Якщо весь світ театр, то нині ми живемо за канонами класицистичної драми. Єдність місця і дії – тут усе зрозуміло, герої статичні і не здатні змінюватися, зло і добро чітко марковані, глядач нічого не сплутає та й нічому не здивується. Для тих, хто спостерігає за нашою війною на відстані, очевидно: є агресор Путін і жертва Україна. І ролі не зміняться до кінця драми.
Фокус світової уваги на воєнних злочинах росіян та стражданнях мирних мешканців здатен викликати співчуття до «бідних українців». Від нього один крок до закликів про мир і необхідність знайти компроміс, «зупинити жахіття війни». Західний обиватель (він же й виборець), вихований в традиції неагресивності і толерантності, відчуває емпатію до жертви, але не має ненависті до ката. Ненависть – погане слово, «no hate speech». Пустити сльозу від фото з Бучі, Ірпеня, Маріуполя (список можна продовжувати) – це прийнятно. Радіти «бавовні» – моветон. Алгоритми соцмереж, до речі, значною мірою й прописані під того ж таки обивателя, який має радіти фотографіям краєвидів, їжі, співчувати жертвам лісових пожеж і насильства, але в жодному разі не пробуджувати в ньому лють. Українські користувачі розуміють, про що я.
Україна-жертва – зручний образ, який за класицистичними канонами не має змінюватися. Але наша бунтівна натура «грала» ті канони. Українська армія, яка за оцінками високочолих західних аналітиків, повинна була капітулювати за два тижні після російського вторгнення, здатна контратакувати і звільняти чималі території. Так, не можна знецінювати рівень допомоги від наших партнерів. Добре, що у Вашингтоні, Лондоні і деяких інших впливових столицях є представники прагматичного істеблішменту, який розуміє, що озброїти Україну сьогодні означає захистити себе завтра. Але їм доводиться долати чималий опір у своїх країнах. Опір тих, хто якби знав українське прислів’я «не тратьте, куме сили, спускайтеся на дно», то саме ним би скористався, аби послати меседж Києву. Ілон Маск, до речі, один із них.
Читайте також: Кавові війська
У нашій культурі взагалі забагато віктимності. Скажу щиро, ненавидів шкільні уроки української літератури, бо чи не на кожному з них чув штамп про «важку долю поневоленого українського народу». І цієї віктимності стане ще більше, якщо ми програємо війну. Налаштуватися на перемогу не означає забути про жертв. Хто з нас не чув про них? Відкинути віктимність означає змістити фокус на поразки ворогів, на його вразливі місця, на необхідність нищити зайд. Всередині країни це стає мейнстрімом. На «експорт» це не дуже йде, якщо не брати до уваги наших найвідданіших союзників з Балтії та Польщі.
Ваша русофобія недостатня, дорогі наші західні друзі! Агресію не зупинити пошуком «хороших русских», діалогом Андруховича і Шишкіна, нобелівкою «за компанію». Якщо вже вам кортить кохатися у «великий русской культуре», то перегляньте «Александра Невского» Ейзенштейна. «Кто к нам с мечем придет, тот от меча и погибнет», – красиво? Далі нікуди. Слід бити ворога його ж зброєю. Картинки з палаючим Кремлем – це не українські кровожерні фантазії, це мрія кожної людини, яка хоче прокидатися в затишному європейському місті. І компроміс тут неможливий. Спитайтеся у мешканців Східної Німеччини, як вписалися у тамтешній ландшафт радянські військові містечка, що досі стовбичать руїнами на тлі ошатних саксонських і померанських краєвидів. Хоча, є й хороші новини. На днях бачив відео з британського пабу, де люди горлають «Kerch bridge on fire!» Все ж, не лише ми тішимось з бавовни.