Продовження. Першу частину статті читайте тут
У 1890-х роках в українській політиці Галичини все відчутнішою стає перевага середовища народовців. На відміну від русофілів, ключовою засадою для них було існування єдиного, окремого українського народу (а згодом і нації) по обидва боки тодішнього австрійсько-російського кордону. У 1899 році народовці стали основою для творення Української національно-демократичної партії (УНДП). У середині 1890-х років із загалу народовців поступово виокремилось «праве», консервативне крило на чолі з Олександром Барвінським – багатолітнім послом до Галицького сейму та Державної ради у Відні, відомим політичним, громадським та освітнім діячем. Утворивши в 1896 році Католицько-руський народний союз (КРНС), Барвінський та його однодумці організаційно відокремилися від народовців і започаткували український християнсько-суспільний рух.
Творення християнсько-суспільних (або християнсько-соціальних) партій стало в Європі помітною тенденцією після появи енцикліки папи Лева ХІІІ «Rerum Novarum». У такий спосіб консервативні християнські політики намагалися відстоювати свої цінності в політичних реаліях нових часів. В Австро-Угорщині успішним прикладом такої організації стала австрійська Християнсько-соціальна партія на чолі з багатолітнім бурґомістром Відня Карлом Люеґером. У своїй пресі українські християнські суспільники неодноразово покликалися на досвід Люеґера та його партії. Проте була між ними суттєва різниця: ні Барвінському, ні його товаришам (серед яких у різні моменти були Кирило Студинський, Анатоль Вахнянин, Осип Маковей, Іван Верхратський та ін.) не був властивий люеґерівський антисемітизм. Партнерами Барвінського в межах монархії Габсбурґів були словенські християнські консерватори, з якими він на межі ХІХ і ХХ століть налагодив політичні та особисті контакти.
Олександр Барвінський
Приводом до відокремлення християнсько-суспільного крила від народовців став конфлікт навколо оцінки спроби польсько-українського порозуміння в Галичині – «нової ери» (1890–1894). Попри те, що «новоерівська» політика дала українцям вагомі зиски (перетворення Літературного товариства ім. Шевченка на наукове, утворення кафедри історії України у Львівському університеті й пов’язаний із цим приїзд до Львова Михайла Грушевського тощо), більшість народовців вважали поступки поляків недостатніми, тоді як польські середовища — навпаки, надмірними. Тож угода була приречена й остаточно розвалилася в 1894 році. Утім, група Барвінського вважала, що потрібно й надалі дотримуватися «реальної політики», котру він розумів як пошук припустимих, з погляду українських національних інтересів, компромісів із поляками чи урядом у Відні. Відповідно до такого бачення він виступав проти безоглядно опозиційної настанови українських партій супроти поляків, водночас відстоюючи перед останніми українські потреби. На думку Барвінського, навіть обмежена співпраця, що приноситиме поступові здобутки, – це ефективніше, ніж гучні, але безрезультатні віча та маніфестації.
Читайте також: (При)забутий консерватор
Будучи консервативним реалістом, Барвінський висунув концепцію «органічної праці», яка передбачала відмову від далекосяжних цілей і зосередження на нагальних проблемах, а насамперед – на якомога ґрунтовнішому освітньому, економічному, політичному та культурному розвитку українського народу в Галичині. На думку Барвінського, без відповідного рівня розвитку й політичного досвіду українцям не випадає розраховувати на успіх у далекій перспективі. Ці ідеї не були повністю оригінальним винаходом Барвінського. Схожу концепцію на той час уже успішно реалізували польські краківські консерватори – «станьчики», які змогли переконати значну частину польського суспільства в Галичині відмовитися від традиції невдалої революційної діяльності та, ціною лояльності до Відня, отримати чудові можливості для розвитку польського життя в краї.
Через свої ідеї Барвінський упродовж довгої політичної кар’єри став серед тодішніх українських політиків Галичини рекордсменом з кількості образ на свою адресу. «Угодовець», «панський лакей» – подібні ярлики стараннями опонентів міцно закріпилися за ним та всім християнсько-суспільним рухом. Це було цілковито незаслужено, проте вельми очікувано. На початку ХХ століття польсько-українські відносини в Галичині загострювались, риторика сторін ставала дедалі радикальнішою, і замість простору для компромісів усе частіше знаходилося місце для насильства. А перехід до масової політики з відповідним падінням рівня політичної культури та утвердженням популізму лише посилював ці тенденції.
