Під час помаранчевих подій цей тандем, принаймні зовні, виглядав майже ідеальним і на сцені Майдану, і в дії. Радикальна Тимошенко підштовхувала Ющенка до дій, натомість Ющенко на її тлі виглядав компроміснішим і зваженішим. Однак в усіх посткомуністичних суспільствах широка опозиція режиму після перемоги розпадалася, диференціювалася. Так було і з «Солідарністю», і з «Саюдісом». Не стали винятком і помаранчеві.
І річ не тільки у психології взаємного несприйняття лідерів, різниці у стилях та риториці, підходах до економіки, а й в інституційній конкуренції. Країна одразу після виборів 2004 року буквально в’їхала у виборчу кампанію 2006-го, і це при тому, що реальна влада почала переміщатися до парламенту. Тобто ціна виборів зросла, вони перетворилися на «четвертий тур». А це неминуче зробило всю українську політику популістською. І парадокс у тому, що помаранчеві стали заручниками демократії й відповідно логіки виборчого процесу.
На граблі наступали щороку: і в 2005-му, і після виборів 2006-го та 2007-го. Дров наламали з обох боків, але Ющенко, на якого з огляду на посаду лягала більша відповідальність, обрав неправильну стратегію. Враховуючи, що його рейтинг знижувався, він міг спробувати стати мудрим арбітром. Для цього було достатньо повноважень плюс фракція НУ-НС у коаліційному уряді. Натомість від самого початку було використано конфронтаційний підхід, результатом якого стали катастрофічне зниження рейтингу президента і фактичний розпад «Нашої України». На відміну від США, які мають такий інструмент виборчої демократії, як праймериз, у нас боротьба навіть за кандидування на президентство переросла у війну всередині самої влади на взаємне знищення.
У закидах на адресу Тимошенко в популізмі й прагненні влади чимало справедливого, але з президентського боку тактика була нещирою (і це м’яко кажучи!): спочатку не даємо уряду працювати, а потім його ж звинувачуємо. Спочатку зриваємо газові домовленості, а потім знову все валимо на уряд. Ющенко щиро вірить у проголошувані ним гасла, і стратегічно вони правильні: і ЄС, і НАТО, і увага до нашої історії, але його політика неефективна, все чомусь робиться не так. Натомість Тимошенко гнучкіша, неідеологічна, багатовекторна, але хіба це тотожне зі звинуваченнями в «національній зраді»? Можливий виграш нею боротьби за президентське крісло, безумовно, означатиме, що влада нарешті перестане бути розколотою, хоча її опоненти вбачають у цьому загрозу демократії. Але об’єктивна конфігурація сил в Україні, як свідчить практика останнього десятиріччя, протидіятиме будь-якій монополізації, а геополітична логіка все одно підштовхуватиме Київ до Європи.
Нині можливості компромісу щодо поділу повноважень і збереження Ющенком президентської посади видаються вичерпаними. А це означає, що ще рік країна перебуватиме у перманентній політичній кризі й не зможе проводити таких необхідних реформ. Але Ющенко ще має можливість увійти в історію президентом, який запровадив демократичні правила гри. Тоді він повинен відмовитися від балотування. Та навіть за цих умов стріли з Банкової летітимуть радше у бік Тимошенко, ніж Януковича. Українська політика стала постпомаранчевою, і до цінностей Майдану нагорі вже практично не апелюють. Утім, вектор, заданий 2004 року, за всіх зигзагів лишатиметься. Зрештою, відсутність монополії на владу, коаліції та їхні розпади, відставки, дострокові вибори й непрогнозованість їхніх результатів – усе це якраз із європейської практики, хоч би як непривабливо це виглядало в наших умовах.