Сергій Лозниця – відомий документаліст, творчість якого відзначена багатьма міжнародними призами за строгі й експресивні картини. «Щастя моє» – ігровий дебют, що одразу потрапив на конкурс Каннського фестивалю. Для України це, між іншим, також виявилося дебютом – Лозниця залишається українським громадянином попри те, що проживає в Німеччині. Емоційно важка історія-притча розділила російських кінокритиків на два табори. Перші відчули з екрану знайомий подих Батьківщини, другі сприйняли фільм як образливий наклеп на російський народ. «Щастя моє» стало переможцем «Молодості», що тільки-но завершилася, й тепер уже виходить в український прокат.
У. Т.: Пане Сергію, дивна річ – мені здалося, що найадекватнішою реакція на вашу стрічку була на Каннському фестивалі. Тут, у Києві, як на мене, менш прихильно сприйняли, однак без агресії, натомість у Росії зустріли багнетами.
– Мене потішила реакція українських журналістів, сподобалась атмосфера прес-конференції. Певна річ, запитання ставили різні, проте в цілому не було відторгнення. Була готовність до розмови – і це найголовніше. На відміну від реакції російських журналістів у Сочі на «Кінотаврі», котрі, звісно, не всі, зайняли позицію обвинувачення. «Ви нас образили!» Наче сологубівський «Дрібний біс» з’явився.
У. Т.: Чи маєте якесь пояснення цьому?
– Я б не робив узагальнень – у будь-якій професії є люди розумні, а є й дурні. Другі зазвичай галасливі, натомість розумні тримають язик за зубами. Після показу картини у Вологді на мене накинулися дві вчительки – такі собі радянські дами, як раніше в РВНО працювали. Також вигукували, що це наклеп, це мерзота. А відтак, коли вони пішли, до мене підійшла одна старенька пані: «Не слухайте ви їх, не всі такої думки, просто не кожен спроможний ось так виступити, як вони. Ви показали нам саме те середовище, в якому я живу. Й за це вам велика шана». Але загалом тут, у Києві, атмосфера легша, люди м’якіші. На жаль, після того як Україна відокремилася від Росії й відкрила кордони, Київ перетворився на провінційне містечко. Все-таки імперія – це щось, що задає тон, визначає певний рівень. До того ж багато хто виїхав з Києва, наразі маю на увазі діячів культури. Виїхали до тієї самої Москви, а хтось – навіть західніше. Й культурний рівень впав. Однак тут на телебаченні є прямий ефір, є можливість щось обговорювати.
У. Т.: У Росії все це нещодавно також мало місце – і прямі ефіри, і обговорення. Й куди воно поділося? В Україні також все легко повернути назад.
– Яким чином? Мені здається, це неможливо. Надто складно все повернути назад. Хто може це зробити з новим поколінням, якому не відомо, що таке тоталітаризм? До того ж Україна має значно коротшу історію рабства, ніж Росія, а за 70 років існування в межах Радянського Союзу тут просто не могла вкорінитися звичка до рабства. Тож, як на мене, надія є.
Культурний код
У. Т.: Ваша стрічка – наче живий приклад, як перетворюється на релікт поняття «національний кінематограф». Ви громадянин України, знімали про Росію в Україні на кошти Німеччини, Голландії та України. Оператор – Олег Муту – румун…
– Я добирав свою знімальну групу так, щоби зі мною працювали фахівці з різних країн. На майданчику лунало вісім мов. Проте, як на мене, ми нині плутаємо поняття «держава», «нація» та «культура». Російська нація – це що? Чия це культура, беручи до уваги кілька десятків національностей, що проживають у Росії?
У. Т.: Напевно, російська й руська культура – різні речі. У першій все-таки більше проявляється класифікаця за територіальною ознакою.
– Добре. Тоді так: які нації брали участь у становленні руської культури? Лєрмонтов – із Шотландії, Пушкін – із Ефіопії, Достоєвскій – із Польщі. Лише про Толстого, мабуть, можно сказати «руський росіянин». Повертаючись до кіно, варто вести мову про те, до якої культури належить та чи інша стрічка. «Щастя моє», скажімо, не можна розглядати як німецький фільм, хоча Німеччина брала в ньому безпосередню участь. Попри те що я живу саме в Німеччині, зняти німецьку картину я не в змозі, оскільки я із зовсім іншого культурного середовища. Стрічка не може позиціонуватися як голландська. Адже належить до російської культури, хоча Росія не брала участі в її створенні. Є спеціальні коди, зчитуючи які, ви зараховуєте твір до тієї чи іншої культури. Культур, що витворили свій код, не так вже і багато. На мою думку, це культури англійців, греків, іспанців, німців, росіян. Що таке культурний код? Це перш за все, щось більше, ніж відображення повсякденних ритуалів, це постановка буттєвих питань.
У. Т.: Американців ви свідомо не назвали чи просто забули?
– Американці нині в процесі творення власної культури, власної національної ідентифікації. Хоча, звісно, будь-який поділ умовний. В будь-якому разі ви зчитуєте коди, властиві тій чи іншій культурі, й ідентифікуєте її, впізнаєте за тими чи іншими ознаками. Ось, приміром, закономірність: в російській культурі герой не може бути переможцем. Хепі-енд неможливий, адже герой не може бути щасливий. Князь Мишкін, Роґожин, Анна Кареніна…
Потяг до руйнування
У. Т.: Вам постійно докоряють, що «Щастя моє» не дає навіть надії жевріти…
– Чому я повинен давати комусь надію? Я не лікар. А «Ідіот» Достоєвского, наприклад, там хіба є надія? У Брейгеля-старшого є гравюра, що має назву «Алегорія надії», всім раджу її побачити. Море, з берега видно кораблі. Ті, що далеко, пливуть, а ближчі до нас, тонуть. І на якорі того судна, що потопає, стоїть надія. Ліворуч від неї – люди, котрі також тонуть, праворуч – земля і тюрма. В ній в’язні, вони простягають руки до волі, тому що тюрма – це частина міста, охопленого вогнем. А люди займаються хто чим, оскільки ще не знають, що горять, – хтось займається любов’ю, хтось ловить рибу… В одній руці надія тримає лопату, в другій – серп. Кращого образу надії я не знаю.
У. Т.: Такі претензії, ймовірно, і є частиною тієї нетерпимості, про яку мовиться у вашій картині. Згадуючи про причини нашої нетерпимості, ви відсилаєте глядача в часи Другої світової війни, пропонуєте шукати витоки там. Однак розпочалося все набагато раніше, в Другій світовій лише мало місце продовження. Чи ви думали, коли це все почалося й чому?
– В Росії є «восьма нота». Це те, що коротко можна сформулювати як: «хай воно горить ясним полум’ям». Це тяжіння до безглуздих руйнівних дій. Пригадуєте епізод на полі, коли два волоцюги побили героя й пішли зі словами: «Дарма хлопця потурбували…» – адже в його вантажівці виявилося аж ніяк не те, що вони шукали. Й така руйнація глибоко вкорінена в міфологію. Якщо уважно почитати російські казки, то можна зрозуміти, що Іван-дурень має дивний потяг до знищення. «Йшов Іван полем, побачив пастуха, зарізав його та овець та й пішов далі» – звична річ. Причин для такої поведінки безліч, проте насамперед – це духовні лінощі.
У. Т.: Зізнайтеся, чи не можна було б обійтися меншою кількістю матюків у фільмі?
– Аж ніяк не можна. У стрічці така кількість лайки, як вона того потребує. У мене діалоги в сценарії були написані набагато м’якше, там практично не було матюків. Але знімалися не професійні актори, а місцеві жителі. Й вони не змогли повною мірою зіграти те, що я написав. Намагалися багато разів – не виходить у них літературною мовою, одразу лише фальш. Тоді я запитав: «Як би ви хотіли говорити в цій ситуації?» Й вони почали розмовляти так, як звикли. Відтак все опинилося на своїх місцях. Матюки вже давно перетворилися на частку культури, нікуди від цього подітися. Це інструмент самозахисту. Коли в суспільстві виникає чимало речей, від яких необхідно захищатися, тоді й з’являється такий шар культури. В Росії багато від чого необхідно захищатися, й лайливі слова, будучи споконвіків магічними, допомагають цілій нації захищати себе. А якщо це так, як же без них у стрічці? Не дарма матюки є лише в російській мові.
У. Т.: Про «Щастя моє» багато хто говорить, що це вибудуваний, сконструйований фільм, що ви дивитесь холодним збайдужілим поглядом на наше життя й препаруєте його холодними байдужими руками.
– Я не розумію, про що йдеться. Що означає «вибудуване», «сконструйоване»? В кіно все в принципі вибудувано, а як же інакше? Фільм – це форма. Вона може бути невиваженою, може бути невдалою, її може взагалі не бути, але то вже інше питання. Можна висловити свої змісти якось недбало, а можна – детально й старанно. Від цього залежить виразність нашого висловлення. Не думаю, що слід рвати на собі сорочку. Навпаки, слід ховати свої думки, свої емоції. Що більше автора в картині, то менше глядача. Добрий звук в картині – це той звук, якого не чутно. Хороша камера – це та, на яку не звертаєш уваги. Добрий режисер – це той, присутності котрого ми не відчуваємо.[2185]