Читайте також: Українсько-польські взаємини: ретроспектива і майбутнє
Не дивно, що в таких умовах ні Барвінський, ні очолюваний ним християнсько-суспільний рух, попри конструктивну політичну та економічну програми, не мали шансів на успіх. Хоча в останні роки ХІХ століття Барвінський ще мав помітний політичний вплив, зокрема завдяки контактам у Відні, однак утворені ним КРНС, політичне товариство «Руська громада» (1901) та Християнсько-суспільний союз (1911) не змогли відіграти помітної ролі на галицькій політичній сцені. Додатковою проблемою середовища була і його залежність від лідера. Траєкторія політичної кар’єри Барвінського визначала і траєкторію руху християнських суспільників. І хоча сам він активно спонукав однодумців до більшої ініціативності, та успіху не досягнув. Уже в часі існування ЗУНР Барвінський став першим міністром просвіти та віросповідань в уряді Костя Левицького, проте обіймав цю посаду лише кілька тижнів – до окупації Львова польськими військами 22 листопада 1918 року.
Про значення Барвінського та його ідей багато говорить оцінка, дана цій постаті В’ячеславом Липинським. Познайомившись із Барвінським під час навчання в Кракові ще до Першої світової війни, він високо оцінював діяльність лідера християнських суспільників, зокрема його роботу щодо творення в Галичині «основних для буття нації консервативних підстав». Позитивне враження на Липинського справила опублікована на той час частина спогадів Барвінського, про яку він писав уже в 1920-х:
«З правдивою насолодою перечитую знов Ваші “Спомини”, знаходячи в них той ідеалізм і ту справжню національну культуру, яких так бракує нашій сучасній “наддніпрянській” інтеліґенції. Коли-б ці прикмети були в нашої інтеліґенції, як же инакше пішли-б події останніх часів! Наші державотворчі – переважно помосковлені або спольщені верстви – мали-б від кого для своєї української праці політичної цей ідеалізм національний і культуру національну перейняти. А так, знаходили вони тільки “патріотичну” опозицію супроти себе з боку людей, позбавлених ідеалізму до національної культури, а спекулюючих виключно на ріжних, найгіршого сорту, матеріялістичних, партійних теоріях. Це одна з головних причин упадку Гетьманства, а з ним і нашої Держави».
Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття
На противагу русофілам, консерватизм християнсько-суспільного середовища та Олександра Барвінського (який був затятим ворогом русофільства) мав усі теоретичні підстави, щоб відіграти важливу роль у розбудові українського національного життя, а згодом і в державотворчих змаганнях. Проте їхня спроба здобути широкий вплив припала на епоху, коли консерватори по всій Європі (навіть у Великій Британії) змушені були тимчасово відступати перед тиском модерності і створених нею масових суспільств, схильних іти за радикальними соціальними чи національними гаслами й доволі байдужих до поміркованих і конструктивних програм.
Нові дилеми, старі проблеми
Катаклізм Першої світової війни та викликані ним наслідки до основ зруйнували звичний світ «довгого ХІХ століття». Разючий підйом у міжвоєнну добу радикальних настроїв та поширення відповідних ідей аж ніяк не сприяли популярності консерватизму. Навіть політично сильні та впливові в передвоєнний час середовища – такі як польські «станьчики» – у 1920-х роках опинилися на марґінесі політичного життя та осторонь інтелектуальних дискусій. Для українських консерваторів у Галичині ситуація була ще складнішою.
Найпотужнішим консервативним середовищем залишалася греко-католицька церква. У міжвоєнне двадцятиліття деякі з викликів, що стояли перед нею, були знайомими, декотрі – новими. До перших належало ширення у ще більшому масштабі радикальних ідей. На рівні вищих ієрархів церква відверто засуджувала терористичні методи боротьби УВО та ОУН. Так, митрополит Андрей Шептицький рішуче засудив убивство підпільниками в 1934 році директора української гімназії у Львові Івана Бабія, а ще більш палко виступав проти революційних і терористичних методів єпископ Григорій Хомишин. Утім, на рівні парафіяльного духовенства підтримка націоналістичного підпілля не була рідкістю.
Єпископ Григорій Хомишин
Новим викликом для церкви стало входження Галичини до складу відновленої Польщі. Це завдало удару по одному зі стовпів її інституційного консерватизму – лояльності до держави. На зміну імперії Габсбурґів, якій греко-католицьке духовенство чимало завдячувало і яка з другої половини ХІХ століття давала широкі можливості для національного розвитку українців, прийшла Польська держава, чиє ставлення до греко-католицької церкви було відверто ворожим. Політика Польщі, спрямована на підрив економічного становища греко-католицьких парохів, зокрема через податковий тиск та земельну реформу, стала однією з причин послаблення впливу духовенства на життя суспільства.
Та й саме українське суспільство краю змінилося. Роки війн та лихоліть негативно позначилися на моральності людей, що фіксували чимало священників. Один із них свідчив на місцевому соборчику (з’їзді) духовенства:
«Не треба сего доказувати … що якась сила деструктивна війни, пройшовши як гураган по краях, завдавши болю мілійонам, найболючійше діткнулась релігійно-морального житя, так принайменше у нас … Досить натякнути на несприяюче розвиткови релігійного житя і моралі перебуванє великого числа мужів цілими літами в військовій службі, в неволи між чужими, ріжного релігійного світогляду людьми, досить згадати на наплив в наші краї чужого вірою, деколи впрост противного всякій вірі елєменту. Досить взяти під увагу модерні кличі, кидані в безкритичні маси, які з одної сторони не знаючи як погодить їх з засадами христіянськими, а з другої сторони видячи в тих кличах надію на поліпшенє долі а деколи і рацию, захитують ся в вірі».
Та попри все, греко-католицька церква стараннями як вищих ієрархів, так і звичайних парохів змогла в цих несприятливих умовах зберегти впливову роль у суспільстві аж до її насильницької ліквідації радянською владою у 1946 році.
Найпомітнішим інтелектуальним явищем в українському галицькому консерватизмі міжвоєнного часу була група діячів, що згуртувалася довкола підтримуваного єпископом Григорієм Хомишиним часопису «Нова Зоря». Серед чільних представників цієї групи були журналіст, публіцист і редактор «Нової Зорі» Осип Назарук та історик і чільний представник державницької школи української історіографії Степан Томашівський. Як і до Першої світової, інтелектуальний потенціал українських консерваторів суттєво переважав їхні політичні впливи. У статтях Назарука чи наукових і публіцистичних текстах Томашівського порушено і проаналізовано чимало актуальних питань, серед яких найважливіше – чому визвольні змагання 1917–1921 років завершилися невдачею.
Читайте також: Історик, галичанин, консерватор
Найповнішу відповідь запропонував Томашівський. На його думку, причиною поразки була неготовність до такого іспиту історії самого українського суспільства – як у Галичині, так і на Наддніпрянщині. Щоб не повторити цих помилок, історик закликав українців присвятити себе справі, яку ще Олександр Барвінський пропагував як ідею «органічної праці». Також Томашівський закликав галичан до політичного реалізму – відкинути на певний час (але не взагалі!) ідею про власну державу й зосередитися на здобутті автономії у складі Польщі, чию владу необхідно було визнати як неприємну, але очевидну реальність міжнародної ситуації. Ця автономістська концепція наразилася на шквал критики й була відкинута більшістю українського суспільства краю, котра звинуватила її автора у зраді та «угодовстві» (попри те, що Томашівський активно критикував і польську владу за її антиукраїнську політику).
Степан Томашівський
Що цікаво, знаний раніше як прихильник «реальної політики» Барвінський тепер рішуче виступав проти «угодової» політики щодо польської влади, не вірячи в її перспективність. Рацію тут варто визнати за Барвінським, адже чимало подій міжвоєнної доби, а насамперед «пацифікація» 1930 року, продемонстрували, що міжвоєнна Польща – це аж ніяк не колишня ліберальна «бабця Австрія». Варто знову пригадати краківських «станьчиків», адже на їхній успішний досвід наприкінці 1920-х років покликався Томашівський. Згадана вище доля краківських консерваторів у міжвоєнну добу є доброю ілюстрацією перспектив «реальної політики» в тогочасних умовах.
Покоління міжвоєнних українських консерваторів у Галичині зазнало значного ідейного впливу праць В’ячеслава Липинського, а насамперед його «Листів до братів-хліборобів». І Назарук, і Томашівський відкрито заявляли про свою прихильність до гетьманського руху й намагалися поширювати його впливи у краї. Великою перешкодою стали особисті конфлікти спершу Томашівського, а потім і Назарука із самим Липинським. Розрив Осипа Назарука з ідеологом українського консерватизму в 1929–1930 роках набув публічного розголосу, що зашкодило популярності гетьманського руху й консерваторів загалом.
Помітною спорідненістю між українським консерватизмом у Галичині до та після Першої світової була нездатність створити дієву політичну організацію. Як до війни християнсько-суспільний рух Барвінського, так після неї «новозорянська» група на чолі з Назаруком і Томашівським зазнали невдачі. Проблеми залишалися тими самими: брак здібних до організаційної роботи діячів, особливо поза Львовом; ізольованість від найпопулярніших українських партій – УНДП та її фактичного наступника, Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО); непопулярність консервативних принципів у «вік екстремізму». Великою втратою стала й раптова смерть у 1930 році Степана Томашівського, який серед міжвоєнних українських консерваторів у Галичині був найталановитішим теоретиком. Не зарадила справі й організаційна та фінансова підтримка Григорія Хомишина. Створена у 1930 році Українська католицька народна партія (у 1932 році змінила назву на Українська народна обнова) не змогла конвертувати свій інтелектуальний потенціал у політичні впливи.
