Сім років тому мій товариш уперше приїхав додому на коротеньку ротацію, на фронті він був у складі ССО в самісінькому епіцентрі самісінького пекла. Пам’ятаю його реакції на якісь необережні легковажні фрази (було видно, як його перемикало, як його руки шукали автомат), на запуск петард (зусиллям волі він утримав себе від того, щоби відпрацьовано впасти на газон), але найбільше його збісила весела компанія на літній терасі ресторану поруч із військовим шпиталем на Щорса. Я побачив тодішнє життя Києва його очима, й це було жахливе відкриття.
Від початку війни, у найкритичніші її моменти — Маріуполь, Волноваха, Іловайськ — трагічні події сприймала як свої не така вже й велика кількість населення столиці: родичі тих, хто на фронті, переселенці, волонтери, просто небайдужі патріоти, але решта займалася звичними справами, розважалася, збагачувалася, дехто навіть завзятіше, ніж до того. Війни не було в загальному порядку денному, дехто навіть протестував проти військового параду на Хрещатику. І тим більше мало хто хотів чути, що невдовзі війна токнеться кожного, що це лише питання часу. Коли на одній, скажімо так, нараді я закликав до мілітаризації свідомості в передчутті подальших випробувань, мене мало не вигнали. Київ не воював, і гасло «Армія, мова, віра» в багатьох викликав іронію.
Читайте також: Цей дощ надовго
Зараз війна в розпалі, але перший шок минув, кияни потягнулися додому, й на трасі Київ-Чоп корки вишикувалися вже в протилежний бік, із заходу на схід, а навколо Майдану потроху відкриваються кав’ярні, й вони не порожні. Віталій Кличко закликає поки не повертатися: війна триває, треба бути готовими якщо наразі не до прямого наступу з півночі, то до подальших обстрілів поза всяким сумнівом. А ми тут хочемо жити далі. Жити далі — правильний посил, у ньому наша непереможність, але питання: як? Як ми збираємося жити під час війни й особливо після війни?
Перша зрозуміла спокуса — знятися з паузи й запустити трек далі. Хай буде, як раніше. Перепрошую, а «як раніше» — це як саме? З ігноруванням війни й ворога, з нехтуванням ветеранами й патріотами, не кажучи про інтереси держави та суспільства, зі своїми іграми підкилимними й схемами підлими? В найкращому випадку — з відмовою помічати все це?
Може, випробування вартують того, щоби змінити не лише трек, а й альбом? Дозволю собі цитату мого колеги Максима Віхрова, бо краще не скажу: «Зараз ми входимо в період боротьби між тими, хто хоче миру, щоб скоріше будувати нову країну, яка буде гідна принесених жертв, — і тими, хто хоче миру, щоб скоріше “ушол нєгатів”, і обжирати цю країну далі, не думаючи те, скільки ми заборгували нашим солдатам, волонтерам. Або іншими словами: починається конфлікт між тими, для кого мир — це крок у завтра, і тими, для кого мир — це повернення у комфортне вчора».
Обиватель — частина населення, ми не можемо йому заборонити відчувати так, як він відчуває, й навчити бачити те, що бачимо ми. Ми можемо — й повинні! — зробити так, щоби його мелодія життя не стала мейнстримом. Мій товариш Женя Степаненко, а це про нього я розповідав на початку, зрештою знайшов формулу: «саме за те ми там гинемо, щоби тут люди були в безпеці й сиділи на терасі кафе». Можливо, таке виправдання було всього лише підсвідомою самооманою, щоби примиритися з неприйнятною дійсністю. Зараз це вже не спрацює.
На самісінькому початку березня в супермаркеті на Дружби народів (і назва збереглася, і арка над Дніпром досі ціла) борошна й цукру не було, натомість були свіжі устриці, хтось їх купував. Я теж був потягнувся на автоматі, бо ціни виявилися вже надто гуманні, але зупинився вчасно: ну от як їх зараз їсти? Щоби воно полізло у горлянку, це треба бути остаточним ментальним інвалідом. Виявляється, ментальних інвалідів серед нас чимало. Хтось у владі почав розводити інтриги, тягнути ковдру й гасити опозицію, хтось усього лише готуватися до майбутнього “розпилу”. Після війни слідом із Ленд-лізом 2.0 неминуче буде запущено План Маршалла 2.0 — уявляєте, які можливості для підрядників, клондайк! Я пробую уявити цих людей. Хоча навіщо? Я їх знаю багатьох. А хтось узагалі почав хімічити на митниці, продавати гуманітарку! Перший імпульс — кожного паскудника, якого впіймали за руку, страчувати на місці за законами воєнного часу, але ж зась, ми європейці! До того ж розбрат, русня тільки того від нас і чекає…
Читайте також: Тепер побачили?
Крім єднання нам зараз дуже потрібне уявлення про життя відразу після перемоги. Після Євромайдану теж сподівалися, що все буде по-новому, а вийшло, як завжди. Тепер важливо не проґавити другу спробу, треба вже зараз розробити модель перезавантаження, переходу до мирного життя на принципово нових засадах. Треба вчитися на помилках і не припустити, щоби трупоїди взяли гору в майбутній Україні. Маємо, до речі, чудовий інструмент селекції кадрів: хто зі здорових мужиків призовного віку втік за кордон, а хто пішов на війну, така собі самолюстрація.
Це все завтра, гаразд, післязавтра. Але вже сьогодні держава повинна позначити рамки припустимого, навіть символічні. За 600 кілометрів від Маріуполя й за 10 кілометрів від Ірпеня по прямій жити так, ніби нічого такого не відбувається,— це ставати трішечки подібним до тих, хто до нас лізе. Жлобу й стерв’ятнику треба чітко вказати його місце. Я звертаюся до відповідальних осіб держави: не варто над міру толерувати життєдайний оптимізм, не треба стимулювати прояви нашої вітальної сили, це або глухота, або фальш. В кращому разі істерична реакція на травму, тут слід не потурати, а надавати медичну допомогу. Не можна оголосити цілодобову хвилину мовчання, але самообмеження — теж знак солідарності. Зараз час червоних очей від недосипу, а не від пиятики. А якщо вже музики, то Хливнюка під Pink Floyd (або навпаки).
Юрій Макаров,
оглядач “Українського тижня”,
член Українського ПЕН