У вересні 2010 року, покидаючи Київ після кількох прожитих у ньому років, я зустрівся зі своїм приятелем польським митцем Леоном Тарасевичем коло Золотих воріт, щоб, удавшись до мистецького акту, здійснити ритуал проходу й прощання, адже мистецтво саме по собі і є такими Ворітьми, мистецтво — це щілина, крізь яку ми можемо пройти на інший бік буття.
Я писав тоді: «Навіщо потрібні ворота? У замкненій структурі муру, що оточує місто, є щілина, котра дає шанс опинитися по той бік стіни. Вона існує для тих, хто дуже хоче потрапити до міста, а також для тих, хто хоче місто покинути. Мури давно перестали існувати, Ворота залишилися. Тепер вже вони ніяк практично не використовуються, споконвіків стоять посеред міста, ставши його важливим символом. Вони нікуди не ведуть, лише спрямовують нас у просякнуте міфами минуле. Навіть самі Ворота — це міф, наближення і фактична реконструкція Воріт, що до того ж ніколи не існували в такому вигляді. Ми знаємо тільки, що вони тут були, що могли одібно виглядати» (Jerzy Onuch «Porta Aurea»).
Відколи я попрощався з Києвом, стараюся повертатися до нього щороку, зазвичай на початку осені, у вересні — жовтні, й тоді до мене повертається спогад про прощання, дуже гарне прощання біля Золотих воріт. Мої повернення ― це зустрічі. Зустрічі з давніми друзями і знайомими, зустрічі з улюбленими куточками міста, зустрічі з новими знайомими, зустрічі, які дають шанс для нової дружби. Крім того, ще й випадкові зустрічі, хоча, як зауважив Хуліо Кортасар, «випадкові зустрічі ― це щось найменш випадкове в нашому житті». Цього року я пробув в Україні понад місяць, наповнений, звичайно, численними зустрічами. Деякі з них відбулися з моєї ініціативи, інші були задумом моїх приятелів ― і знайомих, і незнайомих. Були зустрічі офіційні, скажімо, з читачами в Книгарні «Є» або зі студентами Дипломатичної академії. Напередодні виїзду я взяв участь в інавгураційному засіданні нової ради «Мистецького Арсеналу» як новий член тієї ради. Учасниками зустрічі були і давні знайомі, і не знайомі мені раніше люди. Засідання приємно вразило цікавістю та відвертістю й породило надію, що наші наступні зустрічі будуть кухнею добрих задумів і початком важливої діяльності, на яку так багато з нас сподівається.
Зустрічі ― це розмови, обмін думками. Як прозірливо зауважив Йозеф Тішлер, «ані я, ані ти не здатні пізнати правду про себе, якщо будемо далекі одне від одного, замкнені в стінах наших страхів, бо ми повинні дивитися на себе немов ззовні, я твоїми, а ти моїми очима, повинні порівняти під час розмови наші погляди, і тільки отак можна знайти відповідь на
запитання, які ми насправді».
Зустрічі ― це довгі й неквапливі розмови з моїм приятелем Андрієм Сагайдаковським, з котрим ми могли без обмежень і цілком відверто ставити запитання, на які ані я, ані він не сподівалися ясних відповідей. Адже нам вистачало усвідомлення, що справи йдуть у своєму ритмі, а ми маємо бути готові приймати їх. Зустрічі ― це десятки випитих чашок кави і з’їдених круасанів, це прагнення почути новини, але й прагнення дістати підтвердження, що в нашому житті є бодай трохи зичливої сталості.
Зустрічі ― це ще й знайомство з новими книжками, цього року для мене надто з книжкою Тані Малярчук «Забуття», героєм якої є В’ячеслав Липинський. Це забуте й наново відкрите огниво українського політичного дискурсу. Книжка спонукала мене написати важливу для мене колонку «Скромна чарівність консерватизму».
Читайте також: Cкромна чарівність консерватизму
Зустрічі ― це ще, власне, і нові статті, які народилися в Україні на початку осені цього року, статті випадково невипадкові, якщо дотримуватися думки Хуліо Кортасара про невипадковість випадкових зустрічей. Ця блискуча думка Кортасара супроводила мене аж до кінця цьогорічної низки зустрічей в Україні. У Бориспільському аеропорту я зустрів, знову-таки випадково, Оксану Забужко, яку не бачив уже багато років, тож нам, поки я чекав на рейс до Варшави, трапився шанс нашвидку обмінятися думками в контексті останніх польсько-українських битв за історичну пам’ять і нашого неминучого занурення в ті битви. Прощалися також поспіхом і без надмірного оптимізму, хоча з вірою в надію. За кілька хвилин до посадки в літак трапилася чергова Кортасарова «невипадкова випадковість»: довгою залою аеропорту швидкою, але плавною ходою йшла Римма Зюбіна, акторка Молодого театру, з якою за добрих часів під час фестивалю фільмів для дітей і молоді в кримському «Артеку» ми разом із моєю дружиною прожили чарівні дні, сповнені несподіваних подій. Римма, наша улюблена енергетична бомба, летіла до Братислави на чергові зйомки для чергового фільму за своєю участю. Як доказ нашої несподіваної, дарма що неминучої, зустрічі Римма швидко зробила селфі, і, поки я висадився у Варшаві, фейсбуківський світ уже міг довідатися, що Кортасар усе-таки мав слушність, коли писав: «Випадкові зустрічі ― це щось найменш випадкове в нашому житті».