Після кількох століть «братньої» дружби стосунки українців і росіян у ХХІ столітті породжують стільки запитань, що відповіді на них заслуговують на окрему книжку. Але, не відповівши, ми не маємо шансу на успішне майбутнє.
Як постала Російська імперія?
Її збудували українці: шукаючи для себе блискучі перспективи, українські шляхетські роди масово пішли на службу до російських монархів. У лавах російського дворянства органічно почувалися Апостоли, Безбородьки, Бонч-Бруєвичі, Вронські, Гудовичі, Драгомирови, Капністи, Кочубеї, Крижанівські, Милорадовичі, Остроградські, Родзянки, Розумовські, Сологуби, Чайковські… Дивно було бачити законослухняними й вірнопідданими новоспечених російських дворян із колись грізними прізвищами, від яких здригалися поляки, турки та московити: Галагани, Гамалії, Дорошенки, Ждановичі, Косинські, Лободи, Лизогуби, Скоропадські, Сулими…
Не те щоб українці були позбавлені патріотизму — вони завжди пам’ятали про свої права та вольності, мріяли про повернення «старих добрих часів». Причому як еліта, так і простий народ. Усі стани українського суспільства знову й знову нагадували центральній владі про своє палке бажання повернутися до «старих добрих часів» з правами та привілеями, виборністю влади та автономною Гетьманщиною. Але імперія, яку збудували, нагадаймо, українці, потребувала уніфікації, і тому остаточне згортання будь-яких автономних прав Гетьманщини й перетворення її на звичайні російські губернії ставали неминучими. Про це і йшлося в настанові Єкатєріни ІІ до обер-прокурора Вязємського: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, які користуються підтвердженими їм привілеями, порушувати які всі одразу було б непристойно, однак і називати їх іноземними і мати з ними справу на такій основі більше ніж помилка… Ці провінції […] належить найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки в лісі… Коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то слід старатися, щоб навіки й ім’я гетьманів зникло…»
Читайте також: За правдою – до волосного суду
Отже, колишня козацька аристократія швидко знайшла собі місце в загальній структурі імперії, і, зауважимо, не останнє. Вона міцно осідала на землі, багатіла, перетворювалася на добропорядних господарів-поміщиків. А не утвердивши свого часу власний національний монархічний проект, дедалі більше вписувалася в чужий, що до того ж був слабший, відсталіший і тому обіцяв кращі перспективи тим українським хлопцям, які захотіли б просунутися на державній службі імперії. А охочих обійняти посади було чимало.
Крім того, великі землеволодіння потребували багато робочих рук, а щоб ті руки не тікали (а вони таки весь час намагалися втекти в Степ), їх треба було прив’язати жорстким кріпацтвом. Тож Єкатєріна ІІ спочатку лише схвалила те, що підготувала їй місцева козацька адміністрація: у 1763 році підтвердила відповідний універсал Розумовського. А вже в 1783-му царським указом на приватновласницьких українських селян поширили московське кріпосне право. І прощавай, українська вольносте! Прощавай і ти, вільне козацьке землеволодіння! Зауважте: на рівні повіту й нижче адміністрація складалася з представників місцевого дворянства (вчорашньої козацької старшини). І ніхто — ні міста, ні козаки, ні посполиті — не виступив за свої колишні права та свободи. Яким сильним виявилося прагнення кар’єри й збагачення в нації, яка не до кінця виробила свою державну еліту! Таким сильним, що й примус до асиміляції не став перепоною…
Щоправда, жадоба кар’єри й прагнення зростання серед українців ніколи не мали певності для Росії: малоросійська шляхта завжди й за будь-яких умов гнула своє. Наприклад, Василь Капніст таємно поїхав до Пруссії просити допомоги проти Росії: «якщо повстаньмо за наші колишні свободи». Може, Пруссія і не заперечувала б за сприятливіших обставин, але тут до всього ще й революція у Франції вибухнула — куди вже до європейських монархічних переділів, коли самі престоли захиталися під помазаниками Божими…
І українська свідомість, здавалося, заснула надовго, приспана ситістю «старосвітських поміщиків» та успішним кар’єрним просуванням «нових дворян». Аж до 1917 року, коли несподівано для Росії в Україні з’явилися не тільки українські культурницькі, а й соціальні рухи.
