Кілька років тому Росія в американських ЗМІ згадувалася здебільшого в контексті агресії проти України та ролі в сирійській війні. Дискусія велася між тими, хто рекомендував жорстку відповідь і санкції, та прихильниками поміркованості. У 2016-му в розпал президенської кампанії у США з’ясувалося, що пов’язані з російським урядом хакери зламали комп’ютери Демократичної партії й злили в мережу листування Гілларі Клінтон та її команди. Так починається новий етап російської епопеї: тепер про неї говорять уже в контексті наступу на американську демократію.
Інформація, викрадена російськими хакерами, яку Дональд Трамп під час перегонів завзято використовував проти своєї суперниці, обертається проти нього самого. Його команда стає об’єктом спеціального розслідування на предмет «змови» з росіянами, обростаючи дедалі більшою кількістю скандальних подробиць. Наслідок — тінь на легітимності його перемоги на виборах, постійний тиск стосовно рішень, пов’язаних із РФ, і прискіплива увага до кожного кроку чи слова про Кремль або його очільника.
Насамперед ці події змусили багатьох у США і на Заході загалом серйозно придивитися до Росії (а також інших гравців, незгодних із нинішнім світовим ладом і власною роллю в ньому) як до зовнішньої загрози. Утім, вони виявили ще кілька тенденцій, із якими розвиненим суспільствам доведеться мати справу надалі та які вказують більше на внутрішні проблеми, що не обмежуються кордонами окремої країни.
Читайте також: Die Welt: торгівля з Північною Кореєю та любов до Путіна
Одна з них — прогалина у фаховому аналізі Росії та розумінні процесів, які відбуваються в ній, що й казати про простір довкола неї. «Вибач за цинізм, але якби не агресія Путіна проти України, то в мене зараз, мабуть, не було б роботи», — сказав авторці цієї статті один молодий держслужбовець у Вашингтоні торік. Теодор Ґербер, професор і директор Центру Росії, Східної Європи та Центральної Азії в Університеті Вісконсин-Медісон, досліджував ситуацію з кількістю спеціалістів із Росії у США. Він помітив, що інтерес до РФ та чисельність випускників і викладачів, які спеціалізуються на цій темі, особливо впали в суспільних науках та політології. Така тенденція спостерігалася навіть у закладах із найсильнішою репутацією в згаданому напрямі: Берклі та Гарварді. Багато хто пояснює це тим, що після розпаду Радянського Союзу в США запанувала думка, ніби «російська проблема» більш-менш вирішена. І водночас актуальнішими як міжнародні гравці та потенційні загрози ставали інші регіони: Китай, Близький Схід, особливо після терактів 11 вересня 2001 року, Індія тощо. Цей дефіцит компенсують вихідці з Росії та сусідніх країн, що знають мови регіону й здатні аналізувати ситуацію в ньому: кількість тих, хто їде до США вчитися й залишається там, зростає. Але ще один респондент Ґербера — колишній високопосадовець в американському уряді — вважає, що спеціалістів із Росії, які впливають на формування політики, не просто значно менше. Вони ще й не досить обізнані з реаліями холодної війни, тож не розуміють тяглості тогочасного світогляду в нинішній політиці РФ. Прогалин у знаннях про сусідів Росії, зокрема Україну, Білорусь, країни Південного Кавказу, Центральної Азії, ще більше.
Утім, протягом одного-двох останніх років зміни в цьому напрямі відбуваються: аналітичні центри на Заході значно активніше працюють над темою РФ та її сусідства, у США авторитетні спеціалісти з Росії переходять із недержавного сектору в уряд. Важливий фактор, який підтримує цю динаміку, — значно більший і предметніший інтерес до теми з боку журналістів. Зараз у ЗМІ та аналітичному середовищі регулярно з’являються не так суб’єктивні думки дотичних до політики людей, як розслідування конкретних обставин і фактів, які видаються переконливішими для ширшої аудиторії. Один із прикладів — велике розслідування під назвою «Таємна історія російського консульства у Сан-Франциско», опубліковане торік у грудні в журналі Foreign Policy. За півроку до того Трамп розпорядився закрити консульство в місті, а потім спостерігачі бачили, як над будівлею піднімався чорний дим, і намагалися вгадати, що такого цікавого там спалюють дипломати. Але автор розслідування писав, що на увагу в тій будівлі заслуговували не тільки папери. Він розповів, як із неї могли збирати інформацію та вести розвідку в одному з технологічно найпрогресивніших регіонів країни й водночас стратегічно важливому: польоти над певними локаціями зі зйомкою та передачею даних, вивчення волоконно-оптичних ліній передач (інтернет-інфраструктури), пошук контактів у високотехнологічному світі, можливість використання консульства для передачі секретної інформації.
Інший приклад — проекти на кшталт Hamilton 68 Фонду Маршалла «Німеччина — США» (GMF) або DFRLab від Atlantic Council. Вони аналізують те, як політичні гравці використовують інформацію. До їх появи, власне, підштовхнули російські операції в соцмережах. Але Росія тільки продемонструвала, як нові комунікаційні технології експлуатуватимуться для політичних цілей. Попутно вона вказала також на глибшу проблему: соцмережі й технології зробили ривок уперед, зокрема в способах впливу на широкі маси. Регулювання того впливу істотно відстає.
