«Уряд геть!» — скандували нардепи з «Європейської солідарності», блокуючи трибуну та президію Верховної Ради 2 грудня. У відповідь на це спікер Руслан Стефанчук оголосив перерву в пленарному засіданні — й народні обранці розійшлися «до завтра». Так і не ввійшовши в розгляд жодного законопроєкту.
Таку ситуацію можна було би вважати нормальною в протистоянні влади й опозиції, бо їхні інтереси й не мають перетинатися. Хіба що за вагомих причин, як-от війна в Україні. Або ж у випадку процесів і явищ, які мають вплив на її перебіг. А операція «Мідас» про «відмивання» держресурсів в енергетиці — якраз така, бо фігурували в ній уже колишні міністри. Тому-то вимога опозиційних парламентарів цілком логічна: відправити у відставку весь чинний Кабмін і сформувати новий — проукраїнський. У цьому прагненні з «ЄС» солідарні представники «Голосу», «Батьківщини» та навіть частина монобільшості. Більше того, декларується й готовність об’єднатися для цього в нову коаліцію.
Чи доцільно Україні, що воює, знову перепризначати уряд, і яким він має стати в такому разі? З цими запитаннями Тиждень звернувся до українських політологів Ігоря Рейтеровича, Миколи Давидюка та Євгена Магди.
Ігор Рейтерович переконаний: увесь чинний склад уряду варто було відправити у відставку ще тоді, як Верховна Рада 19 листопада підтримала звільнення міністра юстиції Германа Галущенка та міністерки енергетики Світлани Гринчук з обійманих посад. Обоє фігурують у записах щодо розкрадань у «Енергоатомі», які оприлюднило Національне антикорупційне бюро України (НАБУ).
«Ніхто не скасовує такого поняття, як “політична відповідальність”. Бо навряд чи людина, яка очолює Кабмін, та людина, яка його очолювала, а нині працює на посаді міністра оборони, могли протягом 15 місяців не знати, що відбувається, наприклад, в енергетиці. Якщо вони знали, то, відповідно, до них є питання. Якщо ж ні, тоді вже виникає питання щодо їхньої компетентності. Тому правильним рішенням тоді була би відставка всього уряду. Але оскільки цього не відбулося, то ситуація й досі у “підвішеному” стані, і з великою ймовірністю все так і тягнутиметься. Це, звісно, не дуже добре для країни, бо нам зараз треба швидкі, але правильні рішення. А наразі ми не маємо ані швидких, ані правильних», — зауважує він.
Логіку у відставці всього Кабміну вбачає й Микола Давидюк.
«Головними бенефіціарами цього уряду були зокрема Міндіч, Чернишов і Єрмак. Цей уряд репрезентує волю менеджерів, а не коаліції, яка взагалі на нього не впливає», — пояснює політолог, апелюючи до статті 113 Конституції України, яка визначає: Кабінет Міністрів України підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.
Разом з тим, розмірковуючи про подальше переформатування уряду, Рейтерович акцентує на технократичному векторі. «Я мав розмову з багатьма депутатами від опозиції, і вони кажуть, що готові на технократичний уряд — коли в ньому будуть професіонали, які ні з ким не пов’язані і дотримуються Конституції. Але ймовірність такого сценарію зараз не надто висока», — каже він.
Думку про український уряд, до якого увійдуть фахівці завдяки своїм знанням, а не політичній підтримці, висловлював в інтерв’ю Тижню й народний депутат Андрій Осадчук (фракція «Голос»). На цьому підході наполягає також і директор Інституту світової політики Євген Магда.
«Не вірю, що в 30-мільйонній країні немає 20–25 фахівців, які зможуть одразу бути ефективними в уряді! Але з огляду на позицію президента (він не хоче об’єднуватися з тими, хто програв вибори в 2019 році) я не бачу місця в такому уряді для Порошенка, Тимошенко, Вакарчука. Та думаю, що знайти людей, які мають відповідний досвід і працювали в усіх урядах, окрім уряду Азарова, — цілком реалістичний варіант. Умовно кажучи, Гройсман чи, наприклад, Яценюк», — зазначає політолог.
Такий перезапуск Кабміну може не лише допомогти стабілізувати ситуацію всередині держави, а й відновити довіру західних партнерів після «плівок Міндіча» зокрема. «Уся ця афера, яка називається “Міндічгейт”, — це проблема для нас, бо всі ці пачки грошей негативно впливають на істеблішмент наших друзів. Вони сприймають їх як вкрадені гроші їхніх платників податків», — підкреслює Магда.
Але повернімося до реалій сьогодення: щоб втілити в життя ціннісно новий підхід до формування уряду, в українському парламенті мусить з’явитися нова коаліція. Бо саме їй Конституція відводить повноваження формувати Кабмін. Нині це прерогатива «монобільшості», тобто фракції «Слуга народу». Вона поки таки налічує 229 депутатів.
«Зараз усе залежить від суб’єктності монобільшості, якій треба визнати факт своєї фактичної відсутності, сформувати коаліцію і тоді вже формувати новий Кабмін», — каже Ігор Рейтерович. Разом з тим він застерігає: уряд національної єдності в цьому випадку не дуже підходить, бо «такий формат передбачає квоти, а коли про них починаються розмови, то стається безлад.
Зі свого боку Євген Магда звертає увагу на те, що формування нової коаліції — процес тривалий. Так, чинне законодавство встановлює для цього строк «упродовж місяця». Бо спершу відбуватимуться консультації між фракціями, потім укладатиметься коаліційна угода, підписуватиметься список депутатів, які до такого об’єднання ввійдуть, і лише опісля про формування коаліції оголосять на пленарному засіданні Верховної Ради. «Треба спочатку оголосити про розпуск неіснуючої монобільшості. Бо й парламент паралізується, тому що немає більшості. Я не наполягаю на створенні коаліційного уряду, але оголосіть, що монобільшості немає. А потім уже можна домовлятися далі», — додає Магда.
А варіантів, щоб домовитися, — ніби й достатньо, але деякі з них, за словами Миколи Давидюка, можуть стати вкрай ризикованими для глави держави та його команди.
«Президенту доведеться об’єднуватися або з ОПЗЖ («Опозиційна платформа — За життя», політична сила, свого часу очолювана Віктором Медведчуком, — Ред.) й офіційно визнавати їх партнерами, але тоді це вже стане політичним суїцидом. Ми воюємо з Росією й тут же об’єднуємося з проросійською партією в парламенті. Або ж доведеться брати одну-дві опозиційних фракції та пускати їх на кілька міністерств», — пояснює він і додає, що «широка коаліція» та «широкий уряд» посилили би позицію Володимира Зеленського на переговорах, причому одночасно в очах і партнерів, і ворогів, тому що «вони теж грають на цих розколах і протиріччях».
«Є логіка широкого Кабінету Міністрів, до якого увійдуть представники різних політсил — проєвропейських і антиросійських. Але тоді президенту потрібно поділитися владою, усвідомивши, що п’ять менеджерів не впоралися (бо частина з них у бігах, а частина — під підозрами)», — констатує Давидюк.