«Рік, що пронісся над престолами й народами Европи, мов весняний хмаролім, розтрощив неодну спорохнявілу вербу та неодного дуба розбурхав з віковічного стану. На чорному небосклоні тогочасної, реакційної Европи заблис той рік і погас, мов метеор, але одна з його іскор попала в серце забутого Богом і людьми українського народу в Галичині та пробудила його до нового життя», — поетично писав про революційний 1848 рік Іван Крип’якевич.
Забуті богом і людьми галичани розпочали свій шлях національного відродження, й одним із його наріжних каменів стала мова. У Львівському університеті відкрили кафедру української мови й літератури, та українці мали пройти свої «азбучні війни», щоб сповна скористатися наданою можливістю.
Відчути дно
Галичина початку ХІХ століття була краєм із затурканим селянством, спольщеною елітою та єдиною освіченою верствою — греко-католицьким духовенством. Щодо освіти останнього, то тут теж усе було доволі сумно. Коли єпископу закидали, що за гроші висвячують неписьменних кандидатів, то той, звівши очі до неба, відповідав: «Всяке дихання нехай хвалить Господа…».
Перехід краю з польських рук до Габсбурґів був позитивним: священники вже не відробляли панщини, але ще підлягали фізичним покаранням від панської руки. Як зауважив Іван Франко, духовенство перебувало на останньому ступені «приниження, темноти і убожества». Та проблема в тім, що це була єдина верства, яка могла впливати на народну масу. Щоб зруйнувати це «царство темряви», Габсбурґи взялися за освіту, зокрема заснували кілька семінарій.
«Русалка Дністрова» (1837) — книжка, заборонена церковною та світською владою, яка стала передвісницею національного відродження в Галичині
Зміни в освіті ще не зачіпали національного усвідомлення. Це особливо проявилося на початку 1830-х, коли греко-католицьке духовенство перейнялося польським повстанням у Російській імперії. Тож поліція добряче напружилася, щоб відтягнути священників від польського впливу. Не одного отця відправили й до суворої тюрми в Шпільберґу.
Показовий приклад трьох семінаристів, які у львівській семінарії почали розмовляти між собою народною мовою. За це їх із насмішкою назвали «Руською трійцею». Коли ж вони видали збірку фольклорного змісту, то влада її негайно заборонила, а їхнього лідера Маркіяна Шашкевича самі семінаристи засудили до смертної кари.
Цього не трапилося, та доля Шашкевича від того навряд чи була відрадною: він не міг сподіватися на кращу парафію і 32-річним помер у злиднях.
За своє коротке життя він відзначився щонайменше двома справами: збірка «Русалка Дністрова» з’явилася друком кирилицею, і це неабияк вплинуло на галичан. Хлопці уклали правопис, виходячи з принципу «пиши як чуєш, а читай як бачиш». А далі опонували першим спробам запровадити латинську абетку. На друк статті Шашкевича «Азбука і abecadlo» скидалася вся семінарія. Вона побачила світ тритисячним накладом.
Тож у 1840-ві українці входили з малими набутками, які можна було оцінити в стінах духовної семінарії. З огляду на те, що тут формувалася інтелектуальна еліта, за певний час її плодами мав скористатися цілий край.
Весна 1848-го
«Ніколи ще рік не розпочинався так тихо й спокійно. Ніколи суспільний порядок не стояв так твердо й сильно, як тепер», — писав на початку 1848-го в щоденнику канцлер Австрії граф Меттерніх. Уже незабаром полум’я революції поширилося Європою — повстання охопили Італію, Францію, Німеччину, Австрію та навіть Латинську Америку. Вимоги економічних і політичних свобод лунали на площах європейських столиць, і не один монарх втратив свій трон.
У березні 1848 року імператор Австрії пообіцяв конституцію для своїх підданих. Особливо гаряче це вітала «польська» Галичина. Тут створили Народовий комітет і надіслали петицію в справі відновлення Польської державності.
