці вимагали миру за будь-яку ціну, а Путін лишався непохитним, Україна зазнала тиску й мусила прийняти нечесну угоду, на яку не погодилися б ані Порошенко, ані будь-яка притомна українська влада. Але Путін удав, ніби пішов на поступки, і майстерно застосував мистецтво російської правовійни, нав’язавши реалізацію других мінських угод, за якими контроль над російсько-українським кордоном можливий лише за умови, що Україна задовольнить низку суперечливих політичних вимог, які відповідають плану гібридної агресії Кремля. На переговорах у «нормандському форматі» в грудні 2019-го російська влада мусила погодитися на відтермінування великих політичних кроків на кілька місяців, натомість зробила маленькі, але важливі, кроки вперед, що дадуть їй змогу виправдати, якщо знадобиться, ще один цикл агресії (гібридної або конвенційної) проти України.
Що насправді сказав Путін
Поки весь світ переймався описаними вище стратегічними маневрами, Путін зробив те, що йому завжди вдається найкраще. Він заскочив усіх зненацька зміщенням акцентів на тактичний рівень, посилаючись на тих, кому Кремль, за його словами, завжди приходить на допомогу, — «пересічних людей» на Донбасі. Таким чином президент РФ механічно зачитує стратегічні питання «великої картини» зі свого переліку заготовлених заяв, однак новинкою виявилося те, що він особисто наполягає на нібито нешкідливих тактичних питаннях, як-от розмінування й дефортифікація лінії розмежування на Донбасі, а також відкриття нових пропускних пунктів для полегшення долі «пересічних людей», про яких, за словами Путіна, ніхто не говорить і не турбується, бо всі зациклені на політичних проектах високого рівня. Щоб додати драматичності палкому заклику, очільник Кремля навіть театрально вздохнув перед об’єктивами камер. Світ не зауважив цього й навіть не посміявся з путінського блазнювання. Однак Києву й усім зацікавленим спостерігачам за Росією на Заході вже час звернути увагу на цей нібито незначущий випадок, адже в наступні два зимові місяці на Україну можуть чекати трагічні наслідки.
Читайте також: ОПК: доречні обладунки
Останні два рази, коли російські лідери обіцяли захистити «пересічних людей» на Донбасі (у серпні — вересні 2014 року та в січні-лютому 2015-го), наслідком стали ганебні військові поразки Збройних Сил України. А потім з’явилися перші й ще несправедливіші та жорсткіші для Києва другі мінські угоди. Під час літньої гібридної агресії 2014 року Кремль бомбардував світ комплексною кампанією інформаційної і правової війни, стверджуючи, що російськомовні мешканці Донбасу потерпають від гуманітарної катастрофи, спричиненої українськими «фашистами», тож Москва була зобов’язана втрутитися й захистити «звичайних людей». Усім відомо, як саме росіяни це зробили та скільки українців унаслідок цього загинуло.
Коли через кілька місяців після перших мінських угод ущухли бойові дії, Путін швидко усвідомив, що Порошенко не міг і не хотів виконати умови, на які неохоче погодився у вересні 2014-го. Тоді Кремль зумовив другу воєнну кризу. Для підготовки поля бою знову було використано просте, але ефективне поєднання інформаційної та правової війн. Цього разу українську армію звинуватили в обстрілі автобусних зупинок і вбивствах цивільного населення в Донецьку, а Порошенко дістав особисте послання від Путіна про те, що під час укладення Мінська-1 начебто було підписано таємний протокол про точну демаркацію Донбасу і що Донецький аеропорт переходить до ДНР, але Україна його не виконала. На початку лютого 2015 року театральною «вишенькою на торті» стала «хвилина мовчання» Ради безпеки Росії: перед пресою Путін і 12 його поплічників вшанували пам’ять «пересічних людей», нібито вбитих українською армією.
Друге конвенційне вторгнення Кремля відбулося в середині лютого 2015-го, його наслідком стало захоплення після припинення вогню Донецького аеропорту місцевими «шахтарями й трактористами» (за припущенням Путіна). Це породило другі мінські угоди та їхні нинішні принизливі й обмежувальні для українських лідерів умови. Щоправда, цим угодам бракує механізму для примушення до швидкої реалізації без тиску зовнішніх сил (Європи, як помилково сподівався Кремль) або чергової воєнної кризи.
