Кирило Галушко директор Центру соціогуманітарних досліджень імені Липинського

Звичайна провокація

ut.net.ua
14 Грудня 2007, 00:00

Скандал щодо «пропаганди нацизму» у Печерській міжнародній школі показав, що українські державні структури і ЗМІ дуже легко піддаються на звичайнісінькі провокації, які не мають жодного відношення до боротьби з нацизмом, бо їхні причини набагато прозаїчніші.               

Коли я викладав в Університеті ім. Т. Шевченка курс «Основи демократії», я звертав увагу своїх студентів на те, що зрозуміти сутність таких понять як «свобода», «права людини» і «людська гідність» неможливо, не усвідомивши того, чому і як люди від цих речей відмовляються. Вибір на користь того, щоб стати вільною людиною, потребує певного імунітету, зокрема від тих «душевних хвороб» суспільства, які спричинили світові війни, нацизм, голокост, сталінізм і голодомор. Це ж усе здійснювали звичайні живі люди, а не кіношні монстри. Коли суспільство хоче, аби його молода генерація не повторювала давніх чужих помилок, потрібно свідомо робити щеплення. Здоров’я фізичне і здоров’я суспільне потребують однакових методів профілактики.
 
Як викладач я добре знаю, що у наших підлітків і молоді є властиве цій віковій категорії тяжіння до чорно-білих радикальних оцінок та утворення групових тусовок, симпатія до зовнішньої несхожості на інших, а також до яскравих і виразних емансипацій, проявів незалежності всупереч старшим. І одна справа, коли вони йдуть до «готів», «толкієністів», «ролевиків», «стрітрейсерів», «хіпі» чи «панків», інша – коли йдуть до скінхедів або інших строкатих неонацистів. Як встановити запобіжник молодій людині, яка прагне знайти свій принципово незалежний шлях у цьому житті? Це та сама єдина «кнопка», яку знайшли в Електроніка з відомого дитячого фільму. Досвід свідчить, що у вільному суспільстві нічого не можна нав’язати силою, можна лише дати можливість зрозуміти, пропустити через себе і зробити найголовніше, що може здійснити справжня особистість, – власні висновки.
 
А тепер повернемося до Печерської міжнародної школи. Вона не користується тими обов’язковими правилами, які існують для вітчизняних середніх навчальних закладів: типовими програмами, правилами та іншим, що створює наше Міністерство освіти і науки, а тому видає не український атестат, а міжнародний, який приймають (і це викликає щире співчуття) лише 600 університетів світу. Наш офіційний атестат не може, на жаль, похвалитися такою конвертованістю.
 
Викладання новітньої історії у західних країнах, на стандарти яких свідомо орієнтується ця дійсно міжнародна школа, містить таку поширену методику: з наскрізних проблем певного курсу обирається одна, яку учні «розробляють». Вони у проблему «занурюються», тобто читають додаткову спеціальну літературу, здійснюють власні дослідження, формують дослідницькі групи, займаються «мозковими штурмами», формують протилежні «партії», які відстоюють полярні позиції у цьому питанні. Потім вони це «долають», доходячи у суперечці до власних висновків. І так науки засвоюються краще. У нас таку дійсно ефективну методику використовують у Гуманітарному ліцеї при Університеті Шевченка. Мені довелося там якось бути запрошеним «дорослим експертом» при «штурмі» певної теми, і, щиро зізнаюся, мені важко це далося. Але ліцею пощастило, тому що він не брав за таку тему “нацизм”, і у ліцеї не вчилися президентські діти. А то б усі вітчизняні ЗМІ лаяли не Печерську міжнародну школу, а київський університетський ліцей.
І ще трошки про методику школи, спираючись на інформацію інтерв’ю учнів, наведених в інтернет-виданнях. Вступаючи у таку «рольову гру», учень може отримати «роль», якщо потрібно й організувати нацистську пропаганду. Усі стереотипно знають, що нацисти були «погані». Але немає кращого шляху це второпати, аніж виступити у ролі людини, яка використовуючи погану соціальну та економічну ситуації в країні, розгортає пропагандистську кампанію, аби схилити суспільство на користь певного лідера чи політичної сили. Як зазначають учні Печерської школи, голокост вони також активно вивчають. Тому, мушу сказати, їм дають непогане щеплення від нацизму, особливо за умов, коли там вчаться представники 43 національностей. Тому і виглядає дещо дивним, що згадана школа стала за останні два тижні справжнім цапом-відбувайлом нашого медіа-простору, а учитель історії, ірландець Кіран Шинкінс, опинився на межі депортації з України.
 
Звісно, що по відношенню до нацизму така методика не підійшла б до освітньої системи двох країн світу – Німеччини та Ізраїлю. У першій в межах середньої освіти просто намагаються уникнути тем, вкрай неприємних для людей з вразливою підлітковою психологією: як дідусі (чи їхні ровесники) катували і знищували євреїв, слов’ян і циган і усякий живий люд. Щодо Ізраїлю – це також зрозуміло.Нерозбірливі українські медійники опинилися на місці героя картини Ф. Решетнікова "Знову двійка"
 
Чому ж у нас таке трапилося? Гнівні газетні передовиці, політичні заяви, масовий «злив» конфлікту в Інтернет і ЗМІ, журналістська та вітренківська облога школи, чому? А все просто. Один мій колега, якого я спитав про його враження, відповів: «Цей містер Шинкінс – може й хороший учитель, але невдало вибрав країну для викладання».
І схема скандалу виглядає простою багатоходівкою, що показує, як легко, не замислившись ні на секунду, реагують на «звичайну провокацію», а зовсім не на «звичайний фашизм», усі, проти кого вона була спрямована. Привід для конфлікту був – банальніше не вигадати – конфлікт учениці школи Лізи Корогодської з учителем історії. Учениця перестала відвідувати його заняття (в Інтернеті є і її інтерв’ю). Лізин батько – поважний київський підприємець. Замість розібратися у школі щодо того, з чого ж проблема виринула, він висуває публічні претензії до школи, зачепившись за цю вигадану «пропаганду нацизму». Тут мало дістатися на горіхи як мінімум вчителю і репутації навчального закладу. Але ж можна було досягти набагато більшого! Оскільки у школі вчаться діти Президента Ющенка, ситуація подається у ЗМІ, якщо це не одразу так було задумано, як те, що президентські діти вивчатимуть фактично нацизм. Згадавши «нашизм» 2004 року, прес-служба Катерини Ющенко нашвидкуруч протестує проти дій школи. А можна б було сказати: тут немає викладання і пропаганди нацизму, давайте розберемося з ситуацією, що тут не так, може це – банальний політичний «наїзд»… Ми ніколи не віддали б своїх дітей у погану школу… Але ні – усі ресурси, орієнтовані на владу, миттєво ревно кинулися у бій: Міносвіти прагне депортувати учителя і закрити школу, СБУ перевіряє, чи не займається школа підривною діяльністю. При тому решта менших віком учнів-іноземців, котрі навіть не знають у силу свого віку, що ж таке «нацизм», вже у курсі, що їх, школярів, усіх гуртом в Україні обзивають словом «Nazies» – нацисти. Втішно?
 
І кому тут «двійку» ставити – Лізі Корогодській (їй поставлять і так) чи її батькові, газеті «Сегодня», яка підняла бучу (а чия вона?), тим, хто проплатив масований «злив» у ЗМІ, першій леді чи її прес-службі, Міністерству освіти, СБУ? Кому? Якщо такою некомпетентною є реакція державних структур на дрібну провокацію, то що буде з більшими проблемами і більшими провокаціями?