У часи війни в Кореї чи В’єтнамі дискусії точилися переважно про виведення звідти американських військ, а власне проблеми зовнішньої політики опинялися на другому плані. Президенту Джиммі Картеру докоряли не тим, що він мав жорстку позицію щодо Ірану, а за провал рейду спецпризначенців до Тегерану, метою якого було звільнення полонених американських дипломатів. Америку публічно принизили, а такого там не забувають. Тим більше, що під сумнівом опинилася основоположна тріада: ми найсильніші, найрозумніші, найбагатші.
Вперше за багато років проблеми зовнішньої політики завдяки зусиллям республіканських опонентів президента Обами вийшли на передній план.
У Штатах здіймається хвиля неоконсерватизму. Коріння її лежить у психологічному несприйнятті багатьох ініціатив президента Обами. Бажання очільника країни підвищити податки на дуже заможних американців зустріли в багнети. Здавалось би, які там проблеми? По-перше, таких людей навіть у самій країні небагато. По-друге, що випливає з першого, це не надто вже і покриє дефіцит бюджету. По-третє, ці найбагатші американці аж ніяк не проти поділитися з рідною країною якоюсь частиною, іноді навіть чималою, своїх статків. Мільярдери готові, а ось республіканські політики висловилися категорично проти таких нововведень.
Якось навіть абсурдно, що політики проти того, щоб багаті платили більше. Однак американське суспільство вкрай обережно ставиться до такого методу вирішення бюджетних проблем, як підвищення податків, навіть якщо це торкнеться незначної кількості громадян. Всі чудово розуміють, що наступним кроком може стати подальше збільшення податкового навантаження. Апетити будь-якої влади зростають в геометричній прогресії, якщо, звісно, їх не вгамувати. Тому опозиція підвищенню податків отримала чималу підтримку американців, навіть не дуже багатих чи заможних, запропонувавши натомість зменшити видатки. І ось тут вже проблеми зовнішньої політики зробили крок уперед, опинившись у перших рядах.
Якщо не збільшувати податки, то залишається лише заощаджувати. Але на чому? Начебто на всьому. Проте для консервативних республіканських політиків і насамперед можливих кандидатів у президенти Ріка Перрі та Мітта Ромні в жодному разі не на видатках Пентагону. Точніше кажучи, деяке скорочення можливе, проте кошти, що виділяються, мають використовуватися ефективніше. І це теж є елементом інформаційної атаки по головному мешканцю Білого дому, котрого звинувачують у невмілому менеджменті.
І річ тут не лише в обороні. На черговому національному з’їзді організації Ветеранів іноземних війн у Сан-Антоніо в штаті Техас претендент у кандидати на президентське крісло від Республіканської партії Мітт Ромні заявив, що Америка не може бути лідером, «сподіваючись, що наші вороги менше нас ненавидітимуть». Другий потенційний кандидат – губернатор Техасу Рік Перрі – звинуватив Обаму у слабкому, вкрай обережному зовнішньополітичному курсі. Газета The Washington Post проводить паралелі між ними та Джорджем Бушем-молодшим, зовнішню політику якого нинішній керманич піддавав критиці три роки тому за недовіру до міжнародних альянсів, та сама віра в імідж США як взірець моральної та військової міці, що дають можливість стверджувати себе по всьому світу, навіть там, де її клянуть.
Як вважає Перрі, Штати «мають відновити свій обов’язок атакувати ворога, хоч би де він був, до того, як той завдасть удару всередині країни». Водночас Ромні не підтримує політику Обами в Афганістані, звідки, на його думку, війська виводяться аж надто швидко, і в Лівії також. Крім того, цей кандидат вважає, що Вашингтон обрав для себе допоміжну роль у скиненні диктатури Муаммара Каддафі, що ставить під сумнів позиції США як лідера, негативно позначається на авторитеті країни як у відносинах із союзниками, так із супротивниками. Особливо у першому випадку, позаяк це є шляхом до ізоляціонізму. Країна вже проходила його у 1920-х роках, не здобувши жодних позитивних результатів.
