Зворотний бік медалі

Розбір польотів після виступу на Зимових олімпійських іграх у Ванкувері примушує критикувати не спортсменів і тренерів, які повернулися без медалей, а національну систему спорту. Україну представляли 47 спортсменів, які змагались у дев’яти видах спорту, проте жодної медалі не здобули. Найвищий результат української збірної – п’яте місце біатлоніста Андрія Дериземлі. За відсутності в Україні необхідної інфраструктури, внаслідок нерозвиненої науково-техноло­гічної бази та падіння престижу професійного спорту виступ української збірної можна вважати як мінімум успішним. Професійний спорт, який розвивається не завдяки, а всупереч, більше не здатен демонструвати високих результатів – і це цілком передбачуваний симптом хворої системи.

Україна традиційно вважається слабшою в зимових видах спорту, ніж у літніх, тож доцільність такої численної делегації не могла не викликати природних сумнівів. За умов обмеженого фінансування вар­­то було зосередити сили й ресурси на пріоритетних видах спорту і найперспективніших спортсменах. Хоча й це не панацея, адже у виборі пріоритетів відкривається багато можливостей для лобізму та корупції, які не оминули жодної сфери українського життя разом зі спортом.

Дороге задоволення

З олімпійцями-фігуристами Ка­­териною Костенко та Романом Таланом спілкуємося біля льодової арени дніпропетров­сь­кого спортивного комплексу «Метеор», від якої віє холодом. Олімпійці пригадують, що на ковзанці у Ванкувері було спекотно – вони до такого не звик­­ли. Катя займається фігурним катанням із трьох років, Роман – із шести. У парі вже чотири роки. «Канадські тренери розповідали, що в них лише у Ванкувері близько 30 шкіл фігурного катання, – каже Катерина. – А наші можна на пальцях полічити».

Українські спортсмени тренуються переважно в країнах, де постійно розвивають спортивні технології та є вибір тренувальних баз. Зважаючи на високу «капіталоємність» зимових видів спорту й більш ніж скромні фінансові можливості нашої держави, не може не постати питання доцільності таких капіталовкладень. «Навіщо нашій країні чіплятися за зимові види спорту? – запитує голова спортивного клубу «Метеор» Ольга Деньгіна. – Треба одного разу відверто сказати: в нас немає відповідних спортивних баз, комплексів. Уже не кажу про медично-відновлю­вальні центри, про науково-технологічні підходи, фармакологічні розробки. В Україні професіоналам просто немає де тренуватися. Не знаю, чи візь­­ме хтось на себе відповідальність порахувати кількість грошей, вкладених у того ж Дериземлю чи сестер Семеренко (біатлоністок, чемпіонок Євро­­пи), – продовжує Ольга Деньгіна. – На гроші, які витрачають на олімпійську збірну, принаймні на частину з них, можна збудувати стадіон або відремонтувати не один спортивний зал у загальноосвітніх школах. У нашому розумінні це були б ефективні витрати». За даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, на фінансування підготовки й участі української збірної в Олімпійських іграх торік витратили 21,5 млн грн.

Починати з дітей

На утримання СК «Метеор», у якому тренуються Костенко й Талан, завод «Південмаш» витрачає близько 8 млн грн на рік. Поряд із льодовою ареною – нещодавно відреставрований палац водних видів спорту й стадіон зі спортзалом. «Це, напевно, єдина спортивна база такого масштабу, що збереглася в Україні, – говорить Ольга Деньгіна. – Вона перебуває на балансі державного підприємства». Спеціалізована дитячо-юнацька школа олімпійського резерву з фігурного катання своєї будівлі не має. Діти, які тренуються в льодовому палаці з трирічного віку, вчаться у звичайних міських школах, заняття відвідують у перервах між тренуваннями. Хоча спеціалізована школа мала би поєднувати в собі й спортивні тренування, й загальну освіту.

«Сьогодні не вирішується головна проблема: в якому приміщенні можна розташувати таку школу, – зауважує Ольга Деньгіна. – На жаль, оплата занять зараз лягає на плечі батьків». Зазначимо, що вихованка саме цієї школи Оксана Баюл стала першою і єдиною в Україні олімпійською чемпіонкою в одиночному фігурному катанні – 1994 року в Ліллехаммері.

«Найважливіше питання для сучасної України – створити національну програму розвитку спорту й здорової нації, – каже Деньгіна. – Та й загалом – створити умови для розвитку масового спорту. Певно, можна купити й рушницю, й лижі, але хтось повинен уміти ними правильно користуватися. Де в нас звичайний мешканець будь-якого міста може побігати, безпечно поїздити на велосипеді чи просто безкоштовно зайнятися спортом для власного оздоровлення? Школи старі, спортивні зали не облаштовані. Водночас попит на заняття спортом дуже великий – і в дорослих, і в дітей».

Бази, які мають статус олімпійської та параолімпійської підготовки, не одержують від держави фінансової підтримки, а з 2004 року ще й сплачують земельний податок. Басейн «Метеор» і дитяча спортивна шко­­ла чотири роки тому виступили ініціаторами муніципальної про­грами з навчання дітей плаванню. Щороку за цією програмою вчаться до 2,5 тис. школярів молодших класів Дніпро­петровська. «Таких програм за участю держави має бути набагато більше. Тому що рухова активність сучасних дітей і їхні можливості надзвичайно обмежені», – вважає Ольга Деньгіна.

Подайте спортсменам на м’ясо

Старший тренер жіночої збірної з важкої атлетики Вікторія Касьян працює в Державному олімпійському навчально-спор­тив­­ному центрі в Кончі-Заспі вже п’ять років. «На сьогодні тут найкращі умови для тренування. На базі є медцентр, готелі, їдальня. Але штанги й зал – це ще далеко не все. Немає молодої зміни, бо на ди­тячо-юнацький спорт виділяють мало грошей, закривають басейни й спортивні школи».
Вікторія народилася в Кіровограді, а до збірної потрапила через Скадовськ. «Там є зал, дев’ять помостів, та немає штанг, – пригадує своє колишнє місце роботи тренер. – У Кіровограді була непогана команда, проте не було залу для занять. Поки зробили зал – не стало команди. Гроші всього не вирішують. Якщо не реформувати систему комплексними змінами, так і буде: є зал – немає спортсменів. Або навпаки. Молоді тренери часто не витримують, адже на нинішню зар­плату не проживеш. Приходячи у звичайну школу початкової підготовки, тренер повинен набрати чотири групи по 16 дітей. За це він отримає від 800 грн до 1000 грн».

Якщо тренер-ентузіаст без державної підтримки якимось чином доводить свого учня до високих результатів і збірної, у нього з’являється ще більше проблем: потрібні відновлювальні препарати, посилене харчування, зростають витра­­ти на проживання й навчання. «Оля Коробка (срібний призер Олімпіади в Пекіні. – Авт.) важить 175 кг. На її харчування виділяють 102 грн на день. Натомість гімнастка важить 35 кг, але на її харчування також виділяють 102 грн на день, – ділиться турботами головний тренер жіночої збірної з важкої атлетики Василь Кулак. – І це вже мій головний біль, як знайти гроші на харчування моєї підопічної. На фармакологічні за­­соби держава виділяє 24 грн на день. Під час збору – 480 грн. Тоді як одна банка вітамінних комплексів коштує понад тисячу гривень. Думай і шукай, Василю». Василь Григорович тренує збірників уже 18 років, на його рахунку успі­­хи українських спортсменок на багатьох міжнародних змаганнях. Зал, у якому тренуються його підлеглі, має все необхідне, але за країну душа болить: «Ці штанги придбала канадська діаспора у 1993 році. Все найкраще в Україні тут, у Кончі-Заспі. Вдома в цих спортсменів – кам’яний вік. У нас вони всі одягнені, а приїздять у лижних черевиках і китайських кедах. 90% спортсменів – сільські діти. З Києва нікого – ні в жіночій, ні в чоловічій збірних. Були дівчата з Миколаєва і Черкас – повтікали. Працюють у фітнес-клубах, бо за це добре платять».

Знаходити альтернативні джерела фінансування важко, та Василь Кулак має в цьому великий досвід: «У мене багато друзів, кожен допомагає, чим зможе – хто м’ясом, хто водою».

Непопулярний великий спорт

Дотепер саме спортсмени найбільше популяризують нашу країну за кордоном. Іноземці, як правило, асоціюють нас із Андрієм Шевченком та братами Кличками. Проте й шанують спортсменів на Заході більше, ніж в Україні. «За кордоном, якщо наші перемагають, мене як українця щиро вітають, – пригадує бронзовий призер Олімпійських ігор в Афінах плавець Андрій Сердінов. – Мій знайомий, спортсмен, розповів сусідові в літаку, як продав машину, щоб потрапити в США й підготуватися до Олімпійських ігор. Той здивувався, що в держави немає грошей, і запропонував: «Я буду твоїм спонсором». Пасажир у літаку! В Штатах спортсмени, які досягли високих результатів і тим самим прославили країну, користуються великою повагою».

Українці не знають своїх героїв в обличчя. «Мені як телевізійному журналістові це очевидно: професійним спортом займатися в нас не тільки не вигідно й дорого, а ще й не популярно, – критикує кухню спортивний журналіст Ігор Мірошниченко. – В нас героїзують політиків, бандитів, але не спортсменів. Спорт на телебаченні представлений надзвичайно бідно. В новинах немає жодного інтерв’ю зі спортсменом. Вони не потрапляють в ефір, відповідно, ми не знаємо навіть прізвищ, не кажучи вже про їхні обличчя. А в провідних олімпійських країнах спортсмени – головні зірки. Це додає популярності заняттям спортом. Інформаційну політику щодо підтримки спорту треба кардинально міняти. Умовою видачі ліцензії каналам має бути, зокрема, популяризація спорту й здорового способу життя».

Величезна кількість проблем у царині спорту випливає одна з одної і замикається в коло, для переривання якого потрібна політична воля. «Я вважаю, що в нашій країні дієвим був би рецепт, застосований у Росії, – каже Ігор Мірошниченко. – Потрібно доручити спорт великому капіталу, який би отримував податкові пільги в обмін на зобов’язання фінансувати той чи інший вид спорту». Зараз інтереси українських бізнесменів не спрямовані на розвиток професійного спорту. «В супермаркетах навмисно будують неформатні ковзанки, щоб там не могли тренуватися професіонали, – відзначає Андрій Сердінов. – У них зовсім інша мета – заробити гроші на любителях. Так само споруджують фітнес-центри з басейнами не 25 м, а, скажімо, 24 м. Спортсмен у такому басейні тренуватися не може».

Професійний спорт в Україні за прикладом деяких країн повинен поступово комерціалізуватися, самостійно заробляючи гроші для високих досягнень. І при цьому ґрунтуватися на масовому спорті та державній політиці, спрямованій на здоров’я нації. Інакше спорт високих досягнень перетворюється на нераціональне витрачання грошей.

Медалі української збірної на Зимових олімпіадах

1994 рік Ліллехаммер:

1 золото (фігурне катання – Оксана Баюл);
1 бронза (біатлон – Валентина Цербе)

1998 рік
Нагано: 1 срібло (біатлон – Олена Петрова)

2002 рік
Солт-Лейк-Сіті: жодної медалі

2006 рік
Турин: 2 бронзи (танці на льоду – Руслан Гончаров та Олена Грушина; біатлон – Лілія Вайгіна-Єфремова)

2010 рік
Ванкувер: жодної медалі

ЦИФРА

21,5 млн грн

було витрачено в 2009 році на фінансування підготовки й участі української збірної в Олімпійських іграх у Ванкувері

На фото: ХОКЕЙ НА БРУКІВЦІ. Київські школярі минулого вівторка протестували перед мерією проти хронічного недофінансування дитячих спортивних закладів