«Я народився в Яремче, — розповідає. — Від лікарні, де це сталося, до мого будинку 800 метрів. У цьому будинку прожив усе життя, щоправда, за цей час ми його трішечки перебудували… Коли малим був, у гори не ходив. Уперше мене повели на Говерлу у вісім років. Була буря. Грім, блискавки! Я дуже злякався та плакав. Може, і не пішов би більше в гори, але в 13 років зламав ногу. Коли кістки зрослися, довелося її розходжувати. Спочатку я ходив у лісок… Подивився навколо, зацікавився: а що ж далі? Що на тому горбі? Довелося на той горб іти, наступного дня досліджувати наступний і так далі. Потім зрозумів: дня не вистачає, щоб усе обійти, усе побачити».
Так Богдан почав вибиратися в гори вже з друзями й на два-три дні. «Ми завжди мали новий маршрут. І це було так цікаво! — згадує він. — Подивишся здалеку — і то гора, і то… А зблизька вже бачиш, якої річки там долина та які люди там живуть. Десь мешкають бойки, десь — гуцули, а ще десь — закарпатські гуцули, вони зі своїми причудами. Усюди різна архітектура й різний говір. Карпати були під контролем такої кількості держав, і кожна залишила тут свій відбиток. Тут наміксовано стільки різних мов, стільки різних культур. Буквально в радіусі 200 км ти робиш неймовірні мандрівки в часі й просторі».
Читайте також: Суворий такелажник
Полюбивши гори, Богдан Фаштрига почав присвячувати їм майже весь свій час. «Облазив» не тільки всі Карпати, а і Альпи, де сходив на Монблан, і Піренеї, і гори Скандинавії. Був на Балканах і на Кавказі. Про кожну свою подорож може розповідати годинами. «На Балканах у горах Чорногорії пастухи теж живуть у колибах. Теж роблять будз, вурду, бринзу — все це, правда, там інакше називається, але смак не суттєво відрізняється. І люди там дуже гостинні, — усміхається хлопець. — Так раптом розумієш, що ти насправді частина чогось великого. Чогось, що йде крізь віки, напевно, ще з часів білих хорватів, які розійшлися Карпатами й Балканами та створили всю цю пастушу культуру. Це космічно! І як було б добре, якби люди почали думати про те, як скріпити зв’язки між собою, як стати ближче одне до одного, як зробити гори теплішими… Але натомість вони думають, як заробити побільше баксів, купити iPhone найновіший і тачку побільшу…»
Подорожі Богдана бували різними. «Доводилося, звісно, і в промерзлих наметах із конденсатом ночувати, — каже. — Це буває навіть прикольно, але… Чесно кажучи, я зрозумів, що залишатися в горах приємніше в комфортних умовах. І що вони комфортніші, то більше задоволення ти дістаєш від єднання з природою. Коли я вже покатався по всіх європейських горах, то побачив, що майже всюди є можливість подорожувати комфортно. Тільки в Україні її немає…»
Раніше в Карпатах було дуже багато гірських притулків. «Тільки в Східних Карпатах, на тодішній території української частини Польщі, до Другої світової війни таких «спотів» було 47, — розповідає Богдан Фаштрига. — Однак за радянської влади ті місця активно спалювали: боялися, що там можуть переховуватися повстанці. Деякі притулки нищили з інших мотивів: палили їх, наприклад, лісники, переконані, що в таких будиночках теоретично можуть жити й «працювати» браконьєри».
Мрія Богдана — мережу гірських притулків відновити. Почати він планує з будівництва гірського притулку на Чорногорі, про що зараз веде перемовини з можливими інвесторами.
«З погляду туристичної культури в Україні це порожня ніша на ринку, — розмірковує мандрівник. — Вона зовсім незаповнена. Наш перший притулок має стати не просто хиткою хатинкою посеред гір: за моїм планом, це має бути комфортне місце відпочинку. У ньому працюватимуть люди, які забезпечуватимуть його теплом, прибиратимуть, поповнюватимуть запаси їжі й так далі».
Читайте також: Формула хоробрості
Таким чином, упевнений хлопець, можна буде не тільки дати можливість вибирати тим, для кого походи в Карпати — звична справа, а й долучити до відпочинку на природі нову категорію туристів, що особливо актуально після анексії Криму. «Не кожен хоче тягнути із собою спальник, намет і цілу гору інших речей. Мовчу вже про те, що все це спочатку придбати потрібно! Якщо людина працює в офісі й має лише коротеньку відпустку раз на рік, то вона не зобов’язана витрачати частину цієї відпустки суто на підготовку до відпочинку. Наявність інфраструктури в горах дасть змогу залучити більше людей. Адже зараз українські Карпати мають дуже вузьку цільову аудиторію. Решті туристам, як українським, так і закордонним, наші гори просто не мають що запропонувати. Навіть український турист із високою ймовірністю обере подорож за кордон — туди, де є всі умови, де є вибір, де постійно є чим зайнятися», — розмірковує Богдан Фаштрига. Навколо гірських притулків, зауважує він, можна обладнувати велотраси, маршрути для хайкінгу, набивати гачки для альпінізму тощо.
Крім усього іншого, підкреслює: наявність у горах мережі притулків дасть змогу зробити Карпати набагато безпечнішими. За планом хлопця, у гірських притулках можуть постійно перебувати рятувальники-волонтери, здатні дуже швидко допомогти тим, хто потрапив у біду. «Якщо рятувальники їхатимуть із Ворохти чи Верховини в Гаджину, наприклад, то скільки це займе часу? Годин шість! Але якщо поруч із гірськими маршрутами будуть такі об’єкти, там можна апріорі тримати хоча б двох рятувальників-волонтерів, які матимуть базові медичні знання, умітимуть надавати допомогу. Якщо щось станеться, то кілька хвилин — і вони можуть виходити на допомогу. І, крім того, саме ці люди працюватимуть на благо самого притулку».
Омріяна Богданом локація для побудови першого гірського притулку — урочище Гаджина на південних схилах гори Шпиці на масиві Чорногора. В урочищі розміщені чотири високогірних озера, збереглися занесені в Червону книгу рослини й унікальні гірські ландшафти. Крім того, за легендами, саме тут був похований Олекса Довбуш. Хлопець переконаний: цікаво буде тут як взимку, так і влітку.
«Місце оптимальне як з погляду потенціалу, так і з погляду локації. Південна частина Чорногори добре проконтрольована. На Попівані вже постійно є рятувальники. Дві-три години — і вони можуть цю частину хребта собою закрити, навіть у погану погоду. Центральна частина нічим не закрита, — розповідає Богдан. — Крайня концепція, про яку я говорив із потенційним інвестором, щоб до притулку був під’їзд. Хоча б позашляховиком або армійським «шишариком». У разі якоїсь надзвичайної ситуації це дозволить евакуювати потерпілого. Крім того, тоді притулок можна буде нормально забезпечувати продуктами й водою».
Богдан демонструє найамбітніший, каже, «можливо, навіть занадто амбітний», зі стосику можливих проект притулку на Чорногорі. Триповерхова будівля трикутної форми скидається на ніс корабля. «Загалом там має бути 21 двомісний номер. Два поверхи житлові. Один — адміністративний, на якому міститимуться їдальня, склади тощо. Звичайно, проекти інших притулків будуть іншими, як і концепції. Усе має змінюватися залежно від ділянки, від можливого фінансування».
Читайте також: У гостях у «Добровольця»
Каже, для будівництва на Гаджині розглядали багато варіантів: і кам’яні будівлі, які можна було б звести з місцевих матеріалів, і консервативні дерев’яні будиночки. Але зупинилися поки що на сучасній архітектурі, і матеріал обрали новаторський — кортенову сталь, поєднану з бетоном. «Сталь, звісно, дорога. Але ж дерев’яну хату можуть спалити… Звісно, за нашими планами, у готелі хтось постійно перебуватиме, але все одно готелі теж горять».
«Проектом багато хто цікавиться, — зізнається Богдан. — Утім, є поки що одна заморока: земля, на якій хотілося б розпочати будівництво, є власністю Карпатського національного природного парку. Місяць тому я їздив до Польщі, у Закопане, і взяв у тамтешній міській управі контакти організації, яка будувала схожі притулки й успішно співіснує зараз з усіма цими польськими національними парками, постійно спілкується з ними. Щоб не вигадувати велосипед, я планую скопіювати вже наявну в сусідів систему. У Польщі дуже багато гірських притулків — від зовсім малесеньких на кшталт металевих конструкцій, розрахованих на виживання у високогір’ї, до дуже серйозних гірських готелів. І до кожного є під’їзди».
«Цікаво, що по всій Європі це є — як приватні інвестори, так і державні програми, — продовжує він. — А в нас держава таким поки що не займається… Інвестори теж не особливо зацікавлені. Певна річ, що цей проект не буде таким окупним, як, скажімо, готель на Буковелі. Але той, хто все ж таки наважиться вкласти в нього гроші, — стане першою людиною, яка відбудовує гірські притулки в незалежній Україні. Завдяки цьому на новий рівень у нашій країні почне виходити сама туристична культура. Бо поки що, на жаль, у нас на Говерлу, буває, ходять у дублянках та на підборах…»