Існує думка, що подібне становище пов’язане з війною на Донбасі, близькістю до лінії розмежування та звільненням міста від незаконних збройних формувань влітку 2014 року. Але це лише стереотип. Насправді найбільші підприємства Лисичанська опинилися у такому стані раніше і з війною ситуація не пов’язана.
Лише спогади лишилися від содового заводу
Від найстарішого підприємства міста – Лисичанського содового заводу нині не лишилося нічого. Про минуле нагадують деякі залишки зруйновних споруд. Але проїжджаючи повз них справді може виникнути думка, що це все зруйноване війною, хоча насправді роботи з демонтажу підприємства почалися у 2011 році.
Содовий завод був заснований наприкінці ХІХ століття бельгійцями. Разом із сучасним на той час виробництвом був побудований цілий район. Бельгійське підприємство «Любимов, Сольве и Ко» мало амбітні плани та побудували разом з цехами школу та лікарню, будинки для керівництва та для робітників. Найбільше пощастило будівлі, у якій нині розміщено Лисичанську багатопрофільну гімназію, а найменше – лікарні, навколо якої протягом багатьох років точаться баталії, поки сама будівля занепадає.
Читайте також: «Гори вражень». У курортному Славському на закритому полігоні ТПВ продовжують скидати сміття
Заради збільшення потужностей та нових видів виробництва до заводу було побудовано залізничну колію, а вже після Другої Світової війни канатну дорогу. Унікальна підвісна канатна дорога завдовжки понад 16 км доставляла крейду на вапняно-випалювальні печі.
Підприємство пережило важкі 1990-ті, але занепало у 2000-ні, внаслідок чого завод був демонтований, а близько 350-ти працівників лишилися без роботи.
Причиною ліквідації підприємства називають непорозуміння між власником та місцевою владою. У 2007 році содовий завод придбав найбільший постачальник кальцинованої соди в Росії – «Російська содова компанія» (РСК). Однак за рішенням місцевої влади, підприємство було продане без Лисичанської ТЕЦ, яку по суті використовували для вироблення пари безпосередньо для самого содового заводу.
Багато хто вважає, що не останню роль в трагічній долі заводу зіграв на той час міський голова Лисичанська, а зараз народний депутат Сергій Дунаєв. Він неодноразово робив акціонерам содового заводу пропозицію про покупку акцій і навіть вів переговори про купівлю підприємства.
Сергій Дунаєв як співвласник скловиробного заводу «Пролетарій» мав наміри до приватизації або оренди «Лисичанської ТЕЦ», так відкривалася перспектива контролю над всім виробничим циклом від вироблення пари до отримання готової продукції – скла.
Поволі інтерес до Лисичанського содового заводу втратили й російські інвестори. У 2010 році було оголошено про повне банкрутство заводу. Виробничі активи продали зареєстрованій в Черкасах компанії «Дукат М», яка спеціалізується на демонтажі промислових об'єктів. Споруди підірвали, весь металолом, в тому числі канатну дорогу, вивезли. На сьогодні майданчик, де був завод, порожній. Залишилися лише руїни деяких господарських будівель.
Лисичанський та Кримський содові заводи були єдиними підприємствами з виробництва соди в Україні. Після анексії Криму в нашій країні немає жодного подібного заводу. Про будівництво нового заводу не раз говорили як чиновники, так і науковці. У 2014 році Державний інститут НІОХІМ (м. Харків) виступив з ініціативою створення виробництва на материковій частині країни. У 2015 році заступник голови Луганської ОДА наголосив на необхідності будівництва содового заводу.
Питання довго розглядалося та дійшли висновку, що будівництво у Лисичанську такого заводу є недоцільним, бо сировинна база поблизу на сьогодні відсутня, а місце видобування сировини розташоване майже в 50 км від міста. Рішення більше схоже на політичне, а ніж на раціонально обґрунтоване, бо існування содового підприємства протягом майже ста років довело, що у Лисичанську є все необхідне для цього.
Подібна доля чекає й на склозавод «Пролетарій»
Іншому лисичанському підприємству пощастило більше. Сьогодні він ще існує, але перебуває у стадії різання на металолом. Склозавод «Пролетарій» у незалежній Україні став єдиним підприємством з виробництва високоякісного листового полірованого скла і виробів з нього.
Якщо наприкінці 90-х завод був включений в перелік підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки нашої країни, то вже на початку нового століття державне підприємство було перетворене в закрите акціонерне товариство.
У 2011 році Антимонопольний комітет України (АМКУ) дозволив кіпрській компанії «Fg Plant Holdings Limited» отримати контроль через ТОВ «Гласспром» (Лисичанськ, Луганська обл.) над ЗАТ «Лисичанський склозавод» Пролетарій». Товариство «Гласспром» створили у 2008 році. За інформацією сайту Youcontrol уповноваженою особою фірми є Олена Ратушна, яка працює під керівництвом народного депутата Дунаєва і є наразі саса є депутаткою Сєверодонецької районної ради.
Читайте також: Не центр України. Розвінчуємо стереотипи про Кропивницький і область
Під час бойових дій влітку 2014 року в один з цехів заводу потрапив снаряд, чим наніс певні негаразди, але підприємство припинило виробництво за рік до цього і у 2016 році за позовом НАК «Нафтогаз України» господарський суд Луганської області порушив справу про банкрутство заводу.
Згідно з розпорядженням Кабміну у 2017 році склозавод «Пролетарій» був віднесений до сфери управління Мінекономрозвитку, тобто націоналізований. Певний час Луганська обласна військово-цивільна адміністрація активно займалася питанням відновлення роботи підприємства, але нічого не вийшло.
У 2014 році на базі заводу розміщувалася група незаконних збройних формувань, які втекли з Лисичанська напередодні його звільнення українською армією. Зараз устаткування підприємства ріжуть на металобрухт та вивозять у невідомому напрямку. Заводу як такого вже немає.
Лисичанський НПЗ
Ще одне цікаве підприємство Лисичанська, яке зараз не працює, але якимось дивом ще лишилося у цілісному стані – Лисичанський нафтопереробний завод (НПЗ) або ПРАТ «Ліннік». Підприємство порівняно нове, на відміну від вищезгаданих. У 80-ті роки минулого століття НПЗ був сучасним потужним заводом, який виробляв бензин, дизельне паливо, пічне побутове паливо, мазут, продукти нафтохімії, рідкі продукти піролізу і вуглеводневих газів.
У незалежній Україні Лисичанський НПЗ є першим за потужністю підприємством. На початку нового століття власником заводу стає Тюменська нафтова компанія, яка його активно розвивала. Пізніше власником виробничих потужностей НПЗ стає публічне акціонерне товариство «Роснефть». Після цього у 2012 році завод зупинили на капітальний ремонт та досі не запустили.
За цей час державна влада України не намагалася націоналізувати підприємство, а російська компанія повністю керує підприємством у Лисичанську. Станом на 30 червня 2021 року приватне акціонерне товариство «Лисичанська нафтова інвестиційна компанія» значиться у списку афільованих осіб «Роснефти». Попри те, що Лисичанский НПЗ не працює, заробітну плату працівники отримують і податки за них сплачують.
Спочатку причиною простою підприємства назвали відсутність другого енергетичного вводу на території Луганської області через те, що підстанція лишилася на окупованій території області. Зауважу, що нову підстанцію побудували у Кремінній та урочисто відкрили у червні 2019 року, але Лисичанський НПЗ так і не запрацював.
Інша можлива причина простою підприємства – пошкодження під час військових дій у 2014 році трубопроводу. Важливо й те, що раніше у якості сировини на НПЗ використовували російську нафту, яка надходила по трубопроводу Самара – Лисичанськ, а тепер для запуску потрібні інші шляхи. Наприклад, через трубопровід Кременчук – Лисичанськ, який на сьогодні заповнений консервантом.
Також існує чинник пов'язаний з розташуванням Лисичанського НПЗ у Луганський області, де на окремих територіях триває ООС, а значить триває війна. Цікаво лише одне, наскільки доцільно російській компанії «Роснефть» утримувати Лисичанський НПЗ при тому, що прибутку підприємство не приносить?
Що чекає на потужний завод, потужність якого становить приблизно 8 млн тонн нафти на рік – невідомо. Можна хіба здогадуватися, чи не спіткає його доля двох вище перелічених підприємств.