Серія «Постаті культури» від видавництва «Дух і літера» важливе свідчення того, що наша культура — це передусім постаті. Прикро усвідомлювати, що тих постатей насправді не так і багато. Але вони створили так чимало, що ми й досі не прочитали те в повному обсязі, тому й тримається наша культура часто на пошані й повазі, а не на знанні справжньої ролі та інтелектуальної сили цих людей культури.
Усі регалії, посади, звання й титули, колишні і новочасні, Вадима Скуратівського довго перераховувати, тож в анотації до видання «От із такого ми світу» його назвали коротко, але містко: український інтелектуал, культуролог і філософ-імпровізатор. Останнє хотілося б уточнити: філософ античного штибу, наш Сократ, який, як на мене, коли говорить, має більшу енергію переконання, аніж коли пише. Інтелектуальна харизма Вадима Леонтійовича — нестримна, і якщо ви не були на його виступах чи не бачили бодай програму «Бачу землю», то багато втратили. Незабутній тембр голосу, характерні слівця (наприклад, «сказати б»), безліч цитат та історій з власного життя — усе це запам’ятовується надовго, і завдяки видавництву «Дух і літера» тепер ми маємо це в паперовому форматі, бо «От із такого ми світу» — це розшифрований і відредагований запис розповіді Вадима Скуратівського про, ідучи за розділами, спомини й розмисли про фахові вподобання, спроби інституалізації та портрети сучасників.
Видається, що основна подія його життя — стаття 1978 року «Шевченко в контексті світової літератури» і все, з нею пов’язане. Через статтю його звільнили із журналу «Всесвіт», де її надрукували, а це, по суті, вплинуло на всю його долю надалі, до якої долучилися інші визначні постаті нашої культури. І це завжди парадоксальні залучення й символічні збіги, як-от ця ситуація, яку Скуратівський з притаманною йому крізьчасовою оптикою описує так: «З одного боку, мене вигнали з роботи за цю статтю. З іншого, персонаж, який підписав відповідний документ, потому не лише підписав, а й написав декларацію про усамостійнення України. Ну що ти з ними поробиш». Ідеться про Дмитра Павличка, і таких історій в книжці безліч — от з такого ми світу…
Цікавіше інше: от чи багато з вас читали цю знакову для свого часу статтю? І якщо так, то чи можна сьогодні зрозуміти, чому тоді «Шевченко в контексті світової літератури» спричинила такий ефект? Думаю, важко. Вплив статті, як на мене, цілком лишився в тому світі, про який Вадим Скуратівський часто згадує, частково виправдовуючись, фразою «От із такого ми світу». Але саме завдяки таким постатям ми й можемо спробувати той світ зрозуміти.
Хоча знову ж таки сучасний контекст дещо заважає адекватно сприйняти деякі захоплення Скуратівського: як-от його палку любов до російської літератури («Пізніше я відокремився від надмірного свого русофільства») чи дослідження марксизму («Я був і залишаюся прихильником Великої Жовтневої соціалістичної революції, будь вона неладна. Іншого виходу не було. Цей жест історії був справедливий»). Знаю, що багатьох ці теми сьогодні дратують, але той минулий світ був інший і без нього не було б нашого.
Переповідати всі історії, згадані в книжці, марна справа, але їх об’єднує запальний характер, допитливість та бажання вищої справедливості головного героя «От із такого ми світу» — і не сказати б, що це дуже полегшувало йому життя. Одна дама, «фаворитка Дмитра Володимировича Затонського», сказала про Скуратівського: «Чому він так пише? Він дозволяє собі писати, як член-кореспондент. Хто він такий?».
Наш запальний і справедливий автор розповідає, як виявив, що «тодішній некоронований гетьман української словесності» Павло Загребельний у п’ятитомник Анатоля Франса подав передмову, а вона, як довів усезнаючий Скуратівський, виявилася дослівним перекладом статті 1920-х «одного старенького московського автора». І що далі? «Звісно, стався скандал. Що зі мною робити? Посадити — скандал буде ще гучнішим… Втрутився Щербицький. Виявилося, що Загребельний — його далекий родич. Словом, вони почали мене цькувати…» І таких сюжетів у книжці багацько — от з такого ми світу…
Пам’ять Скуратівського — один з неоціненних скарбів України, бо цитує він цілими абзацами, і навіть повтори, притаманні усній розповіді, лише додають розказаному певної схвильованості безпосереднього й небайдужого свідка, якого, як автор сам зазначає, часто сприймали за єврея, бо «надто розумний». «Тільки з Університету мене виключали шість разів» — от з такого ми світу…
Крім «Всесвіту», автор ще виділяє такі свої три спроби інституалізації: музей Лесі Українки, часопис «Сучасність» та кінематограф — і з усіма пов’язані як маленькі тріумфи й цікаві люди, так і великі розчарування. Найтепліші спогади в книжці — про подружжя Андрія Білецького й Тетяни Чернишової, про найближчого друга Мирона Петровського та про улюбленого режисера Сергія Маслобойщикова.
«…Не приховаю, я любив друкуватися… раптом помітили, що я можу написати майже про все» — отакі вони спомини й розмисли Вадима Скуратівського: щирі, відверті, дошкульні, трагікомічні та потрібні. Потрібні, щоб пам’ятати, з якого ми світу й на яких постатях культури наш світ досі тримається.