Нинішня влада як і попередня намагається спустити ці питання на гальмах, розуміючи, що йдеться про проблеми, що охоплюють не лише ці конкретні випадки, а всю систему виховання співробітників силових структур, моральну атмосферу українського суспільства, характер внутрішньої політики тощо.
Довелося б згадати безпроблемне існування в Україні цілої низки високопосадовців, депутатів, чиновників і журналістів, антиукраїнська діяльність яких дуже шкодить державі, проте жодних неприємностей самим фігурантам не приносить. Така ситуація справляє потужний антивиховний вплив на мільйони громадян. Державна зрада, підривна діяльність проти країни не сприймаються громадською думкою мільйонів як такий вже жахливий злочин.
Читайте також: Азовська блокада
Чи є гріхом перехід з під українського прапора під російський, коли в Україні вільно діє п’ята колона Москви, коли чимало ЗМІ вихваляють державу агресора, створюють їй імідж надзвичайно успішної та розповідають про неї так, як у радянські часи розповідали про комунізм? Коли загравання з Кремлем протягом тривалого часу було основою української зовнішньої політики на російському напрямку? Коли російські громадяни і російські агенти очолювали деякі керівні стратегічно важливі структури України?
А найвища влада здійснювала політику невтручання у власні внутрішні справи, сприяючи зміцненню у росіян тенденції не сприймати Україну як окрему суверенну повноцінну державу…
Звісно, все це не виправдовує конкретних зрадників, але допомагає багато чого зрозуміти. В ситуації 2014 року якщо генерал, адмірал, офіцер, матрос і солдат не мали чітких патріотичних переконань (які часто-густо чиновниками розцінювалися як „український буржуазний націоналізм”),то вони практично не мали альтернативи зраді. Адже багато з них були за психологією типовими „заробітчанами”…
У цьому сенсі надзвичайно показовою є історія в Севастополі з колишнім старшим матросом Військово-морських сил України Тетяною Шевчук. У 2007 році з рук президента України Віктора Ющенко вона отримала ордер і ключі від службової квартири. В 2014 році перейшла на службу до російського флоту, себто здійснила акт державної зради. Кілька років нова влада її не чіпала але після того, як унаслідок нещасного випадку вона стала інвалідам, російські адміністратори зажадали, щоб Шевчук виїхала зі своєї квартири.
Читайте також: Війна і судова реформа
Що ж, зрадників зневажають навіть ті, хто охоче користається їхніми послугами. Цікаво, що російська влада вже просто заявила пані Шевчук, що для неї та для її родини житла в Севастополі та Криму немає… Себто вона стала небажаною особою на півострові. Тепер Шевчук з образою каже „вони обіцяли нам усе зберегти, називали нас інтегрованими”
А ось це визначення – „інтегровані” – потребує деяких коментарів. Так у РФ називають населення окупованого Криму. Колись в 1990-ті роки та в наступні заклики до „інтеграції” були основою російської пропаганди в країнах СНД. Російські пропагандисти страшенно нервували, коли їх запитували, а що ж є кінцевою метою „інтеграції”, чим вона має логічно завершитися? Чим-це показав 2014 рік…
Українська влада як за Кучми, так і Януковича охоче грала в ці ігри, хоча, звісно, всіх випереджав Лукашенко в Білорусі. Але навіть Лукашенко випередив Кучма, коли намагався збудувати в Севастополі житловий будинок для спільного проживання українських і російських офіцерів. Це вже щось нагадує на кшталт спільної дружини для двох чоловіків…
Коли нині пан Зеленський розповідає, що ми маємо іншу ніж у 2014 році армію, то є підстави запитати: а загальна морально-політична атмосфера в Україні принципово змінилася, а влада почала давати суспільству інші зразки поведінки, а виховання службовців силових структур суттєво покращилося? Чи всі давні хиби зжиті? Ось на це відповіді немає