8 травня у Німеччині — це не день перемоги, а день звільнення. Німці відзначають звільнення власної країни від нацистського панування та закликають: «Ніколи знов!». При цьому, авжеж, обовʼязково йдеться про вдячність до союзницьких військ, які, власне, і поклали край гітлерівському режиму, а також відповідальність перед народами Європи, які стали жертвами найбільшої бійні в історії людства, розвʼязаної Німеччиною.
Серед союзників-визволителів чільне місце завжди посідав Радянський Союз: і через те, що саме на радянській території загинуло найбільше мирного населення та відбулися найбільш кровопролитні бої тієї війни, і через те, що саме радянська армія штурмувала Берлін. Саме перед «радянським народом» німці відчувають найбільшу провину та саме йому більше усього «дякують» за звільнення.
Російська монополія на спадок СРСР
Однак це ставлення, хоч воно формально й поширюється на всіх мешканців Радянського Союзу, в реальності стосується здебільшого Росії та росіян. Інші народи СРСР, які під час Другої світової війни перебували у цій «тюрмі народів», ніби відходять на другий план, коли йдеться про історичну відповідальність. Так, формально у Берліні височить меморіал радянському, а не російському воїну-визволителю, а на постаментах поруч з Бундестагом стоять розроблені у Харкові танки Т-34. Втім, монополія на цю символіку і повʼязані з нею наративи та емоції, до останнього майже виключно належала Москві, а не Києву, Мінську чи Вільнюсу.
Саме про історичну відповідальність перед росіянами говорять німецькі політики, коли кажуть про необхідність спільної «безпекової архітектури» у Європі та «мир з Росією, а не без неї». Саме про Росію згадують, коли кажуть про своє небажання конфліктувати з Кремлем. Навіть, коли йдеться про загарбницькі плани Москви щодо своїх колишніх колоній, котрі проти власної волі належали до «радянського народу» часів Другої світової війни і котрі постраждали від неї набагато більше, ніж мешканці колишньої РРФСР.
Перемога нам, колабораціонізм — іншим
Слід зазначити, що для описаної вище монополізації була низка як цілком очевидних, так і прихованих причин. Зрозуміло, що ключову роль в даному випадку відіграє той факт, що саме Росія стала правонаступницею СРСР — до того ж не лише у політичному, але й у символічному плані. «Велика Перемога», на якій паратизував ще Радянський Союз, залишилась таким самим інструментом морального здирництва й для Російської Федерації. До того ж, за відсутності будь-якої іншої чітко артикульованої ідеології, окрім «побєдобєсія», у Кремля не залишилося буквально нічого, що можна було б запропонувати як доказ власної величі. Втім, розповіді про те, скільки людство заборгувало росіянам за своє звільнення від «фашистської чуми», особливого враження на світ не справляли. Винятком були німці, виховані з відчуттям власної історичної провини.
Німецьким почуттям провини у Кремлі маніпулювали настільки вправно, що ідеалістичні уявлення про звільнення від нацизму майже витіснили у німецьку підсвідомість той факт, що трохи раніше — у 1939 році — Третій Рейх і Радянський Союз напару розчленували Польшу і розв’язали Другу світову війну. Так само особливо не наголошують на тому, що радянське «звільнення» перетворилося на погано приховану окупацію – ніби розділення Німеччини відбулося по волі самих німців, а народи Східної Європи мріяли побудувати у себе соціалізм і приєднатись до Варшавського пакту. Навіть масові згвалтування німкень радянськими солдатами стали темою більш широкої дискусії лише нещодавно – особливо після російських звірств у Бучі та інших містечках Київщини. Все це не заважало німцям відчувати оту саму «історичну відповідальність перед Росією».
Читайте також: Тімоті Снайдер: Історична відповідальність Німеччини за Україну
Найцікавіше, що більшість німців зовсім не відчуває, що у такій перспективі йдеться лише про відповідальність однієї (колишньої) імперії перед іншою, але зовсім не видно народів, котрі колись стали жертвами їхнього протистояння. При цьому Москва не лише привласнила право говорити про страждання та героїзм радянського народу під час війни, але й перекладала відповідальність за колабораціонізм не на абстрактних радянських громадян, а виключно на мешканців своїх колишніх колоній: українців, естонців, латвійців тощо. Хоча насправді з-поміж народів СРСР колабораціоністів було чи не найбільше серед самих росіян. Ну а у розмовах про Україну Москва використовувала тему колабораціонізму для того, щоб тиснули на старі травми Німеччини.
Під час обох світових воєн Берлін намагався використати карту української визвольної боротьби: спочатку проти Російській імперії, а потім – проти СРСР. І у обох випадках протистояння з Москвою закінчувалося для німців справжньою національною трагедією. На цьому тлі визнання субʼєктності України – нехай на рівні рефлексів, а не усвідомлення – сприймалося німецькими елітами як щось вкрай небезпечне. Не лізь – вбʼє. При цьому у Кремлі й після розпаду Радянського Союзу ніколи не приховували, що сприймали Україну як зону власних «легітимних інтересів», або, простіше кажучи, як колишню колонію, котру ще сподівались повернути. А тому з усіх сил запевняли німців: таки убʼє.
Таке зручне відчуття провини
Втім усі ці історичні комплекси та витіснення навряд чи мали б місце, якби вони не лягали у канву німецької післявоєнної політики. «Зближення через торгівлю» та нова східна політика соціал-демократів у підсумку встановили досить міцний звʼязок між Москвою і Берліном, який не поспішали розривати і їхні консервативні політичні опоненти. Газогони, що будувалися ще з 1960-х років, дозволили німецькій промисловості отримувати такий потрібний дешевий газ, а Росії – таку ж необхідну потрібну валюту. Втім, таку широку торгівлю із тоталітарним СРСР, а пізніше – із реваншистською Росією варто було пояснювати ще чимось, окрім дурної наживи. Можна довго сперечатися, скільки у цьому було меркантильного розрахунку, а скільки – ідеалістичного прагнення зробити світ безпечнішим, але розповіді про «особливу історичну відповідальність» та розбудову миру через «звʼязування торгівлею» були для цього дуже помічними.
Читайте також: Інколи знов. Чому Німеччина гальмує європейську допомогу Україні
На цьому тлі легко губилася тема історичної відповідальності Німеччини перед країнами, які колись були частиною СРСР, але стали незалежними після 1991 року. Попри багатомільйонні жертви під час Другої світової війни, ці народи не мали газу, атомної зброї, а також стосів матеріалів, зібраних за роки агентурної роботи у часи НДР. Інтересами цих народів було легше пожертвувати, якщо йшлося про вигідного партнера із широким інструментарієм шантажу. У такому випадку мантри про історичну відповідальність перед Росією також були в нагоді. Мовляв, це не новий колоніалізм-лайт – це визнання «зони легітимних інтересів» Москви, перед якою ми завинили, і маємо травматичний досвід порушення її меж.
Можливо, саме тому виступ Тімоті Снайдера в Бундестазі у 2017 році про історичну відповідальність Німеччини перед Україною залишився майже непоміченим широким загалом, а усі зусилля українського посла в Берліні Андрія Мельника з меморіалізації цієї відповідальності завжди наштовхувались на нерозуміння. І навіть зараз, в розпал російської агресії, німецька влада з міркувань безпеки забороняє українську символіку на памʼятних заходах 8 травня на рівні з російською, а німецькі інтелектуали і знаменитості у своїх листах ледь не відкрито закликають Україну до капітуляції. Причому останні потім сміють пояснювати свою позицію необхідністю не повторювати помилку нацистської Німеччини, котра, мовляв, боролася до останнього і тим прирекла себе лише на більші руйнування. Все це свідчить про одне: шлях Німеччини до усвідомлення своєї історичної відповідальності перед українцями як нацією, а не частиною абстрактного «радянського народу» буде ще дуже довгим.