Професія дипломата дарує певні можливості. Я не маю на увазі чорні автівки з національними прапорами чи прийоми й вечері за участю високопоставлених політиків, хоча все це теж важливо. Дипломатія дає змогу пізнавати світ у робочий час.
Однак пізнання світу неможливе без деякого стартового знання історії та культури. Для України осмислення минулого є передумовою розуміння її сучасності, різних граней мови, релігійних та культурних спільнот, які, власне, й визначають різне трактування цілей і методів як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Завдання посольства – зрозуміти країну перебування та зробити свою рідну державу зрозумілішою для місцевого населення. Я хотів би розглянути зазначене вище у двох аспектах: значення культури й історії загалом та роль посольства зокрема.
Книга з історії не містить рецептів, але її прочитання може допомагати осмислювати світ, порівнювати, розглядати речі в ширшому контексті та бачити взаємозв’язки. Часом це трапляється навіть несподівано: раптом ви починаєте бачите нові дивовижні виміри речей.
Що є спільним для українців та фінляндців, що їх розділяє і чому? Гарний приклад з історії, цікавий не лише для України, а й для інших країн, – Полтавська битва 8 липня (27 червня) 1709 року, в якій Пьотр I, Карл ХІІ та козаки в лавах обох армій, зокрема Мазепа на боці Карла ХІІ, воювали один з одним. До 300-річчя цієї події влітку 2009-го у Києві та Полтаві було проведено історичний семінар. У ньому взяли участь представники України, Швеції, Фінляндії та Росії. Чому Фінляндія долучилася до цього заходу? Що він міг означати для неї, якщо врахувати, що в 1709 році ми навіть не були незалежною державою? Нагадаю: Фінляндія була невід’ємною частиною Швеції з часів середньовіччя аж до 1809-го. Шведів і нас поєднують глибокі культурні та соціальні зв’язки. Заснування Санкт-Петербурга в 1703-му мало неабияке значення. Після того як Росія дісталася до Балтійського моря, стратегічний розподіл сил змінився. З цього погляду Полтавська битва була вирішальною не лише у відносинах Росії та Швеції, а й для збереження та зміцнення проекту під назвою «Санкт-Петербург» і навіть здобуття Фінляндією незалежності 1917 року.
Можу навести більш особистий приклад. Під час однієї поїздки до Вільнюса наприкінці 1980-х моя дружина і я здивувалися, що герб шведської королівської родини Ваза висить на стіні середньовічної церкви в центрі міста. Але потім нас осяяло: він там опинився, бо в 1592–1599 роках польський король і литовський князь Сигізмунд ІІІ Ваза об’єднав під персональною унією Швецію та Польсько-Литовську Річ Посполиту. Але він полишив Швецію, лютеранську країну, тому що хотів бути володарем католицької монархії. Король Сигізмунд правив у Речі Посполитій аж до 1632-го.
Історію часто використовують як політичну зброю, хоча так і не мало б бути. Позаяк в Україні триває історична дискусія, зокрема жваво обговорюється роль, яку відіграли історичні знання та концепції в процесі формування нації, досвід іншої молодої нації повинен бути цікавий українцям. Фінляндія та більша частина України входили до однієї імперії, хоча й мали різний статус. Обидві вони здобули свою державну незалежність невдовзі (Фінляндія) або ж за деякий час після більшовицької революції (Україна), хоча незалежність УНР і була дуже короткою.
Шведська спадщина у Фінляндії – це більш як 100 років автономії, під час якої моя країна змогла розвинути власні державні інституції. До цього варто додати той факт, що в Другу світову війну у Фінляндії збереглася й реально функціонувала демократія. Усі ці історичні обставини зумовили те, що в 1995-му ми були готові стати членом Європейського Союзу.
Посольство Фінляндії вмотивоване здійснювати переклади, видання та розповсюдження книжок з історії нашої країни українською мовою. Вже 2002-го було опубліковано працю «Від Великого князівства до сучасної держави: Політична історія Фінляндії від 1809 року» Юкка Неваківі, Сеппо Гентіля та Осмо Юссіла. Торік вийшла «Історія Фінляндії: лінії, структури, переломні моменти» професора Генрика Мейнандера. У 2010-му побачила світ «Фінляндія у Другій світовій війні: між Німеччиною та Росією» професора Оллі Вехвіляйнена. Незабаром читачі також зможуть ознайомитися з іншим дослідженням Генрика Мейнандера, присвяченим одному з найвирішальніших років в історії Фінляндії – 1944-му.
І, нарешті, приємно зауважити, що нашому посольству вже не доводилося відігравати ключову роль у публікації двох останніх досліджень. Вони з’явилися на суто комерційних засадах.