Коли йдеться про такі творчі об'єднання відомих музикантів, завжди дуже важко не впасти в крайнощі зацікавлення найвідомішими з них. Якщо говорити про проект «Брюссель», то зрозуміло, що мова йде про Святослава Вакарчука. Особливо, якщо зважати на те, що в складі експериментального гурту є колишній клавішник та актуальний гітарист «Океану Ельзи».
Однак розпочати хочеться все ж саме з пана Святослава. Адже, хоч як крути, але фронтмен – він і в Африці, і в іншому гурті фронтмен. І творчий доробок «Брюсселю» дуже нагадує в гарному сенсі старий добрий «Океан Ельзи» класичних часів, лишень із більш сучасними аранжуваннями, якісними та драйвовими барабанами Макса Малишева, явно більшим за бек-вокал співом Сергія Бабкіна, клавішною феєрією від Дмитра Шурова ака Піанобоя та чуттєвою лірикою самого Вакарчука. Який у цьому проекті, здається, зміг скинути з себе «бронзу» статусу «ОЕ», що позначилося як на якості текстів, так і поведінці самого співака на сцені – абсолютно легкій, невимушеній, такій, ніби маятник часу раптово гойднувся на 10 років назад. Святослав почав знову нагадувати себе часів виходу класичного альбому «Янанебібув», який багато хто з прихильників та критиків вважає найкращим серед творчого доробку «океанів» й дотепер. Тобто став легким, емоційно-влучним та дуже пронизливим – саме таким, якого бракувало останньому альбому «ОЕ». Загалом складається враження, що сольні проекти Вакарчука є наразі кращими за платівки «океанів». Чому – це вже питання особисто до нього, хоча жодного бажання не лише завершувати, а й навіть робити паузу у своїй роботі у легендарному гурті він, за його ж власними словами, і не думає.
Цікавіше навіть інше, мабуть, давно вже Вакарчук зі своїми колегами не виступав у Києві на меншому за Палац Спорту концертному майданчику. Аж ось таки довелося. Ще більш зворушливо було бачити певне хвилювання на обличчях досвідчених музикантів, творчі програми яких у складі рідних проектів якщо не довершені, то близькі до цього. Тут же явно учасники переймалися і за продукт, і за його сприйняття слухачами, що проявилося одразу ж після їхнього виходу на сцену, коли Вакарчук сказав, що, хвилюється, бо, мовляв, всі чекають рок-н-ролу, але ж програма спокійна.
Годі про Вакарчука. Адже Сергій Бабкін цілком може незабаром похитнути трон під визнаними секс-символами української рок-сцени – тим самим Вакарчуком (sic!) та Валерієм Харчишиним. В усякому разі, децибели жіночого визку, що лунали на адресу його романтичних співанок про зелений чай, майже не відрізнялися від аналогічних на адресу лідера «ОЕ». Хочеться ще раз зробити величезний комплімент гітарному гуру Петрові Чернявському, якому, здається, до снаги оволодіння будь-яким струнним інструментом, не те, що якоюсь там бас-гітарою. І як тут оминути увагою клавішного маестро Дмитра Шурова, який у цьому проекті трохи сховався в затінку двох гарних співаків. Однак, здається, саме його музичні ідеї та підходи багато в чому сформували такий якісний, справді євроґатунку матеріал.
Єдине, про що жалкуєш, – так це про те, що наразі «брюссельці» не мають намірів продовжувати проект. В їхніх планах завершити концертний тур, продати платівки та сказати всім до побачення. Залишається сподіватися, що строкаті творчі дороги ще зведуть разом цих непересічних музикантів і вони створять якусь нову євроцікавинку – може, Париж або Відень. Власне, ми погодимося й на щось ближче – Бухарест, Будапешт чи Варшаву.