Що будували соціалісти в 1917 році?
У 1917 році Центральна Рада несподівано виявилася дуже затребуваною: ті самі «малороси», яких у царські часи ніхто серйозно не сприймав, денаціоналізовані, асимільовані й такі, що часом навіть соромилися свого походження (мовляв, «недоросіяни»), раптом піднеслися до життя. Вони проводили масові національні демонстрації, енергійно організовували політичні об’єднання з національним ухилом і взялися завзято українізувати військові частини.
Це викликало щирий захват у нечисленних прихильників української самостійності й сприяло тому, що російські імперці знову стали вважати українців «мазепинцями». Геть придушений український національний рух повставав до життя як міфічний Фенікс, і не було на те жодної ради. За першої ж нагоди в суцільному російському вірнопідданському морі звідкілясь з’являлися люди у вишиванках, які розмовляли українською, пам’ятали про минулу славу й марили свободою та незалежністю. І ці люди щоразу знову бралися будувати нову українську реальність, не дуже переймаючись суворою реальністю імперською.
Читайте також: Дух Полуботка
Увібравши в себе делегатів від організацій українських робітників і селян, студентів, інтелігентів-українофілів, земців, а також від українізованих частин та національних меншин, Центральна Рада оголосила себе єдиним повноважним представником українського народу. Її I Універсал проголошував автономний статус України у складі Росії (23 червня 1917 р.). Російська влада змирилася: вона мала купу своїх проблем, а Центральна Рада зовсім і не прагнула позбутися петроградського Тимчасового уряду.
Однак швидко виявилося, що перейняті ідеологічними суперечками українські діячі й не збиралися займатися реальними проблемами державотворення. І справді, хіба можуть організація нормальної роботи підприємств, забезпечення функціонування банків, підтримка правопорядку, постачання в міста продуктів і палива бути важливішими, ніж тонкощі ідеологічних доктрин?
А наприкінці жовтня владу в Петрограді взяли більшовики. Ці чітко знали, чого хочуть, і були готові на будь-які жертви для досягнення своєї мети. Вони спочатку погодилися на вибори до Установчих зборів, започатковані ще Тимчасовим урядом, щоб визначити державний устрій Росії після падіння монархії. Але оскільки ці вибори дали більшовикам лише 24,5%, то сенсу в такому представницькому органі, з погляду Лєніна, не було. Тим більше що депутатами Установчих зборів стали такі постаті, як учорашній голова Тимчасового уряду Кєрєнскій, отамани Дутов і Калєдін, ба навіть український військовий генеральний секретар Симон Петлюра. Більшість мали есери, навіть головою Установчих зборів було обрано есера Чєрнова.
Ну що ж: якщо демократія не підтримує більшовиків, то тим гірше для демократії! У руках більшовиків була військова сила, а гаяти час на «порожні балачки» вони не збиралися, тож Установчі збори розігнали одразу ж у день їхнього відкриття.
Найближчий сподвижник Лєніна Троцький був відвертим: «Не можна, кажуть, сидіти на багнетах. Але й без багнетів не можна. Нам потрібен багнет там, щоб сидіти тут… Вся ця міщанська сволота, що зараз не в змозі стати ні на ту, ні на 4іншу сторону, коли дізнається, що наша влада сильна, буде з нами… Дрібнобуржуазна маса шукає сили, якій вона повинна підкорятися. Хто не розуміє цього, той не розуміє нічого в світі, ще менше — у державному апараті». Так, саме «міщанська сволота», що «шукає сили, якій вона повинна підкорятися», на довгі роки стане головною опорою Російської імперії в її більшовицькому виданні.
Щоправда, треба сказати, і раніше, за Романових, російська верхівка висловлювалася в такому самому дусі. Імператриця Алікс надихала свого найяснішого чоловіка: «Дай їм тепер відчути твій кулак… Нам потрібен батіг… Така слов’янська натура — велика твердість, навіть жорстокість і разом із тим гаряча любов».
Однак принципова відмінність між останніми імператорами й першими народними комісарами полягала в тому, що імператори тільки просторікували й нічого не робили. А комісари діяли ще страшніше, ніж обіцяли. Червоний терор, Велика чистка, Голодомор, ГУЛАГ та інші «радощі» радянського способу життя ще були попереду.
Але якщо Росія швидко й охоче визнала хазяїна в цьому новому шаленому вершникові, який її осідлав, то в Україні все було інакше: селянство, що становило кістяк українського населення, абсолютно не сприйняло більшовизму з його доктринальною відмовою від приватної власності. Більшовиків в Україні було лише 4–5 тис. (переважно на Донбасі). Для порівняння: тільки українських есерів було 300 тис. Більшовики в Україні могли спертися лише на російських робітників у промислових центрах Сходу та на єврейську босоту в містах і містечках, яку вельми приваблювала більшовицька теза про «інтернаціонал» і загальну рівність.
Читайте також: Влада vs Отаманщина: історичні смисли в реальній політиці
Але Росія конче потребувала України. Вона задихалася і терміново потребувала українського хліба й вугілля. А оскільки українці не бажали вступати до «пролетарського інтернаціоналу», то — тим гірше для українців! — хліб і вугілля в них слід було відібрати. І якнайшвидше.
Але ж як тут відібрати без українського національного антуражу? Тому вже 29 грудня 1917 року Раднарком РРФСР офіційно визнав проголошену більшовиками в Харкові Українську Народну Республіку Рад, на червоному прапорі якої в лівому верхньому куті фігурував жовто-блакитний прямокутник. Територія УНР Рад охоплювала східні області України, а столицею став Харків. Росія могла вперше випробувати тактику допомоги «братнім режимам» — ніяких агресій, тільки братня допомога!
Так на початку 1918-го розгорілася перша у ХХ столітті російсько-українська війна.
Чому Росія воює з Україною?
Ситуація була незвична для обох сторін. З одного боку, Україну та Росію формально вже нічого не пов’язувало: зі зреченням останнього Романова та поваленням династії жодні Березневі, Коломацькі або Решетилівські статті вже не діяли (адже всі вони базувалися на присязі чинному цареві та його нащадкам). З другого — і Гетьманщини вже давно не існувало, хоча й скасована Єкатєріною ІІ вона була незаконно, адже попередники імператриці на престолі в тих самих Статтях щоразу обіцяли поважати всі традиційні права та вольності Війська Запорозького й міст Малоросії.
У російській свідомості, привченій до того, що «малороси» — це частина загальноросійського народу, причому частина тиха й компліментарна, мусив постати несумісний із життям когнітивний дисонанс: якщо таки так і «вони» (малороси) є просто частиною «нас» (росіян), то як же вони можуть хотіти від «нас» відокремитися?! Це ж неможливо, бо як може, умовно кажучи, «нога» відокремитися від «організму»? Але якщо справді хоч на мить припустити, що «вони» (малороси) таки окремий народ, то це негайно каталізує всі російські внутрішні суперечності й комплекси, повністю руйнує звичний «русскій мір» і знищує усталену картину світу та свого місця в ньому. Тому для росіян єдиним способом порятунку від ментальної катастрофи було вдавати, що «окремих» малоросів немає «и быть не может», а всі їхні самостійницькі устремління (як і культурно-мовні відмінності) — це виключно закордонні інтриги.
Саме така рятівна психологічна конструкція завжди слугувала ширмою для доктринальної та економічної залежності Росії від України. Як заєць із відомої байки потребував жаби, щоб не почуватися найбільш переляканим у лісі, так і «великорос» потребував «малороса», убогого, безграмотного «молодшого брата», «недоросіянина», поряд із яким можна було б почуватися істотою вищого ґатунку.
Як створили малоросів?