Підсумкові міркування
Цей стислий нарис історії української консервативної думки в Галичині не є ані деталізованим, ані вичерпним. Автор спробував лише окреслити ключові теми та постаті, що визначали еволюцію українського консерватизму у краї. Та навіть таке коротке знайомство з темою дає приводи для роздумів.
Від початку ХІХ століття й до спалаху Другої світової війни консервативний світогляд був невід’ємною частиною інтелектуальної та політичної мапи галицьких українців. Цей консерватизм, як і будь-яка інша ідея, не існував у вакуумі, а був результатом ширшого розвитку ідей у Європі. Перші дві яскраві маніфестації консервативної постави поміж галицьких українців – дії митрополита Ангеловича в 1809 році й позиції Головної Руської ради в 1848 році – не просто показали вагому роль консервативного способу мислення про політику, а й були наслідком подій загальноєвропейського масштабу – Наполеонівських війн та революційної хвилі «Весни народів». У другій половині ХІХ і у ХХ столітті (до 1939 року) українська консервативна думка також зазнавала впливів, серед яких найпомітнішим був приклад польських «станьчиків». Водночас цей та інші впливи жодним чином не позбавляють українських галицьких консерваторів власної оригінальності.
Найуспішнішою тут виявилася греко-католицька церква. Ставши ще наприкінці ХVIII століття елітою галицьких українців і маючи міцну інституційну основу, її духовенство аж до приходу радянської влади зберігало потужний вплив на українське суспільство. Важливою умовою його збереження була здатність адаптуватися до нових реалій, яка навіть в умовах суспільного радикалізму та масової політики дала змогу церкві зберегти консервативні засади й виконувати свою суспільну місію. Ключову роль тут відіграла позиція конкретних діячів, поміж яких найбільшою була заслуга митрополита Андрея Шептицького.
Здатності до еволюції, натомість, цілковито забракло галицьким русофілам. Їхній консервативний світогляд, застигнувши в часі, пройшов шлях від панування в українській політиці до цілковитого архаїзму та втрати будь-якого підґрунтя в суспільстві в міжвоєнний час. Історія русофілів – це приклад консерватизму, що перетворюється на зашкарублий традиціоналізм, котрий принципово відкидає будь-які зміни, а потім намагається перевести годинник назад — звісно, безуспішно.
Читайте також: Велика традиція
На відміну від русофілів, християнсько-суспільному середовищу до 1914 року та «новозорянській групі» між світовими війнами не бракувало хороших ідей. Їхній консерватизм цілком відповідав принципу «змінити, щоб зберегти», який сформулював свого часу Едмунд Бьорк. Та їхні проблеми лежали не в площині ідей. Суттєвою перешкодою стало те, що цільовою аудиторією консерваторів були ті самі групи, що й в інших партій (радикалів, націонал-демократів тощо), – селяни та інтелігенція. На відміну від тих-таки «станьчиків», в українців у Галичині не було власної шляхти, на яку можна було б спертись у політиці (і на яку під час Перших визвольних змагань спробували спертися консерватори Наддніпрянщини).
Згадані чинники призвели до ключової проблеми світського українського консерватизму в Галичині (котра залишається одвічною бідою українських консерваторів від ХІХ й по ХХІ століття) – нездатності створити достатньо впливову політичну організацію. Серед причин можна назвати надмірну залежність від конкретних осіб і внутрішні чвари поміж консерваторами. Та варто пам’ятати, що навіть найбільш конструктивні та правильні ідеї не можуть стати популярними, якщо суспільству бракує зрілості, щоб протистояти спокусі простих відповідей на складні питання. У цьому контексті зв’язок між проблемами тодішніх і теперішніх консерваторів очевидний. Вибір консерватора – не гнатися за популярністю, а реалістично і критично сприймати та пояснювати реальність. І докладати всіх зусиль для розвитку суспільства.
Сьогодні, на щастя, ми маємо власну державу й доволі успішно її боронимо. Але завдання підготовки суспільства до державності, про яке писали Барвінський і Томашівський, не було вирішено ані 1991-го, ані 2022 року. Якщо іспит на звитягу українська нація склала блискуче (і неодноразово!), то іспит на зрілість ще триває.