Останні події, пов’язані з відзначенням роковин Волинської трагедії 1943 року, похитнули польсько-українські відносини. Голоси, які найчастіше лунають у ЗМІ України, свідчать про приголомшеність і нерозуміння того, що діється із західним сусідом, якого більшість її громадян уже давно й однозначно охарактеризувала як перевіреного, надійного товариша. Головна проблема в тому, що останніми роками у двосторонніх зв’язках між країнами домінувало одне з польських кіл, а в Україні вважали, ніби його погляди представляють усе польське суспільство.
Що діється з Польщею?
Головний політичний поділ у Польщі, якому вже понад 20 років, пов’язаний зі ставленням до того, що дає сучасність. Політичні відозви, у яких прагнуть розчинити країну в європейській наддержаві, зіткнулися з традиційним для Польщі прагненням зберігати незалежність від Брюсселя, а фактично Берліна. На культурному рівні, з одного боку, маємо чудові експерименти Заходу з мультикультуралізмом і гендеризмом, а з другого — переконання, що вони руйнують структуру суспільства, тож у зв’язку із цим годиться зберегти прив’язаність до усталеного ще в XIX столітті канону таких людських цінностей, як традиційна родина, віра й патріотизм. Якщо радикалізувати полюси цієї суперечки, можна стверджувати, що, з одного боку, маємо багатоаспектний комплекс меншовартості супроти «сучасного» Заходу й бездумне бажання надолужити «запізнення», а з другого — сформоване на основі традиції чуття польської винятковості, а водночас і загрози, бо антипольська політика Німеччини тільки задля маскування вдяглася в європейські шати.
Читайте також: По-сусідськи
Кажучи про цей поділ, враховуймо ще й факт, що Польща вийшла з комуністичної системи. З посткомуністичного устрою виросло чимало приватних статків та імперій ЗМІ. Численні колишні достойники багато років підтримували євроліберальну сторону польської суперечки, поза сумнівом, краще почуваючись у світі, де традиційне розуміння добра і зла, того, що становить честь, а що — підлість, поступилося лагідній оповіді постмодерного лібералізму, в якій немає кращих цінностей і позицій, а є тільки інші.
Незважаючи на зміну партійних гасел, євроліберальна сторона зберігала владу в Польщі майже безперервно, а її провідне становище в медіа та бізнесі, сперте на ідеологічну підтримку Заходу, забезпечувало їй безмежний вплив навіть у ті моменти, коли польські традиціоналісти ненадовго приходили до влади.
Але симпатії суспільства були не такі вже однозначні. Польща — винятково однорідна й релігійна держава, а в польській історії можна знайти відносно мало приводів для сорому й багато — для гордощів. Проте ліберальні ЗМІ вважали такі суспільні настрої і таку історичну свідомість країни над Віслою тимчасовими, приписуючи культурний традиціоналізм особам старшого віку, які мають гіршу освіту й походять із провінції. Людей, що дотримувалися його, з погордою називали «мохерами» — таку назву має типовий берет, який одягають старші незаможні жінки.
Поволі економічні відмінності між Польщею та «старою» Європою почали зникати, а проблема мусульманських гетто, ускладнена неконтрольованим напливом іммігрантів, похитнула віру в сенс мультикультурних експериментів. Нове покоління поляків, які вступають у життя, виросло без типового для їхніх батьків-матерів комплексу меншовартості перед Заходом. У країні почало раптом закінчуватися паливо під євроліберальним казаном.
«Добра зміна»
Головним гаслом, під яким ішла на вибори команда Качинського, була «Добра зміна» — зміна багатоаспектна, котрій протиставлено світ «давніх устоїв». 2015 року кандидат, якого підтримувала партія «Право і справедливість» (ПіС), переміг на президентських виборах, а згодом ця партія здобула безсумнівну перемогу на парламентських перегонах, досягнувши успіху не тільки на традиціоналістських східних та південних землях, а й багато де на заході країни. Масштаб виграшу дав ПіС змогу самостійно сформувати уряд.
На думку колишніх політично-медійних еліт, надто вражає те, що після року перебування при владі підтримка ПіС не слабне, а зростає; критика нової влади у Варшаві, яка походить із Брюсселя — Берліна, вочевидь, несуттєва й, можливо, навіть дає протилежний результат. Саме із цієї позиції і слід тлумачити різні польські голоси, які лунають в Україні. Не маючи змоги зашкодити всередині країни тим, хто нині біля керма, ліберальні публіцисти максимально прагнуть зробити це в зарубіжжі. Теперішній керівник «Громадянської платформи», яка нещодавно мала владу, охарактеризував себе як «тотальну опозицію». Це далося взнаки під час нещодавнього (надважливого і для України) саміту НАТО. Перед самим початком зустрічі опозиціонери оголосили вотум недовіри міністрові народної оборони, таким чином свідомо ослабивши його позиції.
Читайте також: Ян Пєкло: «Нам треба зосереджуватися на майбутньому, а не на історії»
Усе-таки пам’ятаймо, що з погляду тих «тотальних» опонентів влади, а надто їхніх інтелектуальних та медійних проводирів, приклеювання ПіС ярлика «націоналістів» та «ксенофобів» дуже бажане, тож задля такого політичного інтересу варто пожертвувати й польсько-українськими відносинами. Ті польські інтелектуали й експерти, що видають себе в Україні за нейтральних спостерігачів, є елементом «тотальної» війни, яка точиться в Польщі, й використовують свій голос для залагодження внутрішньопольських, а не двосторонніх справ.
«Креси» і дві польські традиції
Польські традиціоналісти — патріоти й ніколи не будуть нейтральними щодо України, а обов’язково або її затятими ворогами, або найближчими друзями. Це пов’язано з польською історією, культурою і традицією. Поляки бачать себе спадкоємцями Першої Речі Посполитої, і з такого погляду землі України (а також Литви й Білорусі) залишатимуться для нас «кресами». Явна більшість людей, які відігравали провідну роль у польській історії, жила на схід від нинішніх польських кордонів. Значна частина місць, із якими неможливо розстатися в душі, сьогодні на території наших східних сусідів. Але головне тут інше: із цих фактів не випливають (принаймні не повинні випливати) польський «імперіалізм» і територіальний ревізіонізм.
Поляки винятково цінують прагнення до свободи й героїзм у її захисті, а ще їм властива принципова неприязнь до Росії. Власне, саме тому події на Майдані здобули таку загальну підтримку в патріотичних колах.
Голоси тих, хто пам’ятає «польські південно-східні воєводства» й не може пробачити Волинської трагедії, вочевидь, лунали й лунають, але сучасна симпатія українців до Польщі змушувала думати, принаймні досі, що такі погляди маргінальні.
У патріотичних колах досі доволі поширене «яґеллонське марення» про рівноправний стратегічний союз Польщі та України, про Міжмор’я, котре протистояло б загрозі московського імперіалізму. Така польська думка має довгу традицію і в певні періоди домінувала. Поляки, які дотримуються її, шукають на «кресах» партнерів для співпраці, а не простір для експансії, їм потрібні українці, литовці та білоруси, а не українські, білоруські чи литовські землі. Досить характерно, що перед саркофагом Юзефа Пілсудського, котрий обстоював таку думку, бачимо поруч польського орла й литовсько-білоруський герб «погоня».
А тим часом в Україні…
До великого розпачу польських патріотичних кіл, які прагнуть зближення зі східними сусідами, Україна останніми роками вибирає для уславлення зі своєї історії ті елементи, які найсильніше розділяють, а не об’єднують два народи. Адже саме таким під польським кутом зору є дискурс Української повстанської армії, який піддали, зрештою, досить суперечливому омолодженню.
Для попередніх керманичів у Польщі цей факт був тільки прикрим, але периферійним відлунням, натомість для польського електорату партії «Право і справедливість», який живе національною традицією, він набуває куди важливішого значення. Фотографування політиків або керівників музичних гуртів із символами організації, яка вдавалася до радикальних антипольських злочинних дій, пробуджує спротив (не знаю, наскільки обґрунтований, але зрозумілий).
Польська ідентичність поділяється на любов до національної держави етнічних поляків і до поліетнічної Речі Посполитої. І з українського погляду, мабуть, не байдуже, яка саме ідентичність візьме гору в Польщі. Перша з них — великий ворог для України, друга — найліпший приятель. Українська політика, здається, повинна брати це до уваги.
Правда про ПіС
Надто важливою, коли дивитися з української позиції, є обізнаність із тим, що насправді думають керівники партії, яка сформувала уряд. Варшавський ліберальний салон уже давно назвав ПіС націоналістами, і саме такі оцінки повторюють тепер в Україні. Партія «Право і справедливість» виникла як чергова політсила, котра об’єднувала тих, кого в Польщі називають правими. Отже, різні керівники мають різні погляди, які відображають досить широкий спектр політичних переконань. Це нагадує поєднання води з вогнем, і в лавах ПіС тепер є симпатії і до яґеллонської думки, і до національної. Проте варто зазначити: президент Лех Качинський, що трагічно загинув біля Смоленська, був безперечним другом України. Ця постать тепер мало не святий покровитель партії. У такій ситуації найкраще звернутися до джерела. Під час урочистого вшанування волинських жертв 1943 року Ярослав Качинський виголосив коротку промову, яку варто подати в повному вигляді:
«Шановне панство! 11 липня 1943 року почалася запланована частиною керівництва УПА геноцидна операція проти польських жителів Волині. То була неймовірно жорстока операція, власне, злочин, що не мав прецедентів, якщо йдеться про рівень жорстокості. Дійшло до справді страшних речей. Сенат Речі Посполитої ухвалив із цього приводу постанову, на найближчому засіданні це питання порушить і Сейм. Ми ніяк і ніколи не можемо забути про це. Ніколи не може бути, щоб такий злочин забули, применшували його значення й характеризували як щось менше за те, що виражає слово «геноцид». То був геноцид, і я хочу наголосити на цьому.
Але я хочу згадати і про тих українців, які боронили поляків. Пам’ятаймо про них і вшануймо їх. Знаю, що зовсім недавно президент України поклав тут вінок, і маю надію, що це добра призвістка. Маю і надію, що українські герої, які воюють сьогодні, пов’язуватимуть себе із традицією справедливих, тих, хто боронив поляків і хто в найтяжчі часи зміг зберегти людську гідність і співчуття — все те, що робить нас людьми. Дуже дякую».
Якою мірою українці погодяться зі словами голови ПіС — окрема розмова, але вони повинні поставити собі риторичне запитання: «Скільки голосів утратить партія з огляду на ті фрагменти тексту, які тут підкреслено?». Або: «Задля чого керівник політсили зробив такі акценти, ризикуючи загубити бодай 1% підтримки?». З українського погляду не байдуже, яку позицію займе ПіС у широкому контексті міжнародних справ. Партія Ярослава Качинського та прихильні до неї публіцисти критикували попередню польську владу за надмірну підпорядкованість Берлінові, що разом із Парижем зробив ставку, на думку ПіС, на тісну співпрацю з Москвою і тому не був достатньою гарантією від її агресивної політики. Погляди на зовнішню політику штовхають ПіС у бік України, однак у внутрішній політиці партія Ярослава Качинського повинна зважати на роздратування частини електорату «бандерівською», а отже, «антипольською» історичною політикою Києва.
Читайте також: ПіС: гра в чотири руки
Що кажуть на це українці?
Україна, вочевидь, може чекати повернення до влади польських лібералів, але що станеться, коли зміни в Польщі будуть тривалими? Окрім того, якщо ліберальна частина політиків має рацію, то взагалі треба припинити розмови про польсько-українські відносини, адже протягом одного-двох поколінь усі ми станемо європейцями, що походжатимуть торговельними центрами, і різнитиме нас тільки мова спрямованої на нас реклами. Але це бачення своєрідного кінця історії. Польсько-український діалог буде не потрібний, бо не можуть його вести ті, хто вже перестав бути поляком, з тими, хто за хвилину зречеться українства.
А якщо все-таки буде інакше й народи залишаться головним предметом політики, поляки й українці повинні до себе критично придивитися.
«Креси» й Закерзоння
Пам’ятаймо, що в минулому наші предки жили спільно на кількасоткілометровій смузі землі, яка лежить сьогодні обабіч кордону, і зрозуміло, що й поляки, й українці знайдуть достатню кількість аргументів для тієї чи тієї інтерпретації. Поляки частіше використовують історичні політичні карти, українці — етнічні. Формування теперішньої лінії поділу коштувало багато крові й терпіння. Чи добрий цей кордон? Ні. Але кращого не буде. Михайло Грушевський народився на території сучасної Польщі, і треба виразно заявити, що українці мають право на любов до місць свого народження та на їхні власні назви, але так само й поляки — на любов до рідних місць Юліуша Словацького чи Збіґнєва Герберта й відповідно свої топоніми. Скільки є польського у Львова, стільки українського — у Перемишля й Холма.