Репости цієї новини широко розходяться серед активної та патріотично налаштованої спільноти. У коментарях під ними взагалі починається люте пекло, у якому змішуються епітети «зрадник», «малорос», «лівак», «Надя Савченко-2» та глибокодумні рефлексії заднім числом на кшталт «А я ж казав!». Найрадикальніші коментувальники пропонують відправити режисера назад у Росію, тримати колишніх полонених якийсь час у примусовій ізоляції від суспільства, а то й узагалі перестати їх визволяти. При цьому мало кого хвилює, власне, повний текст інтерв’ю Сенцова, після ознайомлення з яким стає очевидним, що слова про «братній народ» грубо вирвані з контексту. Ну не звикли коментувальники читати далі заголовків, а журналісти в гонитві за сенсаціями на заголовок часто виставляють не те, що відображає суть інтерв’ю, а те, що може стати «заманухою» для читача. Принцип клікабельності новини домінує над адекватним відтворенням суті.
Читайте також: Така сама професія
Звісно, заголовки до цього інтерв’ю могли б бути інакшими. Наприклад: «За словами колишнього заручника Кремля, росіянам байдуже до того, що відбувається в їхній країні». Або «Росія — це байдужість, що поєднується з імперськими амбіціями, — з інтерв’ю Сенцова німецькому виданню». Чи, зрештою «Олег Сенцов: злидні, брехню та корупцію росіяни вважають нормою». Адже мова саме про це. Про непростий шлях відмови від ілюзій. Про сувору реальність, яка не дає підстав для ствердження тези про «братні народи». Про те, що, попри закладені з дитинства стереотипи, які Олегові нелегко долати, він бачить і розуміє, у чому росіяни на нас не схожі. Втім, проблема не лише в стереотипах Сенцова та неадекватно сформульованих заголовках. Адже чимало читачів, які таки переходять за посиланнями на статтю, вже не помічають розбіжності між заголовком і суттю — хтось через конформізм (якщо слова винесені в заголовок, отже, вони найважливіші), а хтось через власні упередження (згадане вище «А я ж казав!).
Одна когнітивна помилка нагромаджується на іншу: взявши за основу перекручену інформацію та зіставивши її з особистою неприязню, страхом перед агентами ворога або завищеними, ідеалістичними очікуваннями (на кшталт «Справжній український герой, патріот і політв’язень мусить…» — і пішов довгий список із варіаціями від «розмовляти українською» до «любити Степана Бандеру» та навіть «бути християнином» чи, навпаки, «рідновірцем»), завжди можна зробити з людини зрадника, малороса, завербованого агента, навісити на нього вже стійкі алюзії, як-от «Савченко-2», екстраполювати отримані висновки на всіх бранців Кремля, вирішити, що такі погані громадян нам тут не потрібні, й цілковито програти одну з головних битв на інформаційному фронті — битву за єдність. Ту єдність, яка окрім важливих, але ефемерних речей на кшталт «національної ідеї» чи «українського духу» втілюється в цілком прагматичних і приземлених дефініціях, таких як інститут громадянства.
І річ тут навіть не в тому, що випадок Олега Сенцова не можна порівнювати з випадком Надії Савченко хоча б через те, що Сенцов наразі не є ані політиком, ані чиновником і відповідно не має повноваження висловлювати свої ідеї від імені держави. А в тому, що значна частина українців вважає за норму знецінення співгромадян і зведення їхнього статусу до розмінних монет у взаєминах із ворогом.
Читайте також: Притулок диявола
У цьому легко переконатися на прикладі іншого колишнього заручника Павла Гриба, якому за участь у пікеті проти рішень президента Зеленського прихильники останнього в соцмережах закидають невдячність, хамство та навіть неповносправність і завербованість, висловлюючи міркування, мовляв, «дарма його визволили». Гриб, Сенцов, Савченко, Карп’юк, Клих, Афанасьєв — їм можна бути тільки іконами спротиву, символами боротьби. Як тільки вони починають робити неоднозначні чи навіть помилкові заяви та кроки, частина суспільства відразу трактує їх як «недостойних повернення в Україну», «невдячних» і «таких, які краще б згинули в російських застінках».
Але в тому-то й річ, що держава — це передусім сукупність цілком формальних інституційних ознак. Якщо ми держава, то ми не віддаємо наших громадян ворогові, навіть тих, чия позиція нам не подобається, навіть тих, хто скоїв злочин. Нам потрібно боротися за всіх без винятку українських громадян, які перебувають у заручниках ворожого режиму, що не визнає жодних норм цивілізованої поведінки. І лише після звільнення давати кожному належну оцінку, зокрема й правову. І навпаки, легковажачи інститутом громадянства, дозволяючи собі стверджувати, що оці або оті громадяни заслуговують на те, щоб їх видали ворогові чи не боролися за них у полоні, ми таким чином, по-перше, руйнуємо фундамент нашої єдності, по-друге, даємо ворогові можливість бути нашим третейським суддею. Здогадайтеся, хто отримає бонуси від такої ситуації? Україна точно ні.