Зранені Майданом. Кількість постраждалих під час революції не піддається обліку

За кожним загиблим стоять скалічені долі рідних: ма­терів-одиначок, батьків, дітей-без­­батченків, бойових побратимів, приречених почуватися вин­ними. Постраждалими є також хворі, дехто з них досі чекає на допомогу. Зниклі безвісти та їхні сім’ї, вкладники банків, що зазнали краху внаслідок політичної кризи, біженці з Криму, що були змушені кинути напризволяще все, що мали. А також молоді люди, яких ще довго переслідуватимуть нічні жахи – відлуння горезвісного посттравматичного синдрому.   

Класифікація смерті

Офіційна статистика Євромай­дану-SOS налічує 121 смерть унаслідок революційних подій. «Піс­­ля 18–20 лютого ми опублікували списки загиблих в алфавітному порядку включно з міліціонерами, і вони стали «гуляти» мережею під заголовком «Небесна сотня», – розповідає активістка Євромайдану-SOS, правозахисниця і журналістка Тетяна Печончик. – Мені здається, повинна бути якась публічна дискусія, випадки дуже різні. Для мене очевидно, що «Небесна сотня» – це люди, які загинули в бою, але я не маю права давати оцінки».

Зовнішніх згадок про революційні події дедалі менше, проте шрами болітимуть довіку

Активісти створили свою непросту систематизацію смертей. Перша категорія – учасники протесту, які загинули насильницькою смертю або внаслідок поранень. Її доведеться розбити на дві підкатегорії залежно від того, по який бік барикад вони перебували, адже серед них є, скажімо, бійці «Оплоту». До другої належать загиблі, що не брали участі в бойових діях, проте були присутні на акціях протесту. «Скажімо, чоловік, якого знайшли повішеним на ялинці, – каже Тетяна. – Теоретично він міг зробити це сам, але родичі запевняють, що розмовляли з ним незадовго до смерті, що він був у доброму гуморі…» Третя категорія – люди, які, можливо, не були учасниками Майдану, але померли внаслідок цих подій: журналіст газети «Вести» В’ячеслав Веремій, якого забили тітушки, та Володимир Захаров, що загинув в офісі Партії регіонів. Четверта когорта – міліціонери, правоохоронці (більшість – бійці «Беркута») та вевешники. П’ята – військовослужбовці (поки що лише один). Шоста – вбиті під час зіткнень з окупаційними силами (йдеться про загиблого в Криму).

Читайте також: Безіменна сотня. Скільки насправді жертв бійні 18 лютого?

«Є багато випадків на межі, коли людина померла вдома за якийсь час від серцевого нападу. Але родичі запевняють, що вона була на Майдані й, можливо, її там побили, – каже Печончик. – У суспільстві панує сприйняття «чорне – біле». Насправді ж є безліч людських доль. Ми маємо викласти максимально коректну інформацію та різні погляди на причини смерті. А суспільство нехай саме вирішує, хто герой, а хто ні й кого зараховувати до «Небесної сотні».

Рідним загиблих незалежно від того, по який бік барикад вони були, пропонується допомога. По-перше, психологічна, фахівці докладають максимум зусиль, щоб полегшити біль. По-друге, безплатна правова підтримка. По-третє, фінансова, підключені різні фонди. Не менш актуальною стає допомога інформаційна – до волонтерів звертаються журналісти, які хочуть поспілкуватися з родичами загиблих, а також упорядники книжки про «Небесну сотню». «Якось звернулася безробітна жін­­ка, яка втратила на Майдані чоловіка. До того вона сиділа вдома з дітьми, а відтепер має годувати сім’ю, – розповідає активістка. – Просила допомогти знайти роботу за спеціальністю, поширити резюме». Окремий напрям – розслідування: волонтери співпрацюють зі слідчими, збирають докази того, що відбувалося на Майдані.

На жаль, потерпілі й далі вмирають. І не лише в медзакладах. Так, постраждалий у сутичках Петро Гаджа пішов із життя 23 березня уже вдома, виписавшись із лікарні. А за день до того зі сцени Майдану проводжали в останню путь 20-річного Тимофія Стебльова. За офіційними даними, юнак загинув унаслідок нападу кількох невідомих, імовірно, бійців «Оплоту». Проте  реальність значно болючіша: міфічних оплотівців не було на Майдані. Були, як розповідають у неформальних розмовах хлопці із Самооборони, надмірна кількість алкоголю, зброї та накопичена образа. «У пацанів просто нерви здають, от і все… Вип’ють і починають з’ясовувати стосунки. А потім один вихоплює ніж, інший – пістолет, і пішло-поїхало». Істинний хід подій відновити, вочевидь, не вдасться, реальна ж кількість смертей Майдану суттєво перевищує офіційну.

Від коми до ПТС

Полічити бодай приблизну кількість поранених і хворих унаслідок участі в протестах – завдання найменш реальне з усіх. Хтось самостійно звернувся до лікарів й одужав раніше, ніж почали складатися списки потерпілих; когось активісти забрали додому й виходжували там поза будь-яки­­ми обліками. Хтось узагалі не звертався до медиків, попри серйо­­зні проблеми, – таких вишукують волонтери і ведуть до шпиталю. Відомо, що одна особа досі не вийшла з коми. Під кабінетами медпункту на Трьохсвятительській черги, люди стоять із різними недугами – від нежитю до грижі та досі незагоєних поранень.

Читайте також: Допомога дружньому народу – це допомога Україні

Координатор служби «Евакуація +» Олександра Цикура називає вельми приблизну цифру: 430 осіб у тяжкому стані. «Проте справжню кількість постраждалих складно навіть уявити!» – запевняє вона. Медичних структур на Майдані безліч, і координація між ними не на найвищому рівні. «До тієї ж Польщі людей відправляли кілька структур, – згадує Цикура. – Просто з Майдану лікарі, коли була зовсім «спека», «пакували» по-максимуму, відправляли до Львова, а звідти й до Польщі, у нас навіть списків тих немає». Та й облік почали вести не після перших сутичок.
Про готовність надати допомогу революціонерам заявила чи не половина земної кулі: Польща, Чехія, Литва, Латвія, Німеччина, Словаччина, Ізраїль, Італія, Авст­­рія, Канада (протезування), Угорщина (допомога волонтерам і лікарям, а також реабілітація родин загиблих). «Ватикан до нас звертався, – каже Олександра. – Пропонували адресну допомогу тим, хто не на лікуванні, а на реабілітації і не може повноцінно працювати. Як правило, це чоловіки, годувальними сімей. Канада виявила бажання подбати про родини зниклих безвісти».

«Зараз на часі відправляти людей на реабілітацію, домовлятися й організовувати», – розповідає активіст Євромайдану-SOS Альберт Заславський. Частіше їх скеровують в українські санаторії, але є і закордонні партнери, готові брати постраждалих після складних операцій.

Серед найпоширеніших тра­­вм – втрата одного ока чи обох, обмороження (одному постраждалому довелося ампутувати обидві ноги), роздроблені кістки, черепно-мозкові травми, опіки. «Буває, активізуються «ексклюзивні» захворювання, – ділиться Альберт. – Приміром, є у Львові хлопець із якимсь рідкісним захворюванням хребта, і внаслідок активної діяльності на Майдані воно загострилося, зараз йому потрібна неймовірна сума на лікування».

Не тілом єдиним

Травмування зазнали не лише черепи та кінцівки. Екзистенційне відчуття близькості смерті не минає безслідно ні для тих, хто був у гарячих точках, ні для тих, хто переживав, повсякчас оновлюючи стрічку новин (що часом значно гірше, ніж бути в епіцентрі). Термін «посттравматичний синдром» (ПТС) поповнив революційний лексикон. Лікар-психоте­ра­­певт і письменник Олександр Стражний приїхав на Майдан після подій 18 лютого, полишив­­ши власний психотерапевтичний центр в Угорщині: «Звісно ж, я був стурбований тим соціальним стресом, який охопив українців. Долучився до ініціативи «Психологічна служба Майдану». Активісти також ведуть «роботу в полі», тобто ходять по наметах, виявляють тих, хто потребує допомоги. Потерпілі від ПТС не вважають себе хворими і не звертаються до фахівців. Але насправді проблеми великі. Люди не сплять ночами, перебувають у великому напруженні».

Читайте також: Що діється з демократією?

За словами Олександра, ПТС має місце після того, як минув місяць після події, до того це просто загострення після стресу. Відповідно до статистики, якщо із синдромом нічого не робити, у половини постраждалих він зникає сам по собі – організм здатний регенерувати. Але це лише в разі вирішення критичної ситуації. «А в нас напруження і загроза не минули! – зазначає Стражний. – Якби після подій 20 лютого все скінчилося, то 20 березня в половини жертв ПТС усе вже нормалізувалося б». Класичними симптомами ПТС є непритаманні доти агресія, апатія, безсоння або ж, навпаки, надмірна сонливість. Якщо розлад не минає сам і постраждалому не надають допомогу, він ризикує перерости у так званий афганський синдром, що тягне за собою ризик суїциду, алкоголізму, зависокий рівень агресії.

Однією з «профперемог» для Стражного є примирення само­оборонівців та вевешників. «Зараз хлопці з внутрішніх військ і майданівці проходять військову підготовку в Національній гвардії на одній базі. Вони впізнають один одного: «Ага, ти стояв в оточенні!», «Ти тітушків захищав, а ті мене били!», «А ти в мене пляшку жбурляв!». Був надвисокий рівень агресії, це зрозуміло. Ми, група психологів, працювали як із внутрішніми військами, так і з нашими хлопцями, щоб знівелювати її. Зараз хлопці грають у футбол, стріляють цигарки, підколюють один одного, і про ворожнечу вже не йдеться», – розповідає пан Олександр.

Жертви невідомості

Ті, хто очікує звісток про долю 150 досі не знайдених осіб, як ніхто знають ціну надії, адже невідомість часом гірша за найболючішу правду (детальніше на стор. 46). «Загалом із кінця грудня до сьогодні до нас звернулися 900 осіб, – каже волонтер Євромайдану-SOS Катерина Мельник. – Декого з них знайшли швидко, бо зникнення було зумовлене технічними проблемами. Були ті, кого шукали дов­­ше, приміром, їх госпіталізували, і вони не мали можливості повідомити про своє місцеперебування. За цей час через наші руки пройшло 700 осіб». Із них близько 20% виявилися загиблими.

Читайте також: Самоорганізація, скорбота і порядок

«Як громадська ініціатива ми не хотіли б перебирати на себе функції держави, але реальність така, що змушені співпрацювати і виступати рушієм, спонукати владу не забувати про свої обо­в’я­­­­зки», – каже Катерина. Активісти намагаються максимально уніфікувати списки зниклих, співпрацюють з іншими пошуковими ініціативами. Зокрема, з нещодавно створеним Слідчим комітетом, що безпосередньо контактує з МВС і долучає до роботи фахівців оперативного розшуку. Також діє Пошукова ініціатива Майдану, люди об’єднуються в групи й прочісують територію. Вони детально звітують на своїй сторінці, описують, де бувають, які є результати. Знаходять матеріали, які потім можуть бути доказами: речі, документи. Допомагає також у цьому Автомайдан, адже люди з автівками мають ширші можливості. Налагоджений зв’язок із лікарнями, активісти постійно звіряють списки зниклих і в такий спосіб знаходять людей.    

Бізнес-фактор

Окрема група постраждалих збирається в Жовтневому палаці, щоб відстояти власні інтереси. Це клієнти одного великого банку, який впритул наблизився до банкрутства через економічну кризу, що невідступно супроводжує кри­­­­зу політичну. Голова НБУ Степан Кубів запевняє, що так чи інакше гроші будуть повернені. Тільки не зараз. За два тижні вкладники зможуть зняти мінімальну частину своїх збережень. «У людини четверта стадія раку! – каже молода жінка. – Мені потрібні мої зароблені €15 тис. просто зараз для інтенсивної терапії. За два тижні гроші будуть неактуальні».
Облік особистих трагедій ніх­­то не вів, проте розлючений натовп у концертній залі палацу вражає. Наразі зазнали краху або ж опинилися на його межі щонайменше чотири фінустанови. У когось «летить» підприємство через неможливість сплачувати оренду та зарплату працівникам, проте зі сцени зазначають, що проблеми юридичних осіб вирішуватимуть в останню чергу. Хтось лишився на вулиці, продавши одну квартиру й не встигнувши оплатити нову. Чи зможе «заманити» потопаючий банк інвесторів, не зрозуміло. Серед людей лунають заклики палити шини під стінами Нацбанку. «Диригенти» зі сцени традицій­­но просять зберігати спокій.

Київ загоює рани. «Залиси­­ни» латають новою бруківкою, обпалені колони стадіону білять. Зовнішніх згадок про революційні події дедалі менше, проте шрами болітимуть довіку. Статистика безсила оцінити кількі­­сть постраждалих унаслідок подій Майдану. Лишається хіба що прирівняти жертв до населення України та дбати про те, щоб не розпорошити здобутки революції.