Головна Руська Рада (1848) — перший політичний орган галицьких українців
Вважають, що формально конфлікт між українцями та поляками стався через дрібний інцидент: підписуючи петицію, адвокат Кирило Вінковський запропонував згадати й русинів. «Поляки крикнули хором: “Нема Русі, тут Польща; руська мова є діалектом польської”», — писав про це діяч українського відродження Степан Качала.
Так з’явилась окрема «руська» петиція та створили політичне представництво — Головну Руську Раду. Її перше засідання відкрили рефератом «Згадка за Маркіяна Шашкевича».
У петиції порушили справу української освіти: без мови ця нація, яку головний поліціянт Львова назвав давнопохованою, не мала шансів. У переліку потреб українізація освіти посіла перші позиції.
У віденському уряді було більше прагматиків, аніж романтиків, тож на петицію відповіли згодою, але й малою заувагою: оскільки українська для наукових предметів ще не зовсім придатна, то спершу створимо кафедру й так «удосконалимо мову».
Кафедру очолив представник «трійці» Яків Головацький. З погляду влади особа доволі підозріла. Напередодні на нього донесли в поліцію, і до його помешкання з обшуком нагрянули комісари.
«Я відкрив їм шафи з книгами. Вони оглянули бібліотеку і здивувалися знайшовши в такій глушині таке добірне зібрання книг, — пригадував Головацький. — Переглянули мої витяги та виписки з різних книг, один із них сказав: “Залишмо це, ми вже достатньо переконалися у вашій благонадійності. Вам би слід зайняти кафедру в університеті і не сидіти в такій глуші”».
Яків Головацький — один із засновників «Руської трійці» й перший очільник кафедри української мови та літератури у Львівському університеті
Подібне думали його товариші, які від імені Головацького написали подання, і він, сам того не знаючи, першим очолив кафедру «руської» мови та літератури. Ще рік тому важко було знайти підстави пробудження українців, але 1848-го вони провели З’їзд руських вчених, почали випускати газету «Зоря Галицька» та заснували «Галицько-Руську Матицю» — організацію, що мала взятися за книговидавництво.
«Затвердіння» української справи
«Руський лев потряс своєю гривою», — висловився про 1848-й брат Маркіяна Шашкевича Григорій. Він був першим українцем, який отримав посаду при міністерстві освіти. Та вже незабаром здобутки українців почали розвалюватися. Головна Руська Рада саморозпустилася 1851 року. «Зоря Галицька» опинилася в руках москвофілів, а часопис перейменували на «Зоря Галицкая». 1857-го його закрили за браком передплатників. Посаду втратив і Григорій Шашкевич.
Головні події відбувалися на політичній арені: Австрія перетворювалася на дуалістичну монархію, але свою частку отримали поляки. У галицьких школах запровадили польську, у Львові заснували крайовий сейм, а намісника призначали з місцевої шляхти.
Олександр Огоновський — керівник «Просвіти» й професор української мови та літератури
«Краще в російському морі втопитися, аніж у польській калабані», — з розпачем реагувало духовенство та кинулося в москвофільство. Головні українські інституції потрапили під російський вплив. Після відстоювання кирилиці перед латинкою правопис потрапив під іншу небезпеку: потужна частина національного проводу захопилася російським етимологічним правописом. Їх назвали «твердими», натомість прихильників народної мови й фонетичного правопису — «м’ягкими».
Захоплення москвофільством не оминуло і Якова Головацького — досі єдиного представника українства у Львівському університеті. У 1860-х його обирали деканом філософського факультету та навіть ректором. Студенти його не любили, і семінаристи згадували, що рідко хто навідувався на його пари. Не любила Головацького й влада. Останньою краплею була його участь у Московській етнографічній виставці, що коштувала посади.
