Звичка тупцювати на місці

Економіка
19 Травня 2021, 11:44

Відсутність поступу — це деградація, хоча на перший погляд це не так. Адже якщо виходити з припущення, що все у світі прагне гармонії, балансу й рівноваги, то для різних живих систем і процесів стан спокою або розвиток невисокими темпами мали би бути найбільш звичними й поширеними явищами. Однак життя — це рух, динаміка. Що більше життя в певній системі чи організмі, то швидший їхній розвиток. Тож якщо щось чи хтось тупцює на місці або розвивається анемічним темпом, то це свідчить про його слабкість, незрілість, нестачу в ньому життя, якщо хочете. А там, де бракує життєвої сили, завжди з’являються різні проблеми, патології, хвороби, шкідники, що врешті призводить до деградації. Це однаково справедливо для біологічних і соціальних систем.

Якщо розглядати економіку України як соціальну систему в широкому розумінні, то її розвиток не тільки чітко відповідає цьому правилу, а й подеколи дуже яскраво його ілюструє. За тридцять років незалежності наша країна та її господарство переживали кілька періодів доволі інтенсивного розвитку й припливу життєвої сили. Однак щоразу цей аванс соціально-економічного «натхнення» надходив зовні, а не був згенерований усередині самої системи. Тому він доволі швидко вичерпувався і помітні підйоми були радше винятками, ніж правилом.

 

Читайте також: Економіка локдаунного періоду

 

Теперішній час повністю вписується в цю невтішну парадигму. Звісно, в українській економіці відбуваються зміни. Але оскільки вони несистемні, то і враження від них розмите та непереконливе, тож багатьом українцям постійно здається, що країна деградує. Іноді в певних сферах відбуваються значні трансформації, однак вони такі вузькі, що суспільство їх, заглушених потужним інформаційним шумом, просто не помічає. Буває й так, що зміни, які одні люди запроваджували кілька років тому, згодом інші люди відмотують назад до початкового рівня. А загалом Україна тупцює на місці. І це дуже добре видно, якщо проаналізувати її місце в різних рейтингах.

 

Точковий розвиток

Хорошим прикладом хоч якогось поступу є глобальний рейтинг легкості ведення бізнесу (див. «Без різких рухів»), який публікує Світовий банк. У ньому Україна рухалася вгору впродовж восьми років поспіль і на 2020 рік займала 64 сходинку. Якщо проаналізувати шлях нашої країни в цьому рейтингу за останні п’ять років — період, упродовж якого вже не доводилося гасити пожежі, а можна було розвиватися, — то певні зрушення таки відбулися. Україна перемістилася за легкістю започаткування бізнесу з 76 місця на 61, за простотою видачі дозволів на будівництво — з 70 на 20 (будівельна галузь отримала хороший поштовх до розвитку, але його побічний наслідок — хаотична забудова та зростання протестів активістів і їх протистояння із забудовниками), за легкістю підключення до електромереж — зі 185 на 128 (ніби чималий поступ, але й досі пасемо задніх і в житті, і на папері), за рівнем захисту міноритарних акціонерів — зі 109 на 45, за простотою сплати податків — зі 108 на 65, за легкістю ведення зовнішньоекономічної діяльності — зі 154 на 74 (експортоорієнтованість економіки формувала переконливий запит від бізнесу в цьому напрямі, однак побічний ефект — небувалий розквіт контрабанди). Це все позитивні зрушення, втілення яких забрало роки роботи тисяч людей. Проте цей успіх фрагментарний, бо за легкістю отримання кредиту наша країна перемістилася з 17 місця на 37 (реформа банківського сектору та запровадження в ньому чіткішого регулювання мали свої побічні наслідки), за простотою реєстрації власності — з 59 на 61, за рівнем забезпечення виконання угод — з 43 на 63 (поза сумнівом, це відлуння неякісної судової реформи), легкістю врегулювання неплатоспроможності — зі 142 на 146. Це доволі вагомі чинники, щоб можна було ними знехтувати й підсумувати, наче країна впевнено розвивається.

 

Отже, навіть у цьому рейтингу комплексна картинка досягнень України доволі розмита: поки мотивовані управлінці лагодять механізми державної машини в одному місці, різні групи інтересів щось ламають в інших. І так рік у рік. Коли перші втомлюються, то другі отримують повноцінний реванш, і країна відкочується на траєкторію деградації. Складається враження, нібито щось подібне спостерігаємо й зараз. Цю тезу можна підкріпити багатьма аргументами зі стрічки новин.

Глобальний рейтинг легкості ведення бізнесу збирає воєдино здебільшого кількісні показники, наприклад, кількість процедур, які треба виконати, щоб досягти певного результату, чи кількість людиногодин, яку треба на це витратити. Тому щоб переміститися в цьому рейтингу вгору, потрібно просто запровадити в життя енну кількість конкретних законодавчих норм. Цей перелік можна чітко формалізувати й використовувати як дорожню мапу. Нічого надскладного: просто слід рухатися по пунктах цієї мапи, і все буде гаразд. Але є й рейтинги іншого типу. Наприклад, Глобальний індекс конкурентоспроможності, публікований Світовим економічним форумом, також інтегрує низку показників. Однак чимало з них вимірюють комплексні явища та процеси, на які неможливо вплинути лише підписом президента України під певним законодавчим актом. Такі індекси вимірюють ситуацію у країні значно глибше й об’ємніше, а позитивних зрушень у відповідних їм рейтингах досягти складніше.

 

Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація

Коли дивитися на місце нашої країни в глобальному рейтингу конкурентоспроможності, то стає очевидно, що ми навіть не тупцюємо на місці, а поступово скочуємося вниз, адже у 2019 році (торік рейтинг не оновлювали) ми були на 85 місці, а у 2017-му — на 81 (див. «Без різких рухів»). За п’ять років до позаминулого Україна піднялася в рейтингу за якістю інституцій зі 130 на 104 місце (очевидно, що дорога до прийнятного рівня інституційного розвитку ще дуже далека), за розвиненістю інфраструктури — з 68 на 57 (країна понад п’ять років інтенсивно будує автодороги, але цього вистачило «лише» на 11 сходинок), за якістю бізнес-клімату — з 99 на 85 місце, за рівнем інноваційності — з 81 на 60 місце. Водночас ми втратили позиції в розмірі ринку (просто інші економіки зростають швидше), рівні розвитку фінансового сектору, якості людського капіталу (професійних навичок і системи охорони здоров’я). Останній з названих чинників — довготривала основа розвитку країни. Якщо вона деградує, то є загроза того, що з часом це відіб’ється й у багатьох інших галузях, індексах і рейтингах. Тому до цього показника слід ставитися особливо серйозно.

Рейтинг глобальної конкурентоспроможності підтверджує, що неможливо досягти сталого розвитку країни фрагментарними зусиллями. Після Революції гідності в Україні справді відбулося чимало змін в інфраструктурі: тепер поїздка деякими автошляхами викликає справжнє задоволення, відчуття гідності й патріотизму. Але цього не досить. Так, змінилися інституції: створення системи антикорупційних органів дало надію на системне подолання корупції та встановлення верховенства права. Але цього замало, особливо після низки останніх рішень у цій сфері. Певні спроби здійснити дерегуляцію та бурхливий розвиток галузі інформаційних технологій забезпечили прогрес у відповідних напрямах, проте все це несистемно, а тому, імовірно, й нетривало.

Схожий висновок можна зробити і з рейтингу економічних свобод, який публікує Heritage Foundation. За останні п’ять років їх рівень в Україні зростав із 46,8 бала у 2016 році до 56,2 бала у 2021‑му. Це дало нам змогу переміститися зі 162 на 127 місце у світі. Але чи цього досить? Ні. Чи помітили українці цей поступ? Мабуть, теж ні. Так, Україна перемістилася з групи країн з репресованими свободами до групи здебільшого невільних. Однак це важко назвати успіхом.

 

Галузеві успіхи й невдачі

Окрім інтегральних індексів, які намагаються виміряти все, що можливо, є також і низка галузевих, які фіксують поступ у конкретних напрямах. Наприклад, торік за глобальним індексом інновацій рівень України оцінили у 36,3 бала, що дало нам змогу посісти 45 місце зі 131 країни. Ба більше, за останні п’ять років у цьому рейтингу ми піднялися на 19 позицій і зараз випереджаємо Росію, Румунію, Туреччину, Грузію, Білорусь. Але чи відчули це українці на своїх кишенях або чомусь іншому, що можна чітко виміряти? Мабуть, не надто. Звісно, загальний успіх країни — це будинок, який будують із багатьох цеглинок конкретних галузевих досягнень і перемог. Але щоб він став відчутним, цих цеглинок має бути критична маса, якої немає.

 

Читайте також: Увімкнути інстинкт виживання

Окрім аналітичних індексів і рейтингів, які намагаються виміряти різні грані розвитку країни та інтегрувати ці виміри в одне число, є ще, скажімо так, психологічні. Їх отримують як результат опитування певної групи експертів про стан конкретної галузі. До них належить індекс інвестиційної привабливості України, який виводить Європейська бізнес-асоціація як підсумок опитування своїх членів. На кінець минулого року він становив 2,4 бали — найнижче значення після Революції гідності. 78% опитаних компаній вважають поточний інвестиційний клімат в Україні несприятливим. Основні чинники цього — слабка судова система (95% респондентів), високий рівень корупції (91%), тіньова економіка (75%). Водночас 66% опитаних помітили погіршення інвестиційного клімату за останні пів року, а 45% очікують на подальше погіршення ситуації.

 

Тобто влада може не погоджуватися з критикою, посилаючись на надмірно песимістичне сприйняття ситуації населенням, зумовлене роботою ворожих до України засобів масової інформації. Але звинувачувати бізнес у помилковому сприйнятті реальності доволі складно, адже йому доводиться працювати не з медіа, а з державою в усіх її виявах: податківцями, митниками, силовиками, суддями, чиновниками, і щоб залишатися на плаву, він змушений щодня сприймати реальність такою, якою вона є. Тож, мабуть, помітне зниження індексу інвестиційної привабливості України свідчить таки про деградацію, а не розвиток української економіки.

 

Голосування доларом

Хоч більшість названих індексів і намагається скрупульозно вимірювати складні явища та процеси соціально-економічного буття країни, проте чимало людей до них ставляться як до чогось занадто абстрактного, у що важко повірити та з чого важко робити якісь висновки. Проте коли йдеться про кредитні рейтинги, то до них ставлення значно прагматичніше, хоч і не без зауважень. Вони визначають рух мільйонів доларів. Тому надійно відбивають ситуацію в економіці й також є своєрідним інтегральним показником рівня її розвитку. Аналіз суверенних рейтингів (див. «Вибратися з болота»), присвоєних Україні трьома найвідомішими кредитними агентствами світу, також підтверджує гіпотезу про те, що загалом ми тупцюємо на місці. Так, одразу після Революції гідності та початку війни на Донбасі українська економіка переживала важкі часи, що призвело до значного зниження наших суверенних рейтингів: упродовж нетривалого періоду 2015 року вони були найнижчими з можливих, тобто дефолтними. Але минав час, країна оговталася від кризи, рейтинги підросли й повернулися до дореволюційних рівнів. І на цьому поступ зупинився.

 

Читайте також: Контури нового розламу

 

Іронія долі в тому, що найвищі рейтинги (ВВ-) Україна мала у 2005—2008 роках, коли наша економіка була неймовірно неефективною й ризикованою. Тоді глобальна хвиля легкодоступних грошей замилила очі й рейтинговим агентствам, й інвесторам. Наслідки ми пожинали багато років. Через 10—15 років після того наше суспільство має зовсім інший рівень свідомості, а чимало економічних процесів — помітно вищу ефективність. Але на тлі інших країн, які також ґав не ловили, ми залишаємося на тому самому рівні платоспроможності — В (+/-). Утім, історія має здатність повторюватися: надлишок грошей замилював очі і робить це зараз (уряд розміщає євробонди під рекордно низькі відсотки, інвестори розбирають євробонди, як гарячі пиріжки, попри всі ризики). А країна як тупцювала на місці, так і тупцює далі.

Звісно, багато зі згаданих і незгаданих економічних рейтингів мають певну інерційність, що не дає їм змоги відтворити всю повноту й динаміку змін. Однак трансформація — це не тоді, коли кількісні показники змінюються в межах об’єктивної похибки вимірювань, а коли з’являється принципово нова якість. Після Революції гідності в Україні виникла нова якість, але тільки на суспільному рівні. Натомість у царині економіки то тут, то там з’являлися певні групи людей, здатних створити цю нову якість. Однак оскільки їх було замало, то їхніх зусиль не вистачило на трансформацію всіх необхідних сфер, і тепер доводиться з жалем спостерігати, як інертність, байдужість, консервативність і групи деструктивних інтересів поглинають одне за одним усі їхні досягнення. Глобальні рейтинги поки що цього не відбивають, але при збереженні нинішніх тенденцій це лише питання часу. 

104