«Все, що не ламає, робить нас сильнішими. Українці житимуть на рідній землі, в мирній країні і будуть щасливими», — переконана Інна Годко з Чернігова. З маленьким сином вона пережила облогу рідного міста, а рік тому, 8 липня 2024-го, — і російську ракетну атаку на «Охматдит».
Тоді, вранці 8 липня 2024 року, під час масованого ракетного обстрілу Києва російські терористи атакували один із найвідоміших дитячих лікувальних закладів країни — лікарню «Охматдит». У результаті були пошкоджені лікувальні корпуси закладу, багато маленьких пацієнтів опинилися просто неба — підключені до апаратів, що забезпечують життєдіяльність. У ті дні тисячі небайдужих людей миттєво проявили солідарність: допомагали розбирати завали, приносили до лікарні питну воду, дитяче харчування, ліки, засоби гігієни, перераховували кошти.
Аби підтримати дітей, які лікувалися в «Охматдиті» 2024 року, та їхній батьків, РМ «Карітас-Спес Україна» за фінансового сприяння «Карітас Німеччина» реалізовує проєкт оздоровлення родин у Дитячому селищі «Карітас-Спес Яблуниця». У межах проєкту діти у супроводі одного з батьків або опікуна мають змогу безкоштовно відпочити два тижні, можуть долучитися до екскурсій, взяти участь у майстер-класах, групових та індивідуальних заняттях із психологом.
Інні Годко — 34. Зі своїм п’ятирічним сином вона приїхала до Яблуниці з Чернігова. «З міста-героя Чернігова, — уточнює жінка посміхаючись. — Місто наше справді заслуговує на звання Героя: постраждало від жорстокої ворожої облоги, окупації, але досі гідно тримає оборону. Ми з дитиною нікуди не виїжджали під час війни. Взагалі, багато різного випало на нашу долю: очікувала й народжувала дитину під час епідемії ковіду, а потім на зміну маскам і вірусу прийшла інша нищівна зараза: російська військова загроза».
Розмовляємо в номері, де Інна мешкає на відпочинку з сином. Павлик у цей час в ігровій кімнаті, бавиться з однолітками, а ми маємо трохи часу на спілкування і можливість «згадати все». Відразу перепрошую у своєї співрозмовниці, якщо розмова навіюватиме важкі спогади.
«Дитячий сміх в укритті під час обстрілів рятував нас, дорослих, від стресу…»
Як ви згадуєте день, коли почалася війна? Що тоді коїлося з вами, навколо вас, що ви відчували?
Уранці 24 лютого 2022 року я прокинулася і побачила багато пропущених викликів на телефоні. Родичі, знайомі телефонували повідомити: почалася війна. В новинах на телебаченні говорили, що російські танки прориваються до нашого міста, люди все скупляли у магазинах та аптеках. Я взяла маленького сина у візочок і також поїхала у центр Чернігова. Купила трохи ліків, одноразових пелюшок. Пам’ятаю величезні черги, хаос, скупчення машин на дорозі. Всі кудись бігли, їхали… Паніка. Я не панікувала. Знала, що залишатимусь у місті, бо виїжджати не мала з ким. Я — мама-одиначка, виховую сина сама. Мій колишній чоловік — у минулому військовий. Підтримуємо стосунки, однак відповідальність і основна турбота про дитину — на мені.
Як потім дізналася, траплялося багато страшних, трагічних випадків: виїхати з Чернігова в ті дні було не просто і небезпечно.
Перший місяць ми з сином ховалися від обстрілів у підвалі римо-католицької церкви неподалік від нашого дому. Настоятель храму запрошував мам і діток із навколишніх будинків приходити і ночувати в укритті церкви. Іноді волонтери приносили консервовану їжу для дітей: ми, мами, були дуже раді. Дитина чула вибухи, лякалася. «Мамо, мені холодно, мамо, хочу їсти». І ти розумієш, що маєш створити бодай якісь умови для дитини, а, з іншого боку, хочеться, щоб тебе теж хтось прихистив і заспокоїв.
Але маю сказати: світ не без добрих людей. Хтось чаєм з нами ділився, хтось словом підтримував. Це було так незвично і важливо… І це те, що давало силу кожної хвилини.
Води у місті не було, бо окупанти підірвали водоканал. Люди ходили до річки чи до колонок у приватному секторі. Це було небезпечно, бо Чернігів нещадно обстрілювали. І ти стоїш у черзі набрати води, а зверху — літаки… І думаєш: цей літак на тебе скине зараз бомбу чи полетить далі? Страшно було. Колись, пам’ятаю, я єдиний раз залишила дитину вдома і пішла по воду сама. Мені здалося, що вічність минула, поки я в тій черзі стояла — а тривало це хвилин 10.
Коли та смертоносна махина над тобою, думаєш: чи я тут загину, чи дитина — там, без мене… Стоїмо з жінками, тулимося одна до одної, лячно. І я кажу незнайомим жінкам: «Мене звати Інна, я з такої-то вулиці, за цією адресою моя дитина. Якщо зі мною щось трапиться — знайдіть мого сина, не покиньте його, благаю».
Набравши воду, бігла додому так, що вся вода розплескалася, залишилося трохи на самому дні… Більше після того випадку я свого Павлика так надовго самого не залишала. То був мені урок на все життя. Здалося, що посивіла в один момент.
А ще пам’ятаю, як із чужими людьми однієї ночі ховалася у підвалі. Тоді росіяни скидали на наш мікрорайон 500-кілограмові бомби. Вибухи були такі, що будівлі просто розпадалися, а на їх місці залишалися глибокі вирви. Навіть під землею від тих звуків луна стояла така страшна, що можна було збожеволіти. Всі затихли в один момент… І тут мій Павлик почав… реготати. Своїм дитячим сміхом перекривав жахливі звуки від вибухів. Він не розумів, що відбувається, йому просто було весело. І люди стали посміхатися й акцентувати увагу більше на дитині, ніж на своїх страхах. Дитячий сміх рятував нас, дорослих, від стресу.
І досі, коли йдемо містом і зустрічаємо людей, з якими сиділи в підвалі, чуємо: «Як ваш Павлик?», «О, Павлику, ти так виріс! Ти так само гарно смієшся, як тоді?».
Взаємодопомога панувала колосальна! У нас у будівлі було світло, хоча в більшості вже електрика зникла. І я давала можливість кожному, хто потребував, прийти і зарядити телефони чи павербанки. Хліб привозили, по нього треба було стояти в черзі. Бабусі старенькі не виходили з дому, бо не мали сили. То ти завжди йдеш і береш буханець для себе і для сусідів. Допомогти ближнім — це природньо.
Часто траплялося: ідеш містом із візочком, поруч зупиняється машина, і незнайома людина дає тобі і твоїй дитині щось (їжу, воду чи пелюшки) — і далі їде. Не питає, ані як тебе звати, ні хто ти. Я була вражена… Такі моменти дуже нас зближували. Це безцінно. Таке не забудеться ніколи.
5 березня 2022 року я мала день народження: 30 років. Подумала: хочу вийти купити, можливо, якогось гостинця, щоб пригостити людей в укритті. Мріяла знайти в магазині цукерки чи тортик… Іду вулицею — тривога! Біжу в підземний перехід. Росіяни обстрілювали Чернігів касетними бомбами нещадно. І треба ж такому трапитись, що в тому підземному переході зустріла лікарку-гінекологиню, яка свого часу супроводжувала мою вагітність. Стоїмо з нею разом, тримаємося за руки, заспокоюємо одна одну. Кажу: «Мені сьогодні 30 років». А вона у відповідь: «Це найкращий подарунок, що ти зараз жива».
Ось таку маю зворушливу згадку про свій ювілей: тортика не принесла, але себе врятувала від ворожої бомби. Ніби народилася вдруге.
«Вибуховою хвилею мене відкинуло до стіни, і я “відключилася”. Коли отямилася, побачила зруйновані вікна, скло, людей в крові…»
8 липня 2024 року російські агресори обстріляли лікарню «Охматдит» у Києві. Того дня ви були там із Павликом. Можете поділитися спогадами, як усе відбувалося?
Тривале сидіння в холодних підвалах позначилося на здоров’ї дитини. Павлик часто хворів. Ще в укриттях переніс запалення легень, сильно кашляв. У лютому-березні 2022-го лікарні в місті працювали, але дістатися туди під обстрілами було неможливо. Я лікувала сина сама, як могла і чим мала.
У квітні, щойно стало трохи безпечніше, я відразу пішла з дитиною до лікарів. Обстеження, аналізи… Діагностували цілий «букет» недуг. Синок від народження мав проблеми зі здоров’ям — низький гемоглобін, захворювання органів травлення. «Виплив» на поверхню аденоїдит. Турбували отити. Я подумала: треба проконсультуватися у столичних фахівців. Запланувала поїздку з дитиною до «Охматдиту». Але син часто хворів, тому весь час відкладала візит.
І ось подруга запропонувала: «Буду їхати в Київ у справах, можу вас із Павликом підвезти». Ми домовилися про прийому у фахівця. 8 липня нас чекали в «Охматдиті».
Той день для мене досі як у тумані. Ранок, ми тільки-но зайшли у відділення, сиділи в коридорі хвилин 15, чекаючи своєї черги. Поїхали з дому натщесерце, бо мали здати спеціальні аналізи. Дитина голодна, я невиспана…
І сигнал повітряної тривоги застав вас просто там, під дверима лікаря?
Так. Розумієте, в Чернігові у нас тривоги постійно, ми звикли з ними жити. Вже менше боялися, просто знали, що треба йти в укриття, коли є загроза обстрілу. Я думала: ну хіба з нами може статися щось страшніше після того, що ми пережили в 2022-му?
А тут, у липні 2024-го, ледве зі смертю не зустрілися… Пролунали сигнали повітряної тривоги, люди почали спускатися в укриття, ми з сином тільки вийшли в коридор… Все, що далі пам’ятаю, — темрява. Думаю, що то вибуховою хвилею мене відкинуло під стіну — і я «відключилася». Отямилася — син, слава Богу, біля мене. Зруйновані вікна, скло, люди в крові… Підійшов чоловік у білому халаті, питає: «Все добре з вами?». Нас відразу повели перевірити, чи немає переломів. На щастя, руки й ноги цілі, лише синців багато. Потім нам допомогли вийти з будівлі, бо основний вихід був завалений руїнами.
Подруга ледве змогла до мене додзвонитися. Київ того дня дуже сильно постраждав від обстрілів, і вона переживала, що зі мною немає зв’язку. Потім приїхала, забрала нас із сином, і ми швидко поїхали додому. Пам’ятаю, як у подруги від хвилювання руки тремтіли. Хоча вона має великий досвід водіння, але і не на ту дорогу повернула, і довго шукала виїзд із Києва, панікувала.
Павлик спочатку мовчав. Потім почав говорити і… став затинатися. Я зрозуміла, що нам знадобиться допомога психолога. Фізично ми вціліли, але морально були дуже пригнічені. Всю дорогу додому я молилася і дякувала Богу: спасибі, що живі.
У таких ситуаціях розумієш, що найбільша цінність — життя. З того часу я завжди намагаюся реагувати на сигнали тривоги в нашому місті. У дитячому садочку Павлик багато часу проводить в укритті — буває, що тривоги тривають по 5 годин на день. Підвал-укриття вже став, на жаль, його другою домівкою. Намагаюся шукати роботу з гнучким графіком, аби мати змогу забирати сина з садочка, щоб не сидів по 5 годин на день у підвалі.
Як подумаю: він такий маленький, а йому вже стільки довелося перенести… Від цієї думки боляче. Але знаю, ми це пережили. А все, що нас не ламає, робить нас сильнішими.
Стараюся робити все, аби син змалечку розумів, що таке життя. Щоб не лякався, а знав, як правильно поводитися у складних ситуаціях. Щоб ріс справжнім козаком, був готовим до будь-яких випробувань, не падав духом і не втрачав надії. Аби був іще сильнішим за мене. Ніколи не можна здаватися.
«Павлик сказав: Мамо, ти звернула увагу? Тут немає тривог…»
Що дає вам сьогодні сили? Що надихає?
Від зневіри і втоми рятує природа. Надихаюся від навколишньої краси. Карпати — найкращі ліки. Усамітнення, гармонія, сонечко, пташки співають, річка… І дитині намагаюся прищепити вміння знаходити і цінувати радість у дрібницях. Павлик каже: «Мамо, ти звернула увагу, що тут немає тривог?!». На будь-які голосні звуки він реагує дуже чутливо. Після перенесених стресів говорить погано, затинається. Має тривожність: вночі часто прокидається, погано спить. Був наляканий сильними обстрілами, мав енурез.
А тут — і творчі заняття, і заняття з психологом. А чого варті екскурсії… Це взагалі казка! В нашому місті не працюють ні аквапарки, ні зоопарки, ні дитячі розважальні заклади. Павлик тут, у Карпатах, просто ожив. Кожного дня тішить мене радісними емоціями. Впевнена, що враження про відпочинок у Яблуниці залишаться з ним назавжди.
Завдяки підтримці добрих людей до нас повертаються віра і впевненість. Людяність — наш спільний оберіг. Нас тут зустріли як рідних. Прямо з потяга привезли, поселили. Смачно годують, добре до кожного ставляться. Це дає силу і надихає. І ти також хочеш віддячити комусь добром. Рідні не завжди можуть ставитися до тебе так, як незнайомі люди. Світ широкий. Життя дає нам уроки не просто так.
У кімнаті, де ми з сином живемо, маємо віконечко в стелі. Я його називаю — вікно в небо. І, буває, ввечері дивлюся, а з того віконця сонячне світло падає на мої іконки, які поставила на столі. І думаю: є світло, і буде воно завжди. І буде те віконечко, і настане мир, і наші діти ростимуть у мирній країні. Я в це вірю. Українці заслуговують на щасливе життя на рідній землі!