Читайте також: #deletefacebook: що загрожує технологічному гіганту?
Цей виклик добре ілюструє викриття діяльності компанії Cambridge Analytica. За наявною зараз інформацією, вона збирала дані про мільйони користувачів Facebook під виглядом психологічних тестів у соцмережі, обґрунтовуючи це дослідними цілями. Один із засновників компанії, 28-річний Крістофер Вайлі, злив журналістам інформацію про роботу Cambridge Analytica в політичних кампаніях. Як пише британська The Guardian, у 2014-му керівником Вайлі був Стів Беннон, що згодом став головним стратегом кампанії Трампа. Інвестором — американський мільярдер і донор республіканців Роберт Мерсер. За словами Вайлі, вони купилися на ідею про те, аби за допомогою великих даних і соцмереж проводити «інформаційні операції», спрямовані на дослідження уподобань американського електорату та їх зміну. Поки що ця історія обернулася черговим скандалом для Facebook, що підриває його (та соцмереж загалом) репутацію і загрожує йому величезними штрафами. А також розслідуванням ролі Cambridge Analytica в референдумі про Brexit (проводить Виборча комісія Великої Британії) та у справі спецпрокурора Роберта Мюллера про змову між командою Дональда Трампа й Росією. Чи справді Cambridge Analytica вплинула на результат американських виборів і чи пов’язана вона якимось чином із РФ, поки що невідомо: механізм збору даних про користувачів Facebook розробив Алєксандр Коґан, який працював у Кембриджі, а також викладав та отримував гранти в Санкт-Петербурзькому університеті.
Ще один загрозливий тренд, на якому чи не найвдаліше грає Росія і з яким боротися важче, — поляризація суспільства та політики. У 2014-му соціологи з Pew Research Center публікували результати річного дослідження поляризації в американському суспільстві. Опитування понад 10 тис. респондентів виявило, що на той момент республіканці та демократи ідеологічно більше віддалилися одне від одного, ніж у будь-який інший період сучасної історії. Дуже зросло несприйняття політичних опонентів: у 1994-му 16% демократів дуже негативно ставилися до республіканців, а 17% республіканців не сприймали демократів. На 2014-й уже 38% демократів дуже негативно ставилися до республіканців (зокрема, 27% вбачали в них загрозу для добробуту держави). Серед республіканців до демократів дуже негативно ставилися 43% (із них 36% вважали, що вони становлять загрозу добробуту держави). Сьогодні уже ведеться багато розмов про внутрішній розкол американського суспільства як загрозу. Але на політичному рівні протистояння триває. На ньому активно грає і сам Дональд Трамп: у його твітах регулярно фігурують повідомлення про «небажання демократів допомагати», «лиходійку Гілларі» та її поплічників-демократів, «полювання на відьом» (так він називає розслідування зв’язків його команди з росіянами), «фейкові новини» (це стосується CNN та інших мейнстримних ЗМІ).
Читайте також: Скандал із Facebook. Канада почала своє розслідування
Із ближчих прикладів — Угорщина. На початку квітня там відбудуться парламентські вибори. Перемогу в них прогнозують нинішньому прем’єрові Віктору Орбану. Серед його козирів непогана економічна ситуація, зокрема завдяки фінансовим вливанням із ЄС, розрізненість і політичне банкрутство опозиції. Але більше звідти чути про боротьбу із зовнішнім ворогом. Наприклад, Джорджем Соросом і переважно ліберальними неурядовими організаціями, які він фінансує. «Ми відправили додому султана з його армією, габсбурзького кайзера з його їздцями та совєтів із їхніми товаришами. Тепер відправимо додому й дядька Сороса», — обіцяв Орбан на одному з нещодавніх мітингів у Будапешті. Або українцями чи румунами, від яких вимагається краще дбати про права угорців на своїх територіях, навіть якщо це пахне сепаратизмом. Розібравшись із «зовнішніми загрозами», угорська влада зможе, вочевидь, спокійно повернутися до розбудови АЕС із фінансовою та технологічною допомогою Росії або модернізації військових вертольотів, теж спільно з Росією.
Схожа антисоросівська риторика лунає в Словаччині. Прем’єр країни Роберт Фіцо теж вважає, що американський мільярдер угорського походження намагається скинути його уряд. Хоча останньому безвідносно до Сороса чи лібералізму давно закидають корупцію та кумівство. За даними Transparency International, Словаччина вже третій рік стагнує в боротьбі з корупцією. Якщо ситуація не зміниться, то до 2020-го вона опиниться в четвірці країн ЄС за версією Індексу сприйняття корупції від ТІ, де ситуація найгірша. А причиною масових протестів проти уряду й відставки Фіцо та деяких членів його кабінету стало вбивство молодого словацького журналіста Яна Куцяка, який розслідував організовану злочинність та її зв’язки зі словацькими чиновниками.
Багато таких тенденцій актуальні й для України. Зовнішня загроза їх підкреслює та експлуатує. Вона ж має підштовхувати й до пошуку ефективних способів протидії їм.