Ідея «кельтської спадщини» з не меншою ефективністю пристосована до європейських національних ідентичностей, зазвичай у доволі парадоксальний спосіб. Так, сучасні французи вважають себе нащадками кельтів, хоча їхні прадіди жорстоко асимілювали бретонців – останній народ цієї групи в континентальній Європі. Ірландці та валлійці пишаються своїм кельтським походженням, хоча їхні предки ніколи себе кельтами не називали. Водночас кельтська традиція є частиною не тільки вигаданого, а й реального історичного минулого Європи. Зокрема й тієї її частини, де розташована Україна.
Читайте також: Затоки вранішнього сонця
НА СВІТАНКУ ЄВРОПИ
Ще приблизно 30 років тому початковий етап історії кельтів не викликав дискусій у науковому середовищі. Вважали, що предки сучасних ірландців, шотландців, валлійців та бретонців наприкінці доби бронзи жили в долині Середнього Рейну, на Верхньому Дунаї та в північно-західних передгір’ях Альп. Із цієї «прабатьківщини» давні кельти, озброєні залізними мечами та колісницями, у VI–III століттях до н.е. розселилися від Британських островів до Анатолії, а згодом були підкорені римлянами та германцями й асимільовані. Однак нові факти змусили європейських дослідників переглянути цю спрощену схему. Сьогодні є очевидним, що цивілізація давніх кельтів мала кілька центрів формування. Один із них охоплював атлантичне узбережжя сучасних Іспанії, Португалії та Франції, Ірландію, а також частину Британії. Тут проживало населення, генетично споріднене із прадавніми землеробами, які населяли Європу ще до приходу індоєвропейців. У І тисячолітті до н.е., а можливо, й раніше, кельтібери на Піренейському півострові й давні ірландці говорили найбільш архаїчними кельтськими діалектами, предками сучасної ірландської мови. Другий центр кельтського світу розташовувався у глибині європейського субконтиненту, де, власне, й жили ті племена, що їх давні греки називатимуть кельтами або галатами, а римляни – галлами (від пракельтського кореня gal – «лютий, відважний»).
Вихід кельтів на історичну арену збігся із формуванням латенської археологічної культури (від місцевості Ла-Тен у Швейцарії) на початку V століття до н.е. Ядром її ареалу були басейни Марни й Мозеля, а також Богемія, звідки вона дуже швидко поширилася практично всією територією Центральної та Західної Європи. Кельти не були єдиним «етносом» – швидше лінгвістичною та культурною спільнотою, різні частини якої зазнавали впливу підкорених народів та сусідів. Водночас здобутки латенської культури засвоювали й племена, які не належали до числа кельтських, – германці, фракійці, даки, а також праслов’яни.
«ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!»
Такі слова промовив ватажок кельтів Бренн, якому видався недостатнім викуп римлян за зняття облоги з їхнього сплюндрованого міста. За іронією долі пізніше цю сентенцію частіше застосовували до самих кельтів. Вже у ІІ столітті до н.е. межі «кельтського світу» значно повужчали; 52 року до н.е. Юлій Цезар завершив завоювання його центру – Галлії. Ще через півстоліття останні кельтські вождівства на континенті підкорилися римлянам або германцям. Єдиним осередком, де продовжувала розвиток кельтська культура, залишалися Британські острови. Повністю завоювати їх не вдалось ані римлянам, ані англосаксам на початку середньовіччя.
Кінець І тисячоліття приніс розквіт Ірландії. Віддалений острів, заселений, як вважали греки та римляни, дикунами й канібалами, у V столітті дістав потужний культурний імпульс у вигляді нової релігії. Християнство швидко й майже безболісно запанувало тут, хоч і від язичницької спадщини Ірландія остаточно не відмовилася. Інша особливість християнської культури Ірландії полягала в тому, що на її формування істотно вплинули відповідні традиції Греції та Єгипту. На відміну від інших країн Західної Європи на острові у середньовіччі не була забута грецька мова, а з нею найкращі надбання античної літератури, філософії, природничих наук.
Ірландці розвинули мистецтво книжкової мініатюри та каліграфії, церковного співу тощо. Свої досягнення їхні мандрівні монахи переносили в Європу, де засновані ними бенедиктинські монастирі ставали осередками освіти й культури. Як повідомляє «Життя Св. Маріана», близько 1070 року ірландські ченці дісталися Києва. При дворі Ізяслава Ярославича їм організували гідний прийом і обдарували їх дорогоцінними хутрами на 100 фунтів сріблом. За ці кошти ірландці розбудували абатство Св. Якоба та Св. Ґертруди в Регенсбурзі, що згодом стало фактичною і юридичною метрополією всіх ірландських монастирів Європи. Ім’я небесної покровительки розглядають як безперечний доказ тісних зв’язків ірландського абатства з дружиною київського князя – Ґертрудою. Контакти з ірландцями збагатили й культуру Русі. Потужний вплив ірландської школи книжкової ілюстрації вбачають у найдавніших давньоруських мініатюрах із «Кодексу Ґертруди» й «Остромирового Євангелія».
«НАШІ ПРЕДКИ ГАЛЛИ»
Напади вікінгів, а особливо експансія Англії та Франції призвели до втрати незалежності кельтських народів та занепаду їхньої культури. Відкриття цивілізаційної спадщини останніх сталося лише за модерної доби, коли європейські нації почали творення власного «історичного міфу». Кельти були визнані за «офіційних предків» одразу в кількох державах, насамперед у Франції. Навіть революцію 1789 року трактували як повстання підкорених «галлів» та «римлян» проти «загарбників» – короля й аристократії, представники якої пишалися походженням від франкської знаті часів Хлодвіґа й Карла. Палким прихильником французької «кельтськості» виявився Наполеон ІІІ, коштом якого було проведено масштабні розкопки галльських поселень і споруджено меморіал на місці останньої битви галлів проти Цезаря. У ХХ столітті кельтів розглядали то як авангард «білої арійської Європи», то як прадавній прототип європейського мультикультуралізму. Ідея кельтської спадщини, яка свого часу об’єднувала всі країни Старого світу від Ірландії до Туреччини, припала до смаку батькам-засновникам ЄС. Не випадково 1991 року підписанню Маастрихтської угоди передувало проведення безпрецедентної за масштабами виставки «Кельти» у Венеції, у якій узяли участь близько 250 музеїв з усієї Європи.
На окрему згадку заслуговує кельтоманія, яка охопила Європу ще в ХІХ столітті. Інтерес до кельтів віддавна підтримували діячі європейської літератури, музики та образотворчого мистецтва, яких приваблювала давня загадкова культура. Мотиви кельтських легенд у своїй творчості активно використовували Вільям Шекспір, Джеймс Макферсон, Роберт Бернс, Вальтер Скотт, Вінченцо Белліні, Ріхард Ваґнер, Джон Толкін, а також десятки інших авторів. У масовій культурі поступово сформувався романтичний образ кельта, в якому кожен міг знайти собі щось на власний смак. Поціновувачі військової історії схилялися перед відчайдушною хоробрістю кельтських воїнів, шанувальників езотерики приваблювали згадки про таємниче вчення друїдів, феміністки звертали увагу на високий соціальний статус жінки у давньому кельтському суспільстві, музиканти черпали натхнення в ірландському фольклорі, прихильники екологічного світогляду вбачали в кельтах «людей лісу», які жили в гармонії з природою.
Читайте також: Розірваний трилисник