Коли 20 років тому зник Берлінський мур, у світі вважали, що Німеччина за кілька років займе позицію європейської середньої потуги. Одні, зокрема британці й французи, боялися цього, інші, переважно американці, очікували такого розвитку подій. Джордж Буш-старший, виступаючи 31 травня 1989 року в Майнці, говорив про «партнерство у лідерстві». Таку оцінку більшість оглядачів виносили з уроків новітньої історії, з поразок Німеччини та її дивовижно швидкого відродження.
Сусіди плекають про Німеччину стереотипи й міфи. Вони передаються з 1871 року в середовищі керівних еліт із покоління в покоління, і їх важко скоригувати. Річ у тім, що закордонні політичні еліти стабільніші за німецьку. Тому в них є тяглість, але зберігаються також пересуди. У зв’язку з кризою навколо євро стала очевидною давня проблематика німецької зовнішньої політики. На міжнародних конференціях Німеччина раптом опинилася в ізоляції.
Сподівання, народжені 1989 року, не виправдалися. Німеччина не стала тією центральною потугою і навіть не на шляху до такого статусу. Це сприймають із помітним полегшенням значна частина політичного класу і більшість населення країни. Однак рішення Німеччини чи радше її відмова визначитися щодо своєї ролі як середньої потуги на зразок Великої Британії або Франції й відтак увійти в цю роль позначилася на європейській політиці й матиме подальші наслідки. Середньострокова перспектива не віщує нічого доброго, бо є небезпека самоізоляції.
Тим часом друзі й конкуренти відзначають, що Німеччина у своїй зовнішній та безпековій політиці якось мляво реагує. На відміну від Веймарської Республіки вона не піддалася великонімецькій спокусі. Це було важливо і правильно. Але Німеччина, як на те скидається, також більше не готова у разі загрози зайняти сильну позицію в союзі євроатлантичної солідарності – НАТО. Зокрема, останнє має дратувати навіть доброзичливих оглядачів за кордоном. Адже в 1950-х, за часів холодної війни, незважаючи на дуже гострі внутрішньополітичні дискусії, ФРН спромоглася вишколити півмільйонну армію. Вона повторила цей вольовий акт, ухваливши на початку 1980-х рішення доповнити оборонний арсенал ракетами середньої дальності.
Сьогодні Німеччину міряють тими самими критеріями. Усі важливі рішення, що стосувалися курсу зовнішньої політики і військової безпеки від 1949 року, ухвалила влада, між іншим, із позиції меншості. Нині жоден уряд будь-якого політичного кольору вже не виявляє відваги боротися за те, щоб схилити громадську думку на свій бік. Відсутні керівництво та орієнтація в державі, що заледве 20 років є цілком суверенною і має дуже малий досвід у світовій політиці. Берліну бракує якісного політичного персоналу.
У сфері закордонної політики та безпеки від часу війни у Косові 1999 року Німеччина просувається мляво. Період спокою, на який сподівалися після подій 11 вересня 2001-го, війни в Іраку та Афганістані, не настав. Збройний похід проти Саддама Гусейна мав тяжкі побічні наслідки. Він розколов європейців, що мало наслідки в процесі об’єднання. Сталося ще одне: Японія, друга велика переможена країна під час ІІ Світової війни, послала солдатів до Іраку. На початку 1990-х, після дуже гострих внутрішніх суперечок, Японія одночасно з Німеччиною вислала до Камбоджі медичний персонал. Коли німці за канцлера Шредера відмовилися провадити політику військової присутності в гарячих точках, японці той курс продовжували.
Дилему зовнішньої політики та військової безпеки можна пояснити такою аргументацією: Берлін має вибудувати мостик від військового і ментального перