Кремль не просто закладає підґрунтя для загострення енергетичної кризи на європейському газовому ринку — він заздалегідь готує для цього пояснення, винних і «рішення». Поясненням мають стати нібито ризики диверсій на газопроводах і нестабільність глобального ринку скрапленого природного газу (СПГ), винними — Україна, санкції й «ідеологічна впертість» Брюсселя та Берліна, а рішенням — повернення до знайомої пастки «дешевого» російського газу. Саме так Москва готує не просто енергетичний, а й політичний реванш.
Москва тестує готовність Європи повернутися до «дешевого» газу
4 червня 2026 року на полях Петербурзького міжнародного економічного форуму (ПМЕФ) Путін публічно заявив, що Росія готова відновити постачання газу до Німеччини через Північні потоки, наголосивши, що одна гілка підсанкційного «Північного потоку–2» залишається функціональною, може запрацювати «завтра» і перекачувати 28 млрд куб. м газу: «Я не жартую, всього лише натисніть кнопку і газ піде. Але для цього потрібне рішення уряду» [прим. Бундесуряду].
Для вплетення у канву свідомості німецького політикуму цього меседжа була використана опозиційна ультраправа AfD, яка переклала російський інтерес мовою німецького «промислового болю», високих цін, конкурентоспроможності та «національного прагматизму» вустами Маркуса Фронмаєра. Високопосадовець AfD, парламентський речник партії із зовнішньої політики, попри застереження проти такої поїздки німецького МЗС, зустрівся з головою «Газпрому» Алєксєєм Міллером і спецпредставником Путіна з інвестиційно-економічної співпраці Кірілом Дмітрієвим, за результатами якої заявляв: «Німеччина опинилася в серйозній економічній низхідній спіралі, і одним із ключових чинників цього є висока вартість енергії… потрібно знову розглянути всі варіанти, включно з повторним введенням в експлуатацію “Північного потоку” та відновленням торгівельних відносин».
Путін пропонує Берліну «натиснути кнопку», Міллер нагадує про десятиліття газової співпраці, а AfD оформлює це як вимогу «повернути всі опції на стіл». Літнє загострення у російських чортів, які на тлі початку сезону закачування газу в європейські газові сховища під соусом «енергетичної дискусії» через ультраправих закидають у європейський політикум спроби тестувати готовність Європи та намагаються знову відокремити російський газ від російської війни.
Читайте також: «Політична капітуляція перед воєнним злочинцем»: як німецькі політики планують підтримати форум у Петербурзі
ЄС уже формалізував курс на повну відмову від російського газу, ухваливши регламент про поетапне припинення імпорту російського трубопровідного газу та СПГ. Стратегічна ціль плану REPowerEU — припинити весь імпорт російського трубопровідного та скрапленого газу до листопада 2027 року. Тому заяви Путіна й AfD логічно трактувати не просто як дискусію про підсанкційні труби, а як спробу політично розмити незворотність цього курсу.
Енергетична криза: 2022 vs 2026
Енергетична криза саме на європейському газовому ринку, повʼязана з блокуванням Ормузької протоки, якщо на неї дивитися ретроспективно і порівнювати із серпнем-жовтнем 2022 року, ще не набрала загрозливих обрисів (див. Рис. 1), проте має для цього всі передумови. На цьому неодмінно хочуть зіграти московити — стимулюючи загострення на Близькому Сході, постачаючи Ірану розвідувальні дані супутників та алабузькі «герані». У 2022 році TTF доходив приблизно до 300–311 євро / МВт·год, і це був системний шок: втрата російського трубопровідного газу, панічне заповнення сховищ, ризик фізичного дефіциту. Зараз же орієнтир TTF, за ринковими даними, перебуває радше в районі 48–60 євро / МВт·год, тобто в кілька разів нижче за пік 2022 року, хоча й помітно вище «нормальних» докризових рівнів.
Рис. 1. Порівняння цінових стрибків на еталонному нідерландському газовому хабі TTF у серпні 2022 року та квітні 2026 року. Джерело
Головна причина, чому саме європейський газовий (не нафтовий!) ринок поки не відчув сповна наслідків кількамісячного блокування Ормузької протоки, полягає в тому, що Ормуз — критичний для глобального ринку нафти та СПГ. Але ЄС не так залежить від катарського газу, як залежав від російського трубопровідного газу до 2022 року, коли одномоментно довелось перебудовувати всю архітектуру постачань.
Нагадаємо що споживання російського газу (і трубопровідного, і скрапленого) на європейському газовому ринку у 2021 році складало 45 %; порівняйте з 12 % у 2025-му! Водночас частка катарського газу в загальній структурі імпорту газу значно менша. Єврокомісія оцінювала структуру імпорту газу ЄС у 2025 році так: Норвегія — 31 %, США — 26 %, Північна Африка — 13 %, Азербайджан — 4 %, Катар — 4 %.
Ормуз пропускає близько однієї п’ятої світової торгівлі СПГ, а значна частина скрапленого газу Катару та ОАЕ не має альтернативного маршруту на світовий ринок. Станом на 9 червня 2026 року рух суден через Ормуз частково відновлюється, не є повністю паралізованим, але дуже далекий від довоєнного рівня. Від початку війни протокою пройшло всього 9 завантажених СПГ-танкерів, з яких пʼять катарських, а до війни загалом протокою проходило 120–140 суден з різним вантажем на добу.
Нинішня газова криза не є повторенням серпня 2022 року. Тоді ЄС зіткнувся з ризиком фізичного дефіциту поставок газу, а сьогодні — з глобальним шоком пропозиції СПГ і конкуренцією за вантажі. Це робить ситуацію менш загрозливою з погляду фізичної безпеки постачання, але не менш чутливою з погляду волатильності ціни, промислової конкурентоспроможності та політичної стійкості.
Якщо частина катарського СПГ випадає, то Європа може компенсувати дефіцит, але лише через ціну: перетягуючи американські, африканські або інші спотові вантажі, які інакше пішли б до Азії. Відтак що довше не відновлюється нормальний прохід танкерів з катарським СПГ через Ормуз, то більше буде відчутним ефект накопичення шоку пропозиції на глобальному ринку СПГ і то гострішою ставатиме конкуренція з Азією. У 2022 році саме така конкуренція за скраплений газ між Європою та Азією була одним із факторів рекордних цін.
Важливий момент: у цю енергетичну кризу ЄС входить більш підготовленим. У 2022 році ЄС не мав повністю відпрацьованої кризової архітектури, такої як обов’язкові цілі щодо сховищ, нові СПГ-термінали, зокрема в тій-таки Німеччині, більш розгалужена мережа інтерконекторів, механізми координації. Тепер же ця інфраструктура вже є. Регламент щодо заповнення сховищ був запроваджений саме після кризи 2022 року, а його дію ЄС продовжив до кінця 2027 року.
Зараз ситуація на європейському газовому ринку хоч і є менш загрозливою з погляду фізичної безпеки постачання, але не менш чутливою з погляду ціни, промислової конкурентоспроможності та політичної стійкості.
У монументальному звіті Маріо Драгі «The future of European competitiveness» газова проблема Європи описана як структурний чинник втрати конкурентоспроможності через сильну кореляцію з електроенергією: «…Природний газ був фактором, що встановлював ціну [на електроенергію, — Ред] у 63 % випадків у 2022 році, попри те, що його частка в структурі електроенергії становила лише 20 %… Хоча газ безпосередньо впливає лише на обмежену частину економіки (газомісткі галузі промисловості становлять близько 4 % від загального ВВП ЄС), його роль у виробництві електроенергії означає, що зростання цін на природний газ може вплинути на всю економіку».
Висновок Маріо Драгі про те, що ЄС, будучи найбільшим глобальним імпортером скрапленого природного газу, надмірно залежить від спотових цін, а тому залишається вразливим до волатильності, залишається актуальним. Російський інтерес полягає в тому, щоб перетворити структурну слабкість європейського енергоринку, описану Драгі, на аргумент проти санкційної політики.
Саме цю вразливість Москва зараз намагається використати для повернення газового питання в європейську політику через створення політичного запиту на «дешевий газ» як нібито передумову відновлення конкурентоспроможності ЄС. Логіка російської стратегії полягає в тому, щоб перевести дискусію з площини безпеки й санкцій у площину економічної раціональності. Мовляв, якщо дорогий СПГ, спотова волатильність і високі ціни на електроенергію підривають європейську промисловість, то повернення до трубопровідного газу з Росії слід розглядати не як політичну поступку Кремлю, а як «прагматичний» інструмент зниження витрат для бізнесу і домогосподарств.
На тлі будь-якого нового цінового сплеску на TTF, перебоїв на глобальному ринку СПГ (Росія робитиме все можливе, щоб параліч Ормузької протоки тривав якомога довше) та загострення конкуренції за вантажі з Азією Москва вже просуває тезу, буцімто Європа, відмовившись від російського трубопровідного газу, сама прирекла себе на дорожчу енергію, зниження конкурентоспроможності промисловості та падіння добробуту. Такий аргумент є маніпулятивним, оскільки ігнорує безпекову ціну залежності від РФ та використання газу як інструменту шантажу, а також створює ризик поступової ерозії санкційного консенсусу. Однак він може бути політично привабливим для частини європейських промислових лобі, популістських партій і сил, які виступають за «нормалізацію» відносин із Москвою.
Російський газ як тест на політичну пам’ять Європи
Не можна забувати патерн поведінки росіян під час попередньої газової кризи 2022 року. В момент найбільшої вразливості європейського ринку, коли влітку ЄС мав прискорено закачувати газ у сховища перед зимою, «Газпром» почав послідовно скорочувати пропозицію. Спочатку через вимогу розрахунку в рублях і зупинку постачань окремим покупцям, далі — через скорочення прокачування через «Північний потік–1» під приводом проблем із турбінами та технічного обслуговування.
Формально ці кроки пояснювалися плановими та позаплановими ремонтами, проблемами з турбінами Siemens, санкційними перешкодами чи регуляторними приписами. Однак їхній ринковий ефект був очевидним: скорочення пропозиції відбувалося саме в період, коли Європа була змушена купувати газ майже за будь-якою ціною для виконання цілей із заповнення сховищ.
Тобто Росія використовувала не лише сам газ як інструмент тиску, а й календар європейської енергетичної безпеки з огляду на:
- обовʼязкову умову заповненості сховищ (у 2022 році ЄС запровадив ціль заповнення сховищ на 80 % до 1 листопада 2022 року);
- літній сезон закачування;
- страх перед зимовим дефіцитом;
- кореляцію ціни електроенергії до газу.
Саме цей досвід важливий сьогодні! Будь-яке повернення дискусії про «дешевий російський газ» має оцінюватися не ізольовано, крізь призму лише цінової кон’юнктури, а крізь призму вже продемонстрованої здатності Москви маніпулювати обсягами, ремонтами й інформаційними приводами для політичного впливу на Європу.
Окрема ознака підготовки Москви до нового етапу газового шантажу — активізація риторики про нібито загрозу диверсій на «Турецькому потоці», останньому маршруті, яким російський трубопровідний газ потрапляє в Європу.
У лютому-березні 2026 року російські високопосадовці синхронно почали виводити цю тему в публічний простір. Спочатку Путін на колегії ФСБ заявив про нібито «можливий вибух» російських газових систем на дні Чорного моря — «Турецького потоку» і «Блакитного потоку», пов’язавши це зі спробами зірвати переговорний процес. Уже за кілька днів ця теза була розширена: Путін заявив, що Київ нібито готує підриви за підтримки західних спецслужб. У березні до цього додалися заяви Пєскова й Захарової про нібито атаки на компресорні станції, що забезпечують роботу чорноморських газопроводів, із прямим наголосом на загрозі для «міжнародних енергетичних маршрутів» і світових енергетичних ринків.
Ця риторика важлива не лише як інформаційна атака проти України. Вона створює для Росії зручну політичну рамку: будь-яке майбутнє скорочення чи перебій у постачанні через чорноморський маршрут може бути пояснене «загрозою диверсій», «необхідністю захисту інфраструктури» або «безпековими обставинами». Саме так Росія діяла у 2022 році, коли скорочення постачань через Північний потік пояснювалися технічними проблемами, ремонтами й турбінами, хоча ринковий ефект полягав у посиленні цінового тиску на Європу в період закачування газу до сховищ. Нинішні заяви про можливі диверсії на «Турецькому потоці» варто розглядати не ізольовано, а як потенційне попереднє інформаційне виправдання, для лобіювання послаблення санкційного тиску і повернення російського газу, зокрема через функціональну гілку підсанкційного «Північного потоку–2», бо ж треба всього лише «натиснути кнопку».
Уже зараз Росія фактично проводить разом із частиною європейських праворадикальних сил скоординовану операцію з реабілітації російського газу в європейському політичному дискурсі. Кремль пропонує знайому приманку — «дешевий» трубопровідний газ, тоді як дружні до Москви політики в ЄС упаковують її у мову захисту споживачів від високих рахунків і захисту конкурентоспроможності промисловості. Але слабкість цієї операції в тому, що Європа вже не може вдавати, буцімто не розуміє повної ціни цієї «дешевизни». У кожному кубометрі російського газу закладені не лише дешевші мегават-години електроенергії, а й валютний виторг для Кремля на виробництво не тільки ракет, які цілять по українських цивільних, але й БПЛА, які віднедавна цілять по цивільних в ЄС.
