Із тих самих причин, до речі, Росія не може «почуватися приниженою» через розширення НАТО на Cхід. Але то інша історія. Наразі зупинимося на тому, що в держав завжди є інтереси, за якими стоять союзники: тактичні, стратегічні та ситуативні».
Наша розмова про потенційних друзів України в проекції на майбутнє відразу вийшла на суміжну тему: чим саме вона сама могла би бути цікавою, щоб не втратити своїх нинішніх партнерів у міжнародній політиці та здобути нових? «Прогнози найбільше ускладнюють не європейські та канадські вибори, а українські, — вважає Режіс. — Якщо навесні українці оберуть президента-популіста, із яким світ не схоче мати справу, а восени такий самий парламент, то зв’язки з багатьма європейськими державами гарантовано послабляться незалежно від нового складу Європарламенту, що оновиться в травні».
«Сподівання на «дружбу», або ж на необумовлену підтримку без обов’язку швидкої взаємності, характерне для патерналістських і постколоніальних суспільств, — наголошує колишній французький дипломат. — Любіть мене, бо я хороший: співаю добре, танцюю вправно, ще й із виду гарний… Щоб мати надійні перспективи у світовій політиці, Україні потрібно насамперед завершити дерадянізацію та подорослішати. Тоді, як свідчить досвід успішних проектів, з’являться надійні та стабільні партнери». Чи вдалося їй за 27 років відновленої державності перетворитися з об’єкта на суб’єкт міжнародної політики з власними цілями, системними проектами та стратегіями? За більшістю ознак поки що не зовсім. Для впливових держав і міжнародних структур, таких як Сполучені Штати або ЄС, Україна наразі залишається частиною європейської шахівниці, де звикли відповідати на чужі ініціативи й не навчилися формулювати свої. Відповідно з Вашингтона або Брюсселя Київ переважно бачать або фактором стримування імперських амбіцій Росії, або «історичною зоною московських впливів», але не незалежним гравцем, що здатен на власну гру. Оскільки сусідства з Росією нереально позбутися, великі потужності завжди будуть зацікавлені у власній присутності, у можливості прямого, дієвого діалогу з Україною, хоч би що сталося. Але це не дружба, а усвідомлення своїх стратегічних інтересів і реалізація впливів.
Читайте також: НАТО та Україна у 2019 році
У цьому сенсі, хоч би якого президента обрали в Україні та в Штатах, завжди можна розраховувати на посилену увагу з Вашингтона. Ексцентричність Трампа, що відверто дратує європейських лідерів і не всім подобається в Америці, не те що не зіпсувала українсько-американські зв’язки, а навіть нічим не зашкодила їхньому розвитку. «Думаю, що відносини України та Сполучених Штатів за Трампа покращилися, бо тут спрацювали три головні фактори: зміна складу Адміністрації, стабільна й незмінна політика Конгресу США на підтримку України, ефективна робота української дипломатії й самого президента України, — аналізує ситуацію в розмові з Тижнем Мирослава Гонгадзе, дослідниця Фундації Німана в Гарварді, керівниця української служби «Голосу Америки». — Президент Трамп прийшов до влади на республіканській платформі. І хоча він часто підриває всі усталені ідеологічні норми, ключові позиції в його кабінеті зайняли досвідчені гравці. Такі як радник із національної безпеки Джон Болтон, міністр оборони Джеймс Меттіс чи держсекретар Майкл Помпео. Змінився також другий ешелон провідних постатей у Держдепартаменті. Ці люди суттєво впливають на провідні рішення Адміністрації, саме вони уможливили надання Україні зброї, тоді як за Обами такі заклики ігнорувалися. Крім того, вони забезпечують стримування російської агресії санкціями та іншими методами».
На думку Мирослави Гонгадзе, другим і дуже важливим фактором є стабільна двопартійна підтримка України з боку Конгресу США. Тут свою роль відіграє не так турбота про її долю, як розуміння небезпеки від Росії. Законодавці роблять усе, щоб втримати баланс сил і застерегти Москву від подальших агресивних дій. Важливо віддати належне українській діаспорі в США, яка тримає своїх представників поінформованими та лобіює українські інтереси». Третій сприятливий момент, на якому наголошує Мирослава, — це вигідні для обох країн економічні контракти, які були підписані за останні два роки. Вони дали Україні доступ до Овального кабінету та налаштували на неї радар Адміністрації.
У Північній Америці — і в США, і в Канаді, де мешкає численна українська діаспора, — ставлення політикуму до України радикально не залежать від результатів останніх або найближчих виборів. «Уряд Трюдо дещо втратив популярність, — розповідає Павло, українець, який живе в Канаді понад 25 років. — Але навіть якщо в результаті парламентських перегонів, які заплановані на жовтень 2019‑го, до влади знову прийдуть консерватори, політична лінія щодо України суттєво не зміниться. Консерватор Гарпер так само активно допомагав їй, як сьогодні це робить ліберал Трюдо». Мирослава Гонгадзе також зазначає, що недавні проміжні вибори в США навіть якщо й продемонстрували рекордну явку виборців, є насамперед важливим фактором внутрішньої політики. Але вони навряд чи матимуть значний вплив на політику щодо України. Демократи, які взяли більшість у Палаті представників, спробують ослабити особисто президента Трампа.
Читати також: Безпекова політика: жорсткий зліт
У Канаді, як і в Штатах, українці обираються до парламентів, стають успішними бізнесменами, правниками, діячами мистецтв. Призначення колишньої журналістки Христі Фріланд міністром закордонних справ Канади — тому наочний доказ. Але можливість продуктивного діалогу — ще не його наповнення. Перспективи — ще не здобутки. Потужний ресурс співпраці, який справді є в Північній Америці, реалізується лише за появи якісних пропозицій від України. Якщо стосовно Північної Америки можна досить упевнено прогнозувати стабільність у ставленні до останньої, то ситуація в Західній та Центральній Європі не настільки однозначна. Насамперед Європейський Союз не має цілісної та узгодженої зовнішньої політики. Переговори щодо відновлення територіальної цілісності України провадять Німеччина та Франція в межах «нормандського формату», який усе ж таки не має чіткого мандату від ЄС. Санкції тривають, але чимало політиків через марнославство, меркантильність чи з інших причин активно виступають за їхню відміну або полегшення.
Другим фактором впливу на ситуацію в ЄС є Brexit, що має завершитися в березні 2019-го. Вихід з організації такої потужної держави, як Велика Британія, матиме для структури неминучі як політичні, так і економічні наслідки, приведе до оновлення системи пріоритетів і змінить внутрішнє розташування сил. Третім, нехай і символічним генератором внутрішніх пертурбацій у ЄС варто вважати вибори до Європейського парламенту, що відбудуться в травні 2019 року. Навіть якщо плебісцит не має прямого впливу на політику країн-членів, він виявить реальний стан популярності європейських політичних партій. Чимало держав, із-поміж яких Франція, Німеччина, Греція, Італія, Угорщина, Чехія, Польща та навіть маленька Естонія, готуються до зміцнення позицій популістів і євроскептиків. Якогось карколомного впливу на ставлення Брюсселя до України це відразу не матиме, проте в довготривалій перспективі такі політсили дестабілізують кожна свою державу, послаблюють громадянські суспільства й у сухому залишку грають на інтереси Кремля.
Читайте також: Ключі до НАТО. Для чого потрібен контроль над СБУ
У Великій Британії, де нині трохи не до України, внутрішня ситуація дуже непевна. «Нові вибори тут можуть проголосити хоч завтра, — зазначає український журналіст із Лондона Богдан Цюпин. — А втім, у перспективі між Сполученим Королівством та Україною виникає щоразу більше точок зіткнення. Зближує єдине прагнення справедливості та добробуту, що особливо відчутно після Євромайдану, а також спільні проблеми з Росією, які загострилися, зокрема, у зв’язку зі справою щодо отруєння Скріпалів. Тепер британці чи не найкраще розуміють українців, бо самі, на власній території пережили варварське застосування зброї масового знищення».
Незважаючи на неузгодженості з Євросоюзом, Велика Британія спільно з Канадою та США залишається однією з небагатьох держав, що надають Україні конкретну військову допомогу. «Казати про дружбу між країнами — справа невдячна, — вважає Богдан Цюпин, — але партнерство помалу вибудовується на усвідомленні спільних інтересів та спільних цінностей. Попри те що Україна з Британією обрали сьогодні протилежні траєкторії, — перша шукає зближення з ЄС, а друга з нього виходить, — обидві географічно є частинами Європи. Для України сьогодні важливе завдання полягає в тому, щоб, скориставшись Brexit, заповнити спорожнілі ніші власними пропозиціями співпраці. Британія ж переглядатиме свої економічні, торговельні, інші відносини з великою групою країн. Цими можливостями мусить скористатися Київ». Про потребу в напрацюванні активної економічної стратегії сказав Тижню й Олександр, український підприємець, який живе та працює в Брюсселі: «Не можна боротися лише за продовження санкцій. Росіяни активно пропонують свої ринки, які не потрапили до поля заборон. Бельгійці купують у них метали, які Україна також здатна запропонувати. У травні в Бельгії відбудуться парламентські вибори, які, не виключено, приведуть до зміни уряду. Може статися, що до парламенту прийде більше радикальних, співзвучних російським інтересам політиків. Що має робити Україна? Бути винахідливою, інноваційною, привабливою, цікавішою для співпраці, ніж Російська Федерація».
Крім бельгійських, на території ЄС також заплановано парламентські вибори в Естонії та Фінляндії. В обидвох державах може змінитися уряд, але, попри це, там не прогнозують зміни політичного курсу щодо України. Якщо вона сама, як зауважила фінська журналістка Салла Назаренко, не здивує результатами своїх парламентських та президентських перегонів. Виклик 2019-го на міжнародній сцені для Києва — це перехід від об’єктності у ставленні до себе до суб’єктності. Щоб знайти не «добрих друзів», а надійних партнерів, настав час напрацювати власні державні довготермінові стратегії в дипломатії, зуміти зацікавити ними. Навчитися бути конкурентоспроможними та цікавішими за інших. Навіть діти не люблять дружити з невдахами. Що вже казати про цілі держави та багатомільйонні спільноти.