Ви знаєте бодай один політичний прогноз, який справдився б? Маю на увазі справжнє передбачення подій, що ґрунтується на врахуванні різних факторів у їхній взаємодії, а не гаданні на інтуїції в межах статистичної похибки. Знаєте? Я не знаю.
За моєї пам’яті пророкували вступ України до Євросоюзу й НАТО, розквіт демократії, подолання корупції, перемогу Тимошенко, міжнародну ізоляцію, знову вступ, але вже до відомої всім федерації, поліпшення життя вже сьогодні. Ну і як? Можливо, це тільки наші вітчизняні політичні медіуми такі недолугі? Авжеж! Може, американці з їхнім всюдисущим ЦРУ, багатими мозковими центрами та проханими аналітиками попередили про розпад СРСР, про 11 вересня, про іпотечну кризу?
Будь-яке пророцтво розумно сприймати лише як позначення тенденцій, асортимент можливих сюжетів, коридор подій – не більше. Тому й мої застереження щодо майбутніх рухів президента, викладені у двох попередніх числах Тижня, слід сприймати саме як застереження – не менше, але й не більше. А як раптом людина отямиться? Хоча навряд. Не той психотип.
Кубло зовнішньополітичних та економічних проблем, у яке добровільно вплутав себе Янукович, вимагає нагального вирішення, самі по собі вони не можуть розсмоктатися. Так само як брак легітимності й довіри не долається урочистими заходами в палаці «Україна». Враховуючи характер і попередній досвід, фігурант навряд чи вдаватиметься до нестандартних, креативних методів. Найімовірніше, він діятиме так, як діяв досі: мобілізуючи волю та ресурси. А отже, йому знадобиться чиясь підтримка – тих небагатьох груп, які володіють цими ресурсами, матеріальними та людськими. У нашій диспозиції це чиновництво, спецслужби та армія.
Чому я написав про можливу спокусу «маленької переможної війни» як вирішення всіх проблем? Тому що ці універсальні ліки схильні вживати всі політики майже незалежно від устрою країни, ступеня власної демократичності, далекоглядності та агресивності, аби була нагода. Залишивши осторонь приклади з далекого історичного минулого, запитаймо себе: на що розраховував СРСР із Афганістаном у 1979-му, Аргентина із Фолклендами в 1982-му, Ірак із Кувейтом у 1990-му? Або невже не розумів Буш, захопивши Ірак, що отримує головний біль, порівняно з яким несамовитий Саддам видаватиметься дитячою іграшкою? Хіба не усвідомлював Путін, вдираючись у Грузію, що розширює й без того величезну зону нестабільності на Кавказі, додаючи до своєї Чечні, Інгушетії, Дагестану ще й Південну Осетію?
Тому й не треба дивуватися, якщо Вікторові Федоровичу спаде на думку чудова ідея (чи хтось нашепоче на вушко): як зміцнити вертикаль, паралізувати опонентів та ще й стати лідером нації. Потрібен лише маленький конфліктик. Де, як, із ким? Із Росією? Враховуючи політичну, ментальну й ще бозна-яку залежність від східного брата, навряд чи. З Румунією? Немає дурних: тільки цього нам бракувало – зв’язатися з країною – членом НАТО. З Молдовою? З Білоруссю? Та нібито немає casus belli… Може, пошукати всередині країни?
У тім-то й річ, що Україна не лише не Росія, а й не Югославія. Різниця між українцями зі Сходу, Заходу й Півдня роздута штучно, й зіткнення на міжетнічному ґрунті неможливі: хай там що розповідає Павловський чи Табачник, ми – один етнос. Так звані національні меншини? Назвіть хоч одну, яка почувалася б пригнобленою, дискримінованою. Усі живуть більш-менш однаково. Однаково погано.
Стривайте, є одна! Її не торкнулася реституція, себто повернення конфіскованого майна. Їй не надали компенсацій за злочини попереднього режиму. Перед нею навіть не вибачилися як слід. Точніше, ніяк не вибачилися. Йдеться про кримських татар.
Усі попередні роки Україна вдавала, що проблеми немає. Якби не дивовижне терпіння й дисципліна «самочинних» організацій кримськотатарської громади, в Сімферополі та Києві у деяких будинках уже давно б тремтіли кватирки. Але не все ще втрачено. Враховуючи наявність в уряді відомого фахівця з татарської проблеми, ніхто не завадить, скажімо так, почати рятувати Україну від ісламської загрози.
Я дуже хотів би виявитися параноїком. І був би щасливий, якби мої припущення виявилися безвідповідальною фантазією. Проте якщо раптом з’являться масові повідомлення про необхідність приборкати «екстремістські сили», що нібито активізувалися на півострові, то я знатиму, кому це вигідно.