Між розвитком українського консерватизму в Наддніпрянській Україні та габсбурзькій Галичині впродовж ХІХ століття існувала низка суттєвих відмінностей. І перша з них стосується вже самих витоків цього світогляду та його перших проявів. Еволюція українського консерватизму в Російській імперії була пов’язана з козацько-гетьманською традицією, що мала міцну основу в особі нащадків козацької старшини. Їхня участь у національному житті на межі XVIII і ХІХ століть перш за все мала прояв у намаганнях протистояти централізаторській політиці Петербурга та зберегти/відродити давню козацьку автономію. Тимчасом у Галичині консерватизм розвивався іншим шляхом.
Витоки галицького консерватизму були пов’язані з подіями Французької революції, а властиво з реакцією на викликані нею політичні, соціальні та культурні потрясіння. Це добре помітно на прикладі поглядів і діяльності греко-католицького митрополита Антонія Ангеловича. Коли під час австрійсько-французької війни 1809 року союзні Наполеону польські загони Герцогства Варшавського тимчасово зайняли територію Галичини, то львівський владика рішуче відмовився підтримати нову польську владу в краї.
Митрополит Антоній Ангелович
На позір, таку поставу Ангеловича можна трактувати просто як один із перших проявів польсько-українського протистояння в краї. Та мотивом, що спонукав владику не тільки відмовитися підтримати тимчасову польську адміністрацію, а й спробувати (невдало) втекти до контрольованої Австрійською імперією Угорщини, був не національний антагонізм, а саме неприйняття французького імператора. У ті часи Наполеон був для багатьох утіленням зла, ледве не самим Антихристом, який прагне знищити усталений віками лад. Саме так сприймали його світські та церковні еліти Австрійської імперії, а серед них – і митрополит Ангелович.
Церковна основа
Уже на своїх початках, завдяки діяльності Антонія Ангеловича, український консерватизм у Галичині проявив дві домінантні риси, що будуть характерними для нього аж до розпаду імперії Габсбурґів у 1918 році. Йдеться про ключову роль греко-католицького духовенства та вірність Австрійській (Австро-Угорській) монархії. Обидва чинники були тісно пов’язані між собою. Завдяки реформам «освіченого абсолютизму», які в 1770–1780-х роках впроваджувала Марія Терезія, а потім її син та наступник Йозеф ІІ, становище греко-католицької церкви в Галичині суттєво покращилося. Їй було надано рівний із римо-католиками статус, а завдяки відкриттю нових навчальних закладів для духовенства рівень освіченості греко-католицького кліру помітно зріс. Завдяки цьому та низці інших обставин греко-католицьке духовенство змогло стати елітою українців Галичини.
Так сталося ще й тому, що, на відміну від Наддніпрянщини, де лідерство у громадських справах належало дідичній аристократії, галицька шляхта піддалася тривалій полонізації і в першій половині ХІХ століття не мала достатньо авторитетних діячів із виразною українською ідентичністю. Винятком були хіба що представники дрібношляхетських родин, чимало з яких упродовж ХІХ століття трансформувались у священницькі й забули (чи свідомо відкинули) своє шляхетське коріння. Тому на чолі українського національного, політичного та культурного життя в Галичині тривалий час стояло греко-католицьке духовенство. І навіть коли з другої половини ХІХ століття дедалі помітнішу роль у краї почала відігравати світська інтелігенція, уявити тамтешнє суспільне життя українців без священників та найвищих церковних ієрархів було складно. Таке становище зберігалось аж до Другої світової війни.
Десятиліття перебування на чолі національного життя витворили серед греко-католицьких священників вельми консервативне за своїм характером уявлення про власну місію – образ так званих «отців народу», завдання котрих – бути покровителями й заступниками спільноти. Статус «отців народу» означав не лише привілеї, а й обов’язки. Таке поєднання добре ілюструє настанова, яку наприкінці ХІХ століття давав молодому колезі отець Йосиф Авдикович із села Ясенів на Бродівщині:
«Село мусиш добре “за чуприну” в руках тримати, але нікому кривди на волос не зробити. Бо як кривду зробиш, чуприна тобі з рук вирветься. Ти мусиш село вести, бо ти поводир, але добре розваж, котрою дорогою поведеш, бо за всі блуди ти, а ніхто другий, будеш відповідальний і перед Богом, і перед людьми».
Тож цілком закономірно, що протягом ХІХ століття в тогочасних західноукраїнських політичних, культурних та економічних інституціях часто чисельно домінували саме представники духовенства. Наприклад, так було в Головній Руській раді — першій політичній організації, що постала під час «Весни народів» 1848 року. Очолювана греко-католицьким єпископом (і майбутнім митрополитом) Григорієм Яхимовичем, ця організація зайняла нетипову в ті дні лояльну й патріотичну щодо імперії та династії позицію. Окрім уже традиційної вдячності Габсбурґам за покращення становища власної інституції, очільники греко-католицької церкви не могли позитивно сприймати революційність і радикальність тодішнього польського національного руху, що робило українські галицькі еліти природним партнером імперії, проти якої польська революційність і була спрямована.
