Зима двадцять шостого року. Кому було холодно, страшно, навіть безнадійно? Підніміть руку. Як нас багато… Якби в Україні була мапа не тільки тривог, а й відчаю, то червоні прапорці просто побилися б на ній за місце цієї зими.
Як багато звичних речей стали розкішшю: газова плита, тепла вода, гаряча батарея, нижній поверх, піч. Виявилося, це не просто комунальні умови й послуги — це джекпот, удача, благословіння і дар богів.
Які картинки спадають на думку на згадку про цю зиму? Нагріта на газу цегла, пластикова пляшка з гарячою водою під ковдрою, зігрівальні танці Троєщини. Розірвані труби, залиті квартири, змерзлі кінцівки, знищені ТЕЦ, самотні пенсіонери, не самотні хіба що у своєму відчаї. Тобі холодно за однією стіною, за іншою комусь теж холодно, і навіть трохи гріє те, що ти не один, що тебе — мільйони. Поєднані тривогами, холодом, вразливі й уперті, сиділи ми на своїх кухнях у термобілизні й куртках, в очікуванні обстрілів і весни, рахували дні й думали, як пережити цю зиму.
Хотілося, якщо чесно, надовго заснути — і прокинутися десь у дитинстві в селі на Полтавщині. І я не витримала, заснула — і прокинулася в нашій хаті. Тоді я ще не усвідомлювала, яка вона маленька, я інших тоді й не бачила. В нашому селі майже всі хати були побудовані за одним проєктом: це я дізнавалася з похоронів, на які мене брала бабуся Параска. Спочатку веранда, потім сіни, прямо — хатина, половину якої займала піч, праворуч — велика кімната. Ми повертали праворуч: там у труні на дивані головою до завішеного тканиною телевізора лежали покійник чи покійниця. За щільним натовпом тих, хто прийшов попрощатися, вгадувалася маленька спальня. Ото й уся хата. Порівняно з мазанками простір був якщо і не більшим, то принаймні розділеним на зони — для живих це дуже важливо.
Люди хворіли й старіли весь рік, але весь рік, крім зими, вмирати було ніколи. Тож усі терпіли літо й осінь і вмирали взимку — коли не було роботи, коли тіло краще зберігається в нетопленій хаті, коли у людей більше часу на скорботу. Взимку важче копати замерзлу землю і можна накрутити ціну за роботу. В холоді менше мліють згорьовані жінки, й усі спішать повернутися в ту саму хату покійника чи покійниці, але вже без нього чи без неї. Непомітні жінки змінять декорації, накриють довгі столи у тій самій вітальні, а на той самий диван посадять живих гостей і доставлять лавки з сараю до столу. Три богатирі й вишита дівчинка з оленем дивитимуться зі стін на те, як люди їстимуть пісний борщ і тугі котлети, як самогон розв’яже їм язики, як родичам ставатиме легше від того, що одного з них закопали в землю. Наприкінці роздадуть цукерки — для мене малої це було головне.
Схожими, одноманітними були ті похорони, смерть була дуже буквальною. Я зовсім не боялась покійників і кладовищ, лише боялася, що колись на нашому дивані так само лежатимуть мої дідусь і бабуся, й треба буде цілувати їхні холодні обличчя.
Але коли я прокинулася в нашій хаті, всі ще були живі. Навіть кішка Мурка та свиня Капланка, яку різатимуть аж на наступному тижні. Я побачила маленьку криву сосну біля телевізора, а на сосні — великий скляний апельсин під срібним дощиком. Відразу запахло Новим роком: значить, скоро приїде мама з го́рода, і я прокидатимусь не сама, а з нею, на тому самому дивані для майбутніх покійників. Він розкладається книжкою, і дідусь покладе кожух від стіни, а вночі буде вставати й підтикати його під стіну, щоб мені не надуло — і мені не надуло жодного разу.
Оскільки це була не правдива реальність, а втеча від неї, то події відбувалися нелінійно, спогади приходили й хаотично ставали в чергу.
