Звучання українського буття

Тарас Шевченко за своїми витоками і значенням – похідне від негативно-уні­кальної долі українського етносу. Власне, він постав і досі постає як колосальної енергії спроба її подолання. Спроба, яка триває і нині.

 

Народ десь на порозі нового часу за безлічі драматичних обставин потрапив у пастку історії: довколишні світи безжально й безперестанку, сказати б, «конфіскують» його складові, як-то територія, еліти, самостійна церква, суверенітет особистості, міська цивілізація, унікальна військова (козацька) демократія. Словом, усе, що можна було вкрасти у сусіди. Ба навіть його минуле, затим його мову. Ось так на схилку XVIII століття український багатомільйонний етнос і опинився у трагічній ролі вкрай упослідженого пролетаря, рішуче позбавленого всього, чого було майже вдосталь в інших, більш вдатних народів.

 

Безкрає і водночас відчужене від позитивних вимірів історії українсько-селянське море. У ньо­­му «своїми» залишалися хіба що мова, фольклор та невиразні спогади про якусь знову ж таки  невиразну героїку. І непозбутнє прагнення кращої долі, альтернативи тому відчуженню.

 

Ось так ніби в самому епіцентрі тієї ізоляції, посередині велетенської етнічної кризи і з’явився Шевченко. Їй на рішучу противагу. Якимось дивовижним над-Атлантом він, сказати б, підняв небо поруйнованої долі свого етносу, вказав обрії на його шляху до перетворення вже на націю. Вказав на основі згаданих наскільки притлумлених, настільки все ще живоносних залишків в українській долі. Мова. Фольклор. І народна її філософія.

 

Цій великій трійці Шевченко надає напрочуд сильного світоглядного контуру, художнього оформлення абсолютно врівень з усіма вимогами сучасної йому цивілізації. І навіть понад те. Мову, яку та цивілізація незрідка була готова вважати периферійною селянською говіркою, приреченою на новітній лінгвістичній карті світу, він підняв до діапазону найкрасивіших, найвправніших у світовому поетичному концерті. Так само перетворив і фольклор. Усне, переважно акустичне й музичне, його побутування переніс, не втрачаючи жодної грані тієї музики, того звучання у двовимірний простір книжкової сторінки. Шевченкова поезія – це саме народні «думи», які «стали на папері», зберігаючи все акустичне могуття фольклору, в кожній своїй літері, у кожному складі, слові, періоді резонуючи таким могуттям. Поезія та – справжнє семіотичне чудо світової літератури, яка зазвичай долає своє фатально неуникне відчуження від фольклору не просто з великими зусиллями, а й з великими втратами.

 

У Шевченка немає тих утрат. Натомість є загадковий синтез усного й писемного. Того, що звучить, і того, що «стало на папері». Водночас його поезія найпослідовніше продовжує-аран­жує народну альтернативу біжучому, такому впослідженому, важкому, вкрай відчуженому існуванню. Це і є першоскладові його голосу, що віддав, вочевидь, чи не останні, відчайдушні, але ще такі живі тембри згаданого неозорого селянського моря. Так у хорі світової історії вперше на повну силу зазвучала українська партія: я-є, я-буду. Всупереч своєму буцімто фатуму.

 

Зазвучала та партія в ніби вже зовсім глуху добу національного буття. Зрозуміло, що в Шевченка-поета були, сказати б, асистенти. Це жменька українських інтелектуалів-джентрі, які вряди-вгоди, але згадували свою мову та її трагічного носія. Але взагалі-то голосовий діапазон Шевченка й того маленького кола літературних та інших українських дилетантів просто-таки неможливо порівняти. Як і резонанс усього того кола і ось цього поета. Коло те залишилося хіба що в історико-літературних розвідках. А Шевченко…

 

Наші сучасники призабули таку недавню нечувану славу його саме в народному середовищі. Чи не в кожній селянській хаті тоді був Шевченків портрет. А також або сам «Кобзар», або принаймні пам’ять про ті чи ті його рядки.

 

Що ж, позаминуле століття десь по смерті Шевченка взялося – в особі петербурзької бюрократії – до адміністративної конфіскації поетової мови. Радянська ж доба, конфіскувавши мільйони й мільйони життів згаданих шевченкових шанувальників, водночас спробувала присвоїти-приватизувати вже й ту нечувану славу. А у відповідь уже по Другій світовій – укра­їнсько-селянська легенда: мовляв, колись був видрукуваний такий «Кобзар» у якому, на відміну від нинішніх, було рішуче «все». Народне шевченкознавство пошепки.

 

Але ось катастрофа за катастрофою українського села всієї цієї Шевченкової першостихії. Із циклу «В казематі»:

 

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую збудять…

Ох, не однаково мені.

 

В огнях світової столітньої війни-ХХ, де Україна була головною геополітичною картою найтрагічнішого рисунка… В огні страшних політичних експериментів, таких самих технократичних катастроф…

Від тієї моторошної епохи залишилася сила-силенна відповідного рівня пам’ятників, мон­блани фальсифікованого «шевченкознавства», незліченні формалізовані ритуали довкола тих пам’ятників.

 

А потому вже навіть не в огні, а ледь у жеврінні бездарної квазісоціалістичної імперії, в її бездарному декадансі Україну таки «збудили». А з нею і генерацію бездарних, незрідка вже зовсім зловорожих «коментаторів» поета. Забагато честі для аналітики тієї купи, але сама її поява сигнальна.

 

Приголомшений сум’яттям нинішньої історії, заблукавши на її незчисленних чорнотропах, наш сучасник частенько вже зовсім безпросвітно не чує тієї взагалі-то неймовірної у світовому літературному обігу музики. Тож розкрийте ту книгу – насправді. Без упереджень. Без різних марновірств. Без фальсифікованих коментарів і без псевдокоментаторів. І вслухайтеся в ту музику.

Звучання її було й залишається посередині нашого світу. Без тієї музики його вже не просто не можна собі уявити, без тієї музики його, напевне, й не було б. 

 

«Програвся в карти». З серії «Притча про блудного сина» (1856–1857). Про деякі аспекти творчості Шевченка можна було говорити лише пошепки