За п’ять років після тих подій кремлівський репертуар зрозумілий і добре відпрацьований: росіяни можуть спричинити інсценізовану безпекову кризу. Причому загибель і страждання цивільного населення перебільшуються, а провина перекладається виключно на українську сторону, натомість на себе Росія бере роль захисниці того цивільного населення як стурбована сусідка, а не як сторона конфлікту (ця позиція була закріплена «нормандським форматом»).
На довершення, нині ситуація різко змінилася на користь Кремля порівняно з 2015-м, адже на Донбасі вже є десятки тисяч «власників російських паспортів», яких Москва має право вважати повноцінними громадянами РФ, і російська армія зобов’язана їх захищати. У разі потенційного відновлення конфлікту за описаним вище сценарієм Росія не муситиме навіть приховувати своєї участі, використовуючи власні військові сили, хоча все ж таки може обрати гібридний метод розташування «інтегрованих угруповань сил», вербуючи більше місцевих «сепаратистів» (як гарматне м’ясо) на контрольованих Україною територіях Донбасу. Їх можна потім організувати навколо осередку російських командно-адміністративних та комунікаційних елементів за підтримки загонів сил спеціальних операцій і «казаків» (які, можливо, прокрадуться через нові пропускні пункти, про які Путін так палко розповідав на зустрічах у «нормандському форматі»). Із цього приводу вже наступного дня після саміту він на питання про відновлення контролю над українсько-російським кордоном заявив, що якби Росія це зробила, то слід було б очікувати наступної «Сребрениці».
Чому ж тоді російські лідери, які так хвилюються, що українські «праві екстремісти» влаштують геноцид пересічних російськомовних мешканців Донбасу, наполягають на розмінуванні та дефортифікації лінії розмежування й хочуть зробити її ще більш проникною, відкривши нові пропускні пункти? Це має сенс лише тоді, коли не надто завуальований план Кремля полягає в подальшому захопленні всієї території Донбасу військовими методами. На підтримку цього плану так звані сепаратисти відкрито заявили, що законною сферою інтересів Росії є всі території Донецької та Луганської областей, а не тільки окуповані частини.
Якби театральні заяви Путіна на зустрічах у «нормандському форматі» лишилися словами, це було б меншим злом. Однак тепер «занепокоєння» Росії про долю «пересічних громадян» матеріалізувалося й на папері, у пункті 1 комюніке саміту в «нормандському форматі». Згідно з цим пунктом Україна має чотири місяці, щоб надати звіт про вирішення стратегічних питань, але тільки 30 днів на вирішення тактичних, що згадувалися вище. Тут ключ до потенційного поновлення російської агресії в найближчі два місяці зими, якщо Кремль вирішить, що годі розмов і час діяти, щоб підштовхнути українських лідерів до розв’язання масштабних проблем швидше й на умовах Росії.
Жодних політичних стимулів
Хоч Путін і нарікав, що всі одержимі великими політичними питаннями, аналіз того, як на цьому рівні «колода карт» перетасувалася проти Росії, засвідчує: Кремль уже не має стимулу «гарно поводитися». Адже підлаштування до політичного процесу йому нічим не загрожує, принаймні в найближчому році. Хоч, поза сумнівом, росіяни запевнятимуть, що повністю підтримують його умови, принаймні на папері.
Кілька важливих стратегічних подій, що сталися під час або після зустрічей у «нормандському форматі», підштовхнули Росію знову зіпсувати єдиний життєздатний варіант швидкого й рішучого прориву в боротьбі проти України та звільнення від політично нав’язаного «глухого кута» останніх п’яти років. Передусім два найголовніші проекти РФ з регіональної інтеграції (поглиблення інтеграції Білорусі в Союзну державу, де домінує Росія, і гібридне захоплення політичної системи Грузії) зіткнулися з масштабними антиросійськими протестами народу, яким влада цих країн не змогла чи не схотіла (у випадку Білорусі) запобігти. З огляду на досвід Кремля з народними виступами в «близькому зарубіжжі» та параноїдальний політичний менталітет росіян це сприймається як неминучі кольорові революції, що загрожують вийти з-під контролю та знову віддалити ці країни від Росії.
Читайте також: Семюел Гартвел: «Якщо ти нетренований і приходить російська армія, то це велика проблема»
Нині Кремль навряд чи піде на воєнну агресію проти Білорусі чи Грузії, але може спрямувати її проти України. Таким чином він надішле переконливий сигнал усім непокірним або невдоволеним урядам чи суспільствам у регіоні про те, що Росія не приймає відповіді «ні» в процесі повернення контролю над її гаданою «сферою впливу» й готова до більш конвенційних заходів у відбудові своєї євразійської імперії, а не лише до поступової підривної діяльності. Успіх російської моделі «гібридного інтервенціонізму» вимагає готовності й здатності застосувати всі наявні інструменти, а не тільки приховані гібридні, і відкритого використання сили або погроз у разі необхідності, як у випадку Сирії, Венесуели, а нині Лівії.
На рівні глобальної дипломатії грудень також виявився цілковитим розчаруванням для Кремля: незважаючи на нерішучість і готовність до поступок Путіну, Франція і Німеччина не змогли повністю задовольнити його бажань. До того ж наступного тижня після саміту в «нормандському форматі» ЄС проголосував за подовження ще на півроку економічних санкцій проти Росії. Нарешті, нещодавні події в Сполучених Штатах загрожують сильним ударом по трьох найважливіших геополітичних проектах Кремля: європейському енергетичному, американському політичному та українському (гібридна війна).
По-перше, Конгрес США проголосував за серйозні санкції проти проекту газопроводу «Північний потік-2», через що багато європейських компаній уже переглядають свою участь у ньому. Це суперечить плану Кремля з енергетичного домінування в Європі. По-друге, імпічмент президенту Трампу, оголошений Конгресом, може позбавити Росію політичного впливу на високому рівні, який мають (чи гадають, що мають) росіяни на виконавчу гілку влади Сполучених Штатів. По-третє, Конгрес США ухвалив найбільший в історії країни оборонний бюджет, у якому передбачено велику допомогу для України: військові засоби, що дадуть можливість зупинити будь-які майбутні наступи росіян.
На тлі всіх цих негативних для Кремля подій цілком логічно, що Путін вирішить вдатися до екстреного плану для протидії або нейтралізації наслідків усіх трьох подій. Сприятливою обставиною для потенційної повторної агресії Росії проти України буде те, що в найближчі місяці США та Сполучене Королівство будуть зайняті власними складними політичними справами: імпічментом Дональда Трампа та жорстким Brexit, прийнятим Борісом Джонсоном. Окрім того, агресія підтвердить європейській громадській думці, що Україна як потенційне місце безперервного воєнного конфлікту (нехай і розпалюваного Росією) — ненадійна країна для транзиту газу. А це слугуватиме найпереконливішим аргументом на користь «Північного потоку-2».
Нарешті, поки українські лідери мусять виконувати «нормандські» вимоги й очікують більше військової допомоги від США та допомогу МВФ, будь-які вагання росіян щодо швидких і рішучих дій стануть завадою для подальшої успішної діяльності Кремля. А лідери України, поза сумнівом, почуватимуться впевненіше завдяки покращеному військовому потенціалу та розумінню, що можна без кінця «перегравати Путіна», не піддаючись тиску Росії та постійно відкладаючи реалізацію Мінська-2.
Україна має 30 днів на виконання тактичних кроків, визначених у комюніке саміту в «нормандському форматі». Термін сплив 8 січня 2020-го — одразу після святкувань православного Різдва. Звісно, нікому не відомо на 100%, що нова російська агресія є неминучою чи невідворотною, та й Кремль може змінити або скасувати будь-які наявні екстрені плани дій з огляду на зміну ситуації чи обставин. Однак все-таки було б обачно з боку України, її влади та друзів на Заході почати підготовку до найгіршого й водночас сподіватися на краще. Зокрема, на те, що, насуваючись із півночі, російська зима принесе Україні на свята сніг, а не чергове розмороження конфлікту на Донбасі взимку 2020 року.