Єпископ Григорій Яхимович
Але наприкінці ХІХ століття становище «отців народу» опинилося під загрозою. Секуляризація освіти, поширення нових ідей (лібералізму, соціалізму, націоналізму), залучення дедалі ширших верств населення до активного політичного життя, часті випадки перетворення священників із душпастирів на політичних активістів – усе це підважувало усталену роль греко-католицької церкви, позиції парохів у громадах і політичний вплив церковних ієрархів. Середовище духовенства реагувало на це по-різному: від заперечення модерності як єресі до поміркованих спроб адаптуватися до нових реалій, не пориваючи з традицією.
Читайте також: Між традицією та сучасністю
На відміну від бунту проти модерну, останній шлях мав шанси на успіх. Свідченням цього є діяльність митрополита Андрея Шептицького, який працював над втіленням раціональної програми адаптації Церкви до модерності задля збереження нею впливу на суспільство. Першим кроком митрополита було визнання того, що зберегти перевагу церковної ієрархії в українській політиці Галичини неможливо. Замість вступати у відкриту конфронтацію з найбільшою тогочасною Українською національно-демократичною партією (як це робив у той час станіславівський єпископ Григорій Хомишин), Шептицький підтримував із нею добрі стосунки (хоч і не без непорозумінь). Андрей Шептицький відкинув популярну в певних церковних колах ідею створення клерикальної партії, котра б відстоювала суто церковні інтереси. Натомість митрополит усіма силами намагався активізувати душпастирську та громадську активність священників, водночас обмежуючи їхнє втручання в політичні баталії, котрі підривали авторитет церкви й духовенства.
Митрополит Андрей Шептицький
Такий підхід дав змогу греко-католицькій церкві зберегти на початку ХХ століття хай не лідерство, але принаймні вагомий вплив на суспільство. Цей успіх не був би можливим без ключового чинника, якого були позбавлені світські консервативні середовища в Галичині, – міцного інституційного фундаменту: від початку ХІХ століття й до приходу радянської влади лише політичні маргінали серед галицьких українців виступали за ліквідацію греко-католицької церкви. Без цього їй навряд чи вдалось би стати найуспішнішою консервативною інституцією в історії Галичини. Недарма польські опоненти аж до останньої чверті ХІХ століття нерідко писали про українську політику як про «святоюрську», посилаючись на назву резиденції греко-католицьких митрополитів у львівському Соборі святого Юра.
Русофільська дилема
Коли йдеться про феномен галицьких русофілів, є велика спокуса забути про них зовсім, або ж оголосити їх платними агентами Росії, котрі не мали реального стосунку до історії габсбурзької Галичини. Власне, частина дослідників так і чинила впродовж останніх трьох десятиліть. Але русофільський рух відіграв свого часу надто важливу роль в історії Галичини, а також в історії тамтешнього консерватизму, щоб просто його зігнорувати. До того ж йдеться про політичне середовище, що займало домінантні позиції в українській галицькій політиці впродовж кількох десятиліть – з 1850-х по 1880-ті.
Русофіли були найдавнішим світським українським консервативним середовищем у Галичині, яке сформувалось у відповідь на запит українсько-польського розмежування. Шукаючи відповіді на питання «Ким ми є?», русофіли розпочали з відповіді на простіше питання – «Ким ми не є?». Відповідь, зважаючи на конфесійні й мовні відмінності, була: «Ми не поляки». «А хто ж ми тоді?» Ось тут починалися труднощі, які русофіли намагалися подолати шляхом творення дедалі складніших інтелектуальних конструкцій консервативного ґатунку. Якщо спробувати лаконічно звести їх до спільного знаменника, то фундаментом русофільської ідентичності можна вважати ідею про «національну й культурну єдність усього руського народу», яка ґрунтувалася на ідеї «всеруськості».
Читайте також: Міхаіл Поґодін як «изобретатель» «Русского міра»
Суть цієї ідеї була оформлена насамперед у наукових студіях Дениса Зубрицького. Це поняття не варто трактувати з погляду модерного націоналізму з його чіткими розрізненнями і критеріями. Вирісши на антипольському ґрунті, русофіли бачили себе й галицьких українців як частину східнослов’янського «руського» простору, який ототожнювали не з Росією і росіянами як народністю чи, тим паче, нацією, а з історичною та культурною спадщиною Русі. Її традиції, як і традиції Галицько-Волинського князівства, лежали в основі русофільського бачення минулого, теперішнього й майбутнього. Ця спільна східнослов’янська спадщина була коренем усвідомлення русофілами «племінної єдності всього руського народу» з тисячолітнім культурним простором і надбаннями, де «малороси» (українці) або «москалі» (росіяни) були лише складовими частинами єдиного організму, поєднаного історією і культурою.
Вплив русофілів у часи їхнього домінування в українському русі зумовлювався кількома причинами. Першою з них було посилення антипольських настроїв, а водночас розчарування в імперській владі. Це стало наслідком угоди Відня з польськими галицькими колами, згідно з якою поляки, в обмін на лояльність до імперії, здобули домінантні позиції в адміністративних, політичних та інших установах автономної з 1861 року Галичини. У такий спосіб у трикутнику «Відень – українці – поляки» українці з партнера імперської влади (як у 1848 році) стали «третім зайвим». Не дивно, що в таких реаліях русофіли стали покладатися на Російську імперію, котру вони дуже ідеалізували і в якій бачили захисницю східного християнського обряду та східних слов’ян від «полонізації» та «латинізації». У політичну площину ці уявлення вони не переводили аж до передодня Першої світової, адже це вже була б державна зрада з австрійського погляду. Позитивні уявлення галицьких русофілів про Росію не мали нічого спільного з реальністю імперії Романових. Представники цієї течії, які бували в Росії в другій половині ХІХ століття, зазвичай дуже розчаровувались, як-от колишній член «Руської трійці» Яків Головацький чи Іван Наумович, одні з чільних русофілів 1850–1880-х років.
Яків Головацький
Помічною для русофільства була його поширеність серед духовенства. Аж до Першої світової війни церковні структури Галичини залишались останнім помітним бастіоном русофільського консерватизму. Лише активна й цілеспрямована діяльність низки вищих ієрархів – митрополитів Сильвестра Сембратовича й Андрея Шептицького, єпископів Григорія Хомишина та Костянтина Чеховича – у поєднанні з дискредитацією частини русофілів через їхню співпрацю з російською окупаційною владою в роки війни остаточно підірвали їхні позиції серед духовенства.
Падіння впливу русофілів було не лише наслідком діяльності церковних владик на початку ХХ століття. Головна причина перетворення русофільства з потужного консервативного середовища на маргінальну групу – це глибока світоглядна та ідейна криза. Упродовж 1850–1880-х років русофіли відіграли важливу роль в остаточному виході українського національного життя з польської тіні. Та певна аморфність у поєднанні з акцентами частіше на формі, аніж на змісті, на межі ХІХ–ХХ століть завели русофілів у безвихідь. Прив’язаність до усталених форм зробила їх опонентами такої важливої і потрібної зміни, як запровадження фонетичного правопису замість етимологічного. Розпливчасті тези про «всеруську» спадщину не давали підстав для чіткої національної самоідентифікації, питання про яку гостро постало з поширенням модерного націоналізму. Русофіли не могли сприйняти новочасний український рух і ідею окремої української нації, оскільки це суперечило їхнім уявленням про «національну й культурну єдність усього руського народу» і сприймалось як «сепаратизм» щодо цієї концепції.
Читайте також: «Русский мир» Галичини
Водночас пошук власної відповіді на питання виразної національної ідентичності завів русофілів у глухий кут. Найкраще суть їхньої ситуації передають слова депутата-русофіла Галицького сейму Михайла Короля:
«Ми Малоруси, ми Русини, як не хочем з одної сторони назвати себе Українцями, бо то назва не наша, она нам чужа, так з другої сторони, не хочемо вирікатись того, що ми Малоруси хочем задержати свій язик народний руский, прекрасну нашу бесіду, котра кождому Русинові мусить бути дорогою. … Не ми рішимо той спір, чи Велико- і Малоруси то один народ, чи то два осібні народи, бож рішенє тої квестії не лежить в нашій силі, той вопрос рішить будучність, рішить історія, котра з желізною консеквенциєю іде певним шляхом наперед і єсьм певний, що ніхто перед тою історичною конечностию схоронитись не в силі, бож нарід сам скаже, чим він єсть і чим остати хоче».
Наслідком світоглядної невизначеності став розкол галицьких русофілів у 1909 році на дві взаємно ворожі групи – «старокурсників», які й надалі намагалися знайти вихід із ситуації, спираючись на старі концепції, та «новокурсників», які фактично прийняли модерну російську національну ідентичність, а отже, втратили будь-який зв’язок з українською основою галицького русофільства. Обидві групи в міжвоєнний період стали відверто архаїчним і позбавленим впливу явищем. Історія галицьких русофілів є прикладом консерватизму, який сліпо чіпляється за старі форми, дедалі сильніше розсинхронізується з дійсністю і врешті втрачає змістовні підстави свого існування. А втім, водночас із занепадом русофільства на суспільно-політичну сцену Галичини вийшла інша світська консервативна сила.
Далі буде.