Ось я на теплій печі: там горіхи, сірники в сітці, насіння в чу́лках. Ось бабуся годує піч холодними дровами, а мене — засмаженою з двох боків яєшнею. Стає тепло-тепло, я хочу роздягатися, а натомість мене вдягають. У битих валянках не можу запхати ногу в калошу: ось, нарешті попала. Поверх шуби бабусина тепла хустка — і все, мене можна виводить. Клацають двері, ніздрі злипаються від морозу, а очі від світла. Вузенька стежка між високими стінами снігу — і запах снігу, що рипить під ногами. Сліди босих лапок тварин, жовті плямки від їхніх сциків, червона калина на білому особливо червона, десь недосяжне і синє небо, але важко задирати голову через туго зав’язану хустку. На пилорамі — запах свіжої тирси й дьогтю, добрі червонолиці дядьки роблять мені санчата. Назад уже везуть на них. У корови в сараї пара з рота, камінь холодної солі в яслах, яку вона лиже: вночі вона народить телятко, і мені не дадуть молока. Я їстиму запечене молозиво, страву богів і онуків. З двору кричить Капланка, моя подружка, вони її наживо ріжуть, ніколи не буду їсти, страшно ридаю. Їм, дуже смачно, особливо кров’янка. Рис з узваром називають «кутя». Я все це забула-забула. А цієї зими згадала ті зими.
Ось мені чотирнадцять, і дуже нудно в селі зимою. Надихавшись чистим повітрям, я курю в дерев’яному туалеті, куди взимку майже ніхто не ходить. Я люблю курити й кину тільки в шістнадцять. Мию снігом прокурені пальці, їм сніг і смокчу хвойну гілку.
Удома Алан Чумак із телевізора обіцяє курцям, що їх зараз знудить, я тримаюсь, але бабусі не потрібен ніякий Алан, щоб відчути запах. Коли чоловіки йшли курити на вулицю, вона просила курити в хаті — «люблю, коли димком пахне». Але не любила чомусь, коли димком пахла чотирнадцятирічна онука. Я давно не люблю курити, але люблю цілуватися з курцями: мої перші поцілунки були завжди зі смаком «Ватри». Я колись про це напишу, як виросту. Але я виросла і пишу не про те: пишу про біженок і військових, про поламані війною долі моїх ровесників, а не діда. Дід мало розповідав про війну, і я про це жалкувала, а зараз дякую — війни у моєму житті й так вистачає. Дід просив мене вирости і стати ткачихою, працювати у чистому платті серед інших жінок — так він уявляв успіх: аби не корови. А я любила корів і мріяла бути дояркою, в крайньому разі дресирувати собачок у цирку, і ми сперечалися перед сном із сусідніх ліжок, дід сердився і казав, що я буду «воняти». Я йому стригла нігті й брови, він мене вчив правильно матюкатись — а потім його поклали в труну, на диван, головою до телевізора, у самому кінці грудня. Земля в тому році промерзла особливо сильно. Я все це забула-забула, а цієї зими згадала ті зими.
Як ми сиділи на вантажівці з труною, і каменкою, яку дід колись сам вкладав, підіймалися вгору на кладовище, і я була навіть горда, що нарешті йду не пішки. Попереду стільки зим, про які я ще нічого не знаю, а я б залишилась тут, зі своїм найбільшим горем у чотирнадцять, — але прокидаюсь у лютому двадцять шостого на останньому поверсі у квартирі на Печерську. До весни лишається кілька тижнів. Ми майже її пережили, цю зиму. А потім і справді пережили. І теж швидко забули, як і всі попередні. Яка зима? Не було ніякої зими. Паски, гробки, срачі, нове пальто, нове кіно, скоро літо, фронт іще далеко.
Цей текст написано з вдячністю до культурної аґенції «Терени», які запросили мене на місячну Полтавську літературну резиденцію цієї зими, яку ми пережили.