«Отже й не було жалю, коли його усунено з катедри. Він сподівався, що його в Росії, посадять на якусь університетську катедру і вніс в тій цілі подання до академічного сенату в Одесі, однак сенат звернув йому це подання, найшовши в нім чимало похибок щодо висловів, форм і складні (так в оригіналі. — С. Л.) московської мови. Тоді дали йому посаду в археографічній комісії у Вільні, де перебував до смерті (1888 р.)», — згадував його студент Олександр Барвінський.
Останній відіграв чи не головну роль у перемозі фонетичного правопису. У цьому він мав союзника — Омеляна Огоновського, наступника Головацького на кафедрі. Той представляв народовців та очолював «Просвіту». Огоновський уперше в історії університету виголосив інавгураційну промову на відкритті навчального року (1871–1872) українською. Досі це відбувалося латиною чи німецькою. Та це не могло спинити полонізації закладу. Лише 1882-го в університеті з’явився ще один професор, що викладав українською, — рідний брат Огоновського Олександр.
На щастя, українська справа розвивалася не лише в університетських стінах. «Під проводом д-ра Омеляна Огоновського розвинулась “Просвіта”, так що своїми філіями і читальнями обняла майже цілий край, та її видавництва поширилися в народних масах», — писав Кость Левицький. Професор Огоновський очолював «Просвіту» довгих 17 років.
«Нова ера», що привела до перемоги «м’ягких»
За два десятиліття — від 1860-х і до 1880-х — українці зробили фантастичний поступ. Завдячували цим першій світській інтелігенції — дітям греко-католицького духовенства, що всупереч батькам обрали цивільний фах. З Барвінського в родинному селі насміхалися, і поза спиною він не раз чув шепіт селян: раз син отця став учителем, а не священником, то, значить, погано вчився.
Та Барвінський присвятив свій час освіті й правопису, зокрема запропонувавши вживання літери «ї» до так званої кулішівки.
Подолати москвофілів їм вдалося лише в першій половині 1890-х. У Європі було неспокійно, тож на тлі можливого конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією група народовців задекларувала лояльність до Габсбурґів та відмежувалася від «русского міра». В історію це ввійшло як «нова ера».
Олександр Барвінський — політик, творець «нової ери», завдяки якій у Львові відкрили кафедру історії Східної Європи та затвердили фонетичний правопис
Вона викликала широку дискусію й поділила галицьких політиків. Проти народовців ополчилися москвофіли й радикали, звинуватили, що за «написи на поштових скриньках» продали український народ.
«І ті нещасні русини, котрих і досі ще дехто вважає за батьків народу і навіть за мучеників, полакомилися на таку мізерну обіцянку і продали руську мужицьку справу ще менше ніж за миску сочевиці», — відгукнувся Іван Франко. Цього разу він був не спостерігачем, а активним учасником подій. Тоді несподівано помер Омелян Огоновський, і Франко претендував на кафедру мови та літератури. Проте через його політичні погляди цього не сталося, і на посаду затвердили Олександра Колессу.
«Мискою сочевиці» стало заснування у Львівському університеті кафедри історії Східної Європи, яку очолив Михайло Грушевський. У Коломиї відкрили українську гімназію, а у вчительських семінаріях ввели двомовність і затвердили фонетичний правопис. Останнє поставило крапку на «азбучних війнах».
Українські написи з’явилися на урядових приміщеннях та залізничних квитках, а чиновників зобов’язали відписувати на українські звернення українською мовою. У Галичину повернули частину руської інтелігенції, що працювала на польських землях. Товариство імені Шевченка реорганізували в наукове й дали дозвіл на заснування страхового товариства «Дністер».
Та найважливіше — на політичній сцені з’явилось українське студентство. Тепер справа мови в університеті не залежала від кількох професорів, а стала масовою. Галицький поступ, що несміливо розпочався ініціативою трьох семінаристів, напередодні Першої світової війни підсумував Дмитро Дорошенко: «Українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі».