Пропонуються інші варіанти, зокрема тирольський. Під час ознайомчої поїздки голови Меджлісу Рефата Чубарова до італійської провінції Тироль його внутрішній адміністративний устрій справив глибоке враження на кримськотатарського лідера. Тироль — регіон компактного проживання німецькомовного населення на півночі Італії. Тривалий час він належав до Австрійської імперії, однак потім довелося визнати юрисдикцію Італії. Ця провінція багатьма обставинами свого етнокультурного та історичного буття нагадує як Судетську область Чехії, так і Крим. Але, на відміну від останніх, у Тиролі не було й немає бодай скількись потужного антиіталійського руху, позаяк Гітлер, вважаючи Італію Муссоліні своєю союзницею, не підтримував антиіталійських організацій на її території.
Зрозуміло, що нинішня Австрія також не сприяє сепаратистським тенденціям на землях південного сусіда. Чимало етнокультурних і мовних суперечностей у Тиролі вирішили, послідовно підтримуючи баланс у цій делікатній царині. Зокрема, будь-який чиновник у згаданій провінції Італії повинен володіти і державною італійською мовою, і місцевою німецькою, а в районах проживання реліктових альпійських етносів ще й відповідною етнічною. Незнання бодай однієї з них унеможливлює перебування на державній службі. Функціонування мов там відстежується з аптекарською точністю. Тоді як двомовність (офіційна) у Радянському Союзі й тримовність (офіційна) в Криму у складі України в 1991–2014 роках із залізною послідовністю перетворювалися на абсолютне панування російської. Дуже ретельно в Тиролі дотримуються етнічного представництва в органах влади, щоб жоден етнос не почувався упослідженим.
Читайте також: Чи є перспективи? Крим і чинна влада в Україні…
Коли більшовики в 1920-му остаточно закріпили своє панування в Криму, у рекламно-політичних цілях пропаганди «ідеального вирішення національного питання» завдяки світовій революції створили «Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку». Формально там ніде не йшлося про кримських татар, але фактично до 30% усіх керівних посад передавалося в руки представників цього народу, бо наявність його в Криму була єдиною підставою для автономізації регіону, підставою національною, історичною, мовною та культурною. Після депортації татар у 1944 році автономію було скасовано. Абсолютно логічно. Є татари — є автономія, немає татар — немає автономії, бо більше її там нікому надавати, якщо, ясна річ, не грати в політичні ігри. Однак у 1991-му зусиллями Москви та кримської партійної номенклатури створили (а не відновили!) де-факто російську національно-територіальну автономію, відому як АРК (Автономна Республіка Крим). Звісно, для кримських татар і не лише для них це був крок назад порівняно з Кримською АРСР, хоча й тоді досягнення в царині національної справедливості були вельми обмеженими. Російськість політично-адміністративного «новороба» проявлялась у всьому. Наприклад, в освіті, де панувала тотальна російськомовність. В АРК функціонувало понад 600 російських шкіл і лише кілька кримськотатарських та українських.
І це при тому, що неросіяни в Криму становили понад 40% населення, податки сплачували всі, а витрачалися вони переважно на потреби лише однієї етнічної групи. Така сама ситуація склалася в культурі та інформаційній сфері. Кадрова політика на всіх рівнях демонструвала недоброзичливість до корінного народу. Між іншим, до 1917-го, а почасти й до 1944-го кримськотатарська мова була на півострові лінгва франка, тобто мовою міжнаціонального спілкування, й успішно цю функцію виконувала. Тирольська модель справляє враження оптимальної для Криму, тим більше, як заявляють деякі кримськотатарські діячі, зокрема Ескандер Барієв, головне не назвати нову автономію кримськотатарською, а щоб вона реально задовольняла національні потреби кримськотатарського народу. Себто тут дбають не про «шашечки» на авто, а про те, щоб їхати…
Але Крим — це не Тироль, тут є потужний російський шовінізм (як побутовий, так і ідеологічний), месіанські уявлення про свою особливу вирішальну роль та переважне право. Тут є, зокрема в середовищі нібито українських громадських організацій (а нині й на материковій Україні), рішучі прихильники збереження АРК і супротивники кримськотатарської автономії, які вперто не хочуть помічати суто російського етнічного характеру АРК.
Наприклад, виступаючи на ТРК «Чорноморська», лідер громадської організації «Кримська діаспора», переселенець на материк Анатолій Засоба однозначно заперечив можливість створення кримськотатарської національно-територіальної автономії в Криму. Він увічливо запропонував офіційному Києву взагалі не втручатися в кримські справи, мовляв, ми самі там усе вирішимо й домовимося з усіма тамтешніми етнічними групами. Сказали б, «порєшаєм вопроси»… Власне, це саме те, що 22 роки відбувалося в Криму, коли Київ віддав усе місцевій номенклатурі, а сам не втручався. Результат не забарився, і в 2014-му ми всі його побачили. Питання Криму є питанням всеукраїнським, його не можна віддавати на відкуп і сваволю окремим півострівним активістам. Там, де йдеться про фундаментальні стратегічні питання, не місце «договорнякам». До чого це призводить, ми вже знаємо на прикладі «мінської пастки», домовленостей з окремими олігархами та людьми з оточення Януковича. Якщо ж пан Засоба хоче все в Криму вирішувати без Києва, то, може, він здатен без України вирішити й проблему деокупації?
Хай там як, а без національного самовизначення кримських татар кримський вузол на багато років залишається нерозв’язаним. Справді, чому буряти, башкири, якути можуть мати свої автономії в Росії, а кримські татари на своїй історичній батьківщині — ні? Чи є вагомі підстави заперечувати таке природне право?
Читайте також: Крим: Блокуємо далі…
Безумовно, тут може виникнути питання: а хто має вирішувати долю Криму, враховуючи докорінні насильницькі зміни етнодемографічного складу населення регіону в 1944 році? Хоча вони відбувалися ще з 1783-го, коли почалися перші вигнання кримських татар, греків і вірмен. Наприклад, у країнах Балтії 1991-го правом визначення національної долі Литви, Латвії та Естонії наділили всіх (різних національностей) громадян, які проживали в цих державах до радянської окупації 1940 року, а також їхніх нащадків. Водночас такого права позбавили тих, хто об’єктивно змінював своєю присутністю результати етнічних чисток і депортацій. У протилежному випадку, здійснивши окупацію іншої держави чи її частини й відправивши туди необхідну кількість «свого» етнічного населення, можна назавжди «утилізувати» та «легітимізувати» цей міжнародний злочин…
Будь-які зміни в статусі Криму мають прийматися лише на всеукраїнському референдумі після окремого кримськотатарського референдуму й з урахуванням його результатів, а також інтересів усіх жителів півострова. Кримськотатарський національний референдум має стати формою
самовизначення корінного народу Криму.
Але спочатку без будь-яких референдумів кримську територію повинні повернути законному власникові — Україні, як Судетську область без будь-яких опитувань повернули в 1945 році Чехословаччині. Звісно, на кримськотатарському референдумі не можуть бути порушені питання, заборонені Конституцією України: про державну незалежність Криму (між іншим, перш ніж інкорпорувати, анексувати півострів, Росія на короткий час оголосила його «незалежним»), про перехід півострова до складу інших держав. Але якщо навіть подумати про це суто теоретично, та ж таки громадянська блокада на Перекопі показала, наскільки Крим є економічно вразливим і залежним від материкової України. Добровільне (?) входження його до Російської Федерації означатиме для кримськотатарського народу національний суїцид, а до Турецької Республіки — швидку асиміляцію та безслідне розчинення в близькому за мовою, походженням та культурою величезному багатомільйонному турецькому народі. Чи є кримськотатарська автономія в Турецькій Республіці? Вона там неможлива. У Туреччині не сприймають автономій, там навіть іракомовних курдів називали «гірськими турками». Турки — великий «старший брат» кримських татар, надто великий…
Читайте також: Мислення «трофейними» категоріями
У цьому сенсі найприйнятнішим для етнозбереження кримських татар як окремого суверенного народу є саме перебування у складі Української держави на автономних засадах, тим більше що після подій 2014 року ставлення до кримців в українському суспільстві характеризується
високою компліментарністю.
Близькою до тирольського варіанта є ідея переформатування АРК зі створенням верхньої палати представницького органу кримської автономії, що поділялася б на три етнічні фракції: кримськотатарську, українську та російську з правом вето кожної з них. До нижньої палати обирали б так, як і сьогодні, й найчисленніша етногрупа мала б там більшість. Але верхня палата (з рівним етнічним представництвом) пом’якшувала б конфлікти, переводячи їх у площину роботи узгоджувальних комісій. У будь-якому разі всі ці проблеми треба обговорювати вже зараз, щоб потім не довелося діяти в режимі цейтноту, який гарантує чимало помилок.