На противагу своїм республіканським опонентам Обама вважає свою зовнішню політику доволі успішною. На його думку, ефективним виявився підхід: шукаючи консенсусу, працюй із союзниками та міцно об’єднуй коаліцію, щоб разом досягати спільних цілей. Так він повівся з Лівією, коли віддав європейським партнерам із НАТО ініціативу у дипломатичній та військовій кампанії. Виступаючи на конференції Американського легіону в Міннеаполісі в штаті Міннесота, де зібралися ветерани війн та конфліктів, Обама вжив термін «покоління 9/11» та порівняв тих, хто боровся за Америку в 2000-х, з вояками Другої світової. Він також згадав про «чисту перемогу» контрреволюційної політики, зокрема, наголосивши на її успіхах в Афганістані. «Кілька місяців тому наші війська здобули величезну на той час перемогу у війні проти всіх, хто атакував нас 11 вересня 2001 року, – правосуддя наздогнало Усаму бен Ладена після найвизначніших розвідувальних та воєнних кампаній в американській історії». Звісно, це перебільшення, але порівняно з хвилею популізму та заклинань щодо виняткової ролі Америки якоюсь мірою є справедливим.
У московській «Независимой газете» заступник директора Інституту США і Канади Російської академії наук, професор Віктор Крємєнюк зауважив, що американський президент намагається узгодити обсяг зовнішніх зобов’язань країни з її реальними можливостями, тим самим зменшуючи втягнення Америки до зовнішніх сутичок. «Це одна з головних місій його зовнішньої політики, що дуже розумна, реалістична й орієнтована на те, щоб надто не обтяжувати себе. У американців чималий державний борг. І при цьому на них все ще продовжують висіти Афганістан та Іран. Союзники хотіли додати туди ще й Лівію, проте Обама цього не дозволив зробити, але за такий крок його і критикують республіканці. Обома проводить правильну зовнішню політику.., однак багатьом американцям вона справді може здатися надто боязкою та поступливою».
Саме використовуючи психологію більшості американців, для яких тріада, про яку йшлося вище, є частиною менталітету, республіканські опоненти і ведуть атаку на нинішнього мешканця Білого дому та безсумнівного кандидата демократів на виборах 2012 року. І це отримує свій відгомін. Бути слабким не лише в прямому, а й навіть у переносному сенсі для більшості американців неможливо. Цю країну створювали сильні люди. Нехай вони не завжди ладнали із законом.
Проте саме вони повстали проти верховенства заокеанської метрополії та створили наприкінці XVIII сторіччя свою демократичну державу, котра перетворилась на взірець для майбутніх поколінь борців із тиранією. Америка не може бути слабкою. Цей принцип навіть не обговорюється. Решта пізніше. Здається, що республіканські претенденти знайшли золоту політичну та психологічну жилу та готові її експлуатувати щосили.
Як і всі американські передвиборчі кампанії, чергова буде галасливою, гамірною та декларативною. Однак це аж ніяк не свідчить про те, що навіть у разі приходу до влади іншого президента в Білий дім, вона суттєво зміниться. Як казав Бісмарк, найбільше брешуть після полювання та перед виборами. Заклинати та обіцяти – це одна річ, а виконувати обіцяне – зовсім інша.
Величезний державний борг, дефіцит бюджету неможливо ліквідувати навіть за один президентський термін. Та й багатій Америці все-таки доведеться порівнювати слова і справи. Як каже англійське прислів’я, to cut your coat according to your cloth, що в перекладі означає «коли краєш, розраховуй на наявний матеріал».
Врешті-решт, для затятих президентів у цій країні є і навіть добре функціонують механізми стримувань та противаг: суспільна думка, вплив академічного середовища, конгрес і, зрештою, преса паперова й електронна. Будь-який президент прекрасно знає, де межа, і навряд чи він захоче її перетнути. Тих, що її перетинали, швидко приводили до тями.