Особливо різні поразки та негаразди. «Ну так вже історично склалося», — скажеш і розведеш руками на все ганебне й недолуге. Немає сенсу переказувати героїчні сторінки українського підпілля: кілька поколінь кращих представників бездержавної нації вели завзяту боротьбу проти могутніх окупантів. Канон партизанської війни бездоганний: на своїй землі проти зайд за масової підтримки мирного населення. Гірше з іншими канонами: коли вдавалося бодай на короткий час встановити українську владу, вона ставала крихкою й осипалася, часто не так під впливом зовнішніх чинників, як від внутрішніх чвар. Прикладів хоч греблю гати — від князівських і козацьких часів до Визвольних змагань і сьогодення.
Утім, нинішня доба таки має помітні особливості. Більше ніж чверть століття незалежності — це неабиякий здобуток. Можна витратити чимало часу на полеміку про якість цієї незалежності, але де-юре її тривалість є промовистою та показовою. Прикметно, що за цей період патріоти-підпільники ніде не поділися. Вони завжди знаходили проти кого й навіщо боротися. Проти вчорашнього комуніста Кравчука, червоного директора Кучми чи російського посіпаки Януковича — тут усе зрозуміло. Але й після Революції гідності пристрасті не вляглися. З’явився мем про «режим внутрішньої окупації» на чолі з чинним президентом, який, мовляв, «про все домовився з Путіним і саме тому не йде звільняти Донбас», та й узагалі бізнесмен, отже, «барига» (за популяризацію фені окрема подяка прозахідному демократу й реформатору Міхеїлу Саакашвілі). Критика президента в демократичній країні — річ природна, українська влада «випрошує» її щодня. Непокоїть революційний запал людей, які прагнуть понад усе цю владу знищити, а що там далі — відповіді доволі туманні: «народна демократія, як на Січі», «національний лідер», «панівна верства». Що стоїть за цими визначеннями, здається, мало турбує навіть тих, хто їх виголошує.
Читайте також: З окупації по українську мову
Вагу та здобутки патріотичного підпілля не варто применшувати. Його представники були в авангарді обох Майданів, серед них чимало тих, хто готовий був пожертвувати собою заради України, багато хто з цього середовища влився в добровольчий і волонтерський рухи. Але деякі підпільницькі звички стали шкідливими: критика без зрозумілої альтернативи, радикалізація з будь-якого приводу, боротьба не так за, як проти, неприйняття самої можливості діалогу з владою. Я далекий від думки, що наше патріотичне середовище повністю просякнуте російською агентурою, та саме вона розгойдує човен. Річ таки в «історично зумовленому» партизанському способі життя, коли держава ворожа за умовчанням і священна війна проти неї є покликанням і справою усього життя.
Повалити владу, щоб поглибити революційні процеси — усе це ми спостерігали 100 років тому, коли спалахнуло антигетьманське повстання. Сьогодні можемо зважено аналізувати тогочасні події й дивуватися емоціям і пристрастям, що вирували тоді, хоча насправді за архівами й мемуарами нескладно розгледіти промовисті аналогії із сучасністю. Із найкращих патріотичних міркувань країна підточується зсередини не гірше, ніж потерпає від зовнішніх воєнних, дипломатичних та інформаційних ударів.
І річ не лише в професійних підпільниках, які чи то не хочуть, чи то не можуть змінити власний спосіб життя й цим роблять свій внесок у дестабілізацію країни. Слабує на отаманщину й більшість політичних лідерів. Передвиборча боротьба — це знову-таки природно, сперечатися можна хіба що про її засоби. Однак жодна політична кампанія в нас не минає без закордонних турне тих, хто хоче позиціонувати себе як альтернативу чи майбутню владу в країні. Такі вояжери не шкодують епітетів, коли кажуть про поточний стан країни, і саме їхніми зусиллями образ України як failed state стає значно переконливішим, ніж у сюжетах Russia Today.
Читайте також: Моя русифікація
Cвіт доволі спокійно може пережити крах української державності: розвинені країни охоче приймуть якусь частину політичних емігрантів і біженців, висловлять у разі чого занепокоєння та навіть наважаться на чергову хвилю санкцій проти Росії, що легко поверне у свою орбіту «Малоросію». Але рятувати ослаблену внутрішніми чварами, дискредитовану місцевою елітою в очах міжнародної спільноти Україну ніхто не стане. Якщо ми самі неспроможні подолати отаманщину й деструктивний «патріотизм», то дарма історія дала нам ще один шанс через 100 років після поразки у визвольних змаганнях. Галузей, куди можна спрямувати бурхливу революційну енергію, не бракує: війна, конструктивна громадянська активність, децентралізація, участь у виборах, урешті-решт, — усюди дефіцит кадрів. Часи підпілля минули.