На початку ХХ століття в Росії міста з більш «європеїзованим» населенням дисонували з величезним відсталим селянським морем. В Україні цей дисонанс був іншим: міста були російськими й розвиненішими, а селянське море довкола — українським і, звісно, відсталим. Після українського спротиву імперії в часи Визвольних змагань Росія була змушена піти на поступки у вигляді політики «українізації», але то був лише тимчасовий відступ — передвісник подальшого російського наступу на українську ідентичність. Радянський режим не був би таким успішним, якби хоча б іноді не надягав на залізний кулак оксамитову рукавичку.
А після століття зусиль у сфері «антропоморфної» політики імперія досягла колосальних успіхів, які й визначили долю українського народу на століття наперед: були створені «малороси» — певна етномовна група, абсолютно компліментарна за своїм самовідчуттям.
Малороси не бажають бачити себе у відриві від «старшого брата», терзаються комплексом неповноцінності й бояться самостійного існування. А тому саме вони були й залишаються надійною опорою імперії в Україні та лютим ворогом будь-яких національно-визвольних устремлінь.
Читайте також: Кримський якір
Для селян найефективнішим інструментом такого «антропоморфінгу» спочатку було російське православ’я, а згодом соціалізм із його закликом розділити панську землю. Ці два чинники й стали засобом «малоросизації» українського селянського народу. Неважко здогадатися, якою могла бути еліта такого «змалоросизованого» народу. Вона звично дивилася в бік Росії, чекаючи її схвалення та підтримки, бо саме там було осереддя її релігії (чи православ’я, чи соціалізму — яка, зрештою, різниця?). Відтоді й аж дотепер українські політики традиційно жорстко детерміновані цією обставиною.
І в 1917-му, і в 1991-му старої Росії вже не існувало, Україна була вільна. Але купка балакунів та писак і далі поводилася так, ніби все було по-старому, ніби якась міфічна Нова Росія (демократична! — чи можна вигадати більший оксюморон?) могла змінити своє ставлення до «молодшого брата» й ніби вона могла мати хоча б якісь права на Нову Україну.
За радянської влади Росія — як переможниця — реалізувала своє «право сильного». Вона будувала шахти й заводи в Україні, бо їй було вигідніше так видобувати та використовувати українські ресурси, зводила мости й прокладала дороги, бо так їй було зручніше вивозити здобуте, а не тому, що думала про промисловий розвиток українських земель. Росія відкривала школи та інститути, бо освіта була інструментом русифікації та давала змогу підготувати фахівців для викачування ресурсів з України, а не тому, що переймалася культурним і духовним розвитком українців.
У відносинах України й Росії нічого не мінялося століттями. Росія пристрасно знищувала все, у чому Україна перевершувала її, а звівши Україну до нікчемного становища, із задоволенням глузувала з її «недорозвиненості». Це так «зворушливо»: спочатку знищити систему загальної освіти Гетьманщини, а потім оголошувати українських селян «неписьменним бидлом»; спершу століттями утискати й забороняти українську мову та будь-які її культурні прояви (книжки, театр, пресу, освіту), а потім дорікати українцям відсутністю високої української літератури світового значення. Відчайдушно ламати українську національну ідентичність, а потім кричати про «селюцтво» та «українську меншовартість». Українці вважалися «недоросіянами»: що за Алєксандра II, що за Брєжнєва. Російська адміністрація, увійшовши до Галичини, ешелонами слала до Сибіру місцеву інтелігенцію: що в 1915-му, що в 1939-му. Кар’єру в Росії робили тільки колабораціоністи-«малороси»: що Паскевич із Кочубеєм, що Чубар із Щербицьким.
Чи є життя після «малоросів»?
У певний момент — за брєжнєвської «епохи золотого спокою» — здалося, що Україна вже не опирається. Що взагалі могла зробити Україна для свого порятунку в ситуації, коли її інтелектуалів було багаторазово викошено, вигнано, просіяно й знову викошено? Коли її селянам-землевласникам зламали хребет? Коли ім’я вкрали, минуле перекрутили, а культуру забороняли та профанували? Коли вживання рідної мови сприймалось як політична нелояльність до влади? Коли виросло вже третє покоління, яке не знало іншої реальності, крім радянської?
Здавалося, більшість українців цілком щиро сприймають радянську владу як «свою», законну та легітимну. Вони жили за Брєжнєва досить непогано, іншого життя не бачили, а про жахи попередніх десятиліть їм було заборонено знати. Влада хотіла, щоб вони зробилися «росіянами», і вони старалися. Училися працювати по-російськи, розмовляти по-російськи, лаятися по-російськи. Звикали по-російськи пишатися могутністю імперії, а історію цієї імперії вже природно сприймали як власну. В епоху Брєжнєва переважна частина українців уже вважала себе «російськими-радянськими», і тепер вони про Ґрозного, Мініна з Пожарскім, Пєтра I, Суворова, Лєніна, Сталіна і Брєжнєва думали — «наше», а про Мелетія Смотрицького, Сагайдачного, Мазепу, Петлюру та Шухевича — «їхнє».
Читайте також: Левко Юркевич vs Лєнін і Сталін
Найактивніші українці поспішно русифікувалися, щоб полегшити здобуття кар’єри собі та своїм дітям. У ті роки жартували: якби раптом знову почалася політика «українізації», то євреї заговорили б українською за рік, росіяни — за три, а з українцями довелося б помучитися не менш як десятиліття. Українці вже були «навчені»: вони генетично пам’ятали, що робить Росія з тими, хто повірив її облуді та розслабився.
У ситу епоху брєжнєвської стагнації, яку сам режим називав «стабільністю», русифікація в Україні спиралася не тільки на росіян, які в 1970-х роках становили не менше ніж 20% населення республіки, а й на мільйони «малоросів» — етнічних українців, русифікованих у культурному, ментальному та мовному сенсі.
Що могли протиставити цьому українці? Підсвідому або свідому пам’ять про малу батьківщину, мову, пісню. Ще був радянський провінційний канон українського: українська радянська література, історія УРСР, представницьке мистецтво в жанрі «вірського-верьовки» з капелою бандуристів, ну і, звісно, яскравий етнографічний костюм для піднесення короваю підстаркуватим посадовцям від аборигенів. Однак таки зберігалося щось заховане в перекрученій українській душі, що в потрібний час і в потрібному місці заявило про себе — й український Фенікс таки воскрес.
Коли не буде «малоросів»?
На початку 1990-х радянської Росії — СРСР — формально не стало. Тепер уже йшлося про існування двох нових незалежних держав: України та Росії. Але Нова Росія, по суті, нічим не відрізнялася від старої, імперської. Однак Нова Україна, на жаль, також мало відрізнялася від «малоросійської»…
Нічого не змінилося за роки після проголошення української незалежності. І тому в 2014-му Росія знову прийшла в Україну за «здобиччю» для побудови чергової імперії. А Україна знову торгувалася, закликала, обурювалася… І нічого не робила. Росія відтяла Крим, Схід, а українські політичні еліти у ставленні до агресора мислили себе в російській парадигмі.
Варто знову нагадати собі питомі риси українських «малоросів»: вони не бачать себе у відриві від «старшого брата», їхній інтелектуальний багаж формується через російську мову, вони боягузи, сповнені комплексів і страху відповідальності, а тому є надійною опорою імперії і ворогом будь-яких україноцентричних устремлінь. Не страшно, коли це асоціюється з конкретними прізвищами — страшно, якщо це асоціюється з політикумом.
Чи можна побороти українські «малоросійські» комплекси?
А пам’ятаєте, як у лютому 2014 року на сцену революційного Майдану вийшов на той час ще нікому не відомий хлопець і сказав тодішнім «лідерам»: можете домовлятися з ким хочете й про що хочете, а ми завтра йдемо на штурм. У цей момент історії шляхи українців і «малоросів» навіки розійшлися. «Сценічна опозиція» тоді навіть не встигла очолити процес повалення Януковича — настільки той швидко втік.
Епоха «малоросів» в українській політиці скінчилася, і для історії немає значення, чи вони це усвідомлюють і скільки планують ще бути при владі. Та сторінка української історії вже перегорнута. А для україноцентричних лідерів усе тільки починається…