Катастрофічний вихід Заходу з Афганістану й цілковито хибне оцінювання тамтешньої ситуації до захоплення влади талібами, за яку відповідальний федеральний уряд Німеччини, на короткий час викликали обурення й різку критику в політиці та медіа. Але зараз афганська катастрофа знову відійшла на задній план громадської уваги, а заклики до принципових дебатів про стратегічний напрям зовнішньої політики Німеччини, що спершу лунали від політиків різних партій, безслідно зникли.
А в наступні роки в Європі та світі визначатиметься курс, що матиме екзистенційне значення для ЄС, трансатлантичного альянсу та ліберальної демократії загалом. В Угорщині та Польщі під загрозою перебувають основи демократичної правової держави, а наступного року у Франції Марін Ле Пен, відверту противницю ЄС, можуть обрати на пост президента. Те, що диктатор Лукашенка під керівництвом Москви ліквідовує у своїй країні демократичну опозицію, робить дедалі ймовірнішим аншлюс Білорусі до Російської Федерації, а відтак і наближення авторитарної імперії Путіна до кордонів ЄС. Також на політичну та інституційну долю європейських демократій дедалі більше впливає не лише Росія, а й тоталітарний Китай.
Але щодо цих загроз у німецькій виборчій кампанії панує просто-таки моторошна мовчанка. Водночас Німеччина як найсильніша держава ЄС фактично відіграє провідну роль у розробці концепцій внутрішньої стабілізації ЄС і зміцнення стійкості західного альянсу проти його авторитарних противників — також і у військовій галузі.
Читайте також: Замінити труби кораблями
Однак у Німеччині саме цей аспект, як і раніше, вважають особливо делікатним. Хоча ХДС/ХСС виступає за політичне та військове зміцнення НАТО й досягнення Німеччиною стандарту Альянсу 2% ВВП на оборону, однак не ставить це завдання на перший план свого політичного порядку денного. До того ж за останні роки їхній кандидат на посаду канцлера Армін Лашет неодноразово відзначався співчуттям до путінської Росії й висловлюваннями в дусі кремлівської пропаганди. І хоч останнім часом Лашет їх більше не повторював, він жодного разу чітко не дистанціювався від своїх колишніх висловлювань.
Попри заяви СДПН про НАТО й німецько-американське партнерство, провідні члени партії сумніваються щодо основних компонентів приналежності Німеччини до Атлантичного альянсу, як-от ядерної участі. І хоча її кандидат на посаду канцлера Олаф Шольц ніколи не виявляв особливої близькості до Москви, але у випадку з багатьма його партійними колегами ситуація зовсім інша.
«Зелені» — єдина партія, яка однозначно закликає до жорсткішого курсу щодо агресивних диктатур у Росії та Китаї. Але через свою пацифістську спадщину вони відмежовуються від пов’язаного з цим аспекту військового стримування.
Питання про те, яка коаліція правитиме Німеччиною в майбутньому, відкрите, як ніколи раніше. Актуальні опитування демонструють, що коаліція трьох: ХДС/ХСС, «Зелених» і лібералів — можлива так само, як і коаліція між соціал-демократами, «зеленими» й лібералами. Також імовірні й інші комбінації між цими політичними силами. Можливим видається навіть лівий союз СДПН, «Зелених» і близької до Кремля партії «Ліві», яка відкидає НАТО так само, як і антиросійські санкції. Щоб зберегти всі варіанти відкритими й не зіпсувати відносини з жодним потенційним партнером по коаліції, партії уникають між собою надто жорстких змістових суперечок. Це ще більше розмиває їхні й так не надто яскраві політичні позиції, особливо зовнішньополітичні.
Читайте також: Ефект доміно
Така невизначеність призводить до парадоксальної ситуації: і хоча в дотеперішній зовнішній політиці Німеччини при наступному уряді нічого істотно не зміниться, однак через те, що залучені актори чітко не формулюють свої зовнішньополітичні цілі й концепти, не ясно, як вони поводитимуться в майбутніх кризових ситуаціях. Оскільки для зовнішньої політики Німеччини діє гасло: «продовжуйте в тому самому дусі», її майбутній конкретний вияв стає ще непередбачуванішим. До цього має готуватися й Україна. Попервах дотеперішня підтримка з боку Берліна зберігатиметься. Але наскільки послідовною вона залишатиметься з посиленням тиску з боку Москви, зараз невідомо як ніколи раніше.
Прагнення тяглості та стабільності й усередині країни, і в питаннях зовнішньої політики домінує в Німеччині над будь-якими іншими політичними міркуваннями. Хоча зміна зовнішньополітичної парадигми в країні давно на часі. Задля збереження певного рівня стабільності в міжнародних відносинах Захід має ризикнути гострішою конфронтацією з державами, які йому загрожують. Попередній патент Німеччини на роль ініціатора «діалогу» й балансу інтересів навіть з найагресивнішими ворогами західних демократій за умов, коли США як провідній потузі та іншим союзникам відводиться конфронтаційна частина боротьби, більше не діє.
Однак серед німецьких політиків і політикинь немає нікого, хто наважився б відкрито поставити німців перед цією неприємною правдою, зокрема й тому, що їм самим бракує глобального політичного досвіду та бачення.