Християнська доктрина вважає зневіру одним зі смертних гріхів – поруч із пихою, жадобою, хтивістю та іншими не вельми приємними людськими слабкостями. Як на мене, цілком справедливо: сибаритський скепсис, навіть чорна меланхолія насправді дарують невиправданий психологічний комфорт, бо дають змогу дивитися на всі проблеми зверхньо, «з високої дзвінниці» без жодної особистої відповідальності, без жодного індивідуального зусилля, та ще й у білих шатах.
Стрічка новин пропонує не вельми багато приводів для соціального оптимізму. У Росії правляча партія отримала мандат надалі робити все, що їй заманеться. І навіть немає значення, наскільки «підкрутили» росіяни результати виборів: підтримка населення забезпечує держтехнологам довічну індульгенцію на всі попередні й наступні порушення в межах свого «суверенного» ноу-хау. У Грузії досі незрозуміло, чи «вирулять» вони на магістральний шлях демократії, чи блукатимуть гірською стежкою авторитаризму. Наша спікеріада також не додала оптимізму. Звісно, добре, що обрали спікера. Тронна промова Арсенія Яценюка була гідною, виваженою, переконливою… Але ж призначенням тронних промов і є переконливість. А от як його обрали? Можливо, там, на місці подій, був якийсь драйв, пристрасті, емоції… По мій бік телевізора нічого, окрім нудоти. Не чіпляє. Кортить «забити» на все це, знайти порятунок у особистому житті й не перейматися іграми, які все одно ніколи не стануть твоїми. Це все, мабуть, зима…
Соціальна флегма небезпечна, але й неминуча, якщо твоя держава впала тобі на голову чи то як подарунок, чи то як покарання. Аби вона стала твоєю, недостатньо навіть місяць померзнути в товаристві близьких за духом людей. Майдан має бути не один, і не лише з надзвичайних приводів, і не лише революційний. Можливо, я забагато вимагаю від співвітчизників і від себе самого, але хочеться знайти бодай якусь процедуру, бодай якийсь ритуал, у процесі якого зміцнювалися б механізми взаємодії та взаємної довіри.
Можна постійно кепкувати з «тупих» американців, які з першого дня Незалежності давали гранти на розвиток недержавних інституцій, які, на їхню думку, сприяли становленню громадянського суспільства. Іронія теж належить до світоглядних будматеріалів, які недорого коштують. Але американці дійсно знають, що роблять. Їхня демократія, хай там як, по-перше справді працює, по-друге, базується не на силі державних інституцій, а на солідарній згоді окремих громад. Саме громада як цеглина суспільства вирішує свої проблеми, виробляє свої пріоритети, підтримує порядок усередині себе самої, а «нагору» за допомогою звертається тільки тоді, коли вичерпає власні можливості. Ми раптом що, одразу пишемо лист Президентові – як колись генеральному секретареві. Ліфт полагодити – Президент, лампочку вкрутити – прем’єр, асфальт покласти – спікер. Не в тім навіть річ, що ліфтів багато, а Президент один. Просто якось принизливо… Та не хочу я, щоб прем’єр у мене лампочку вкручував, у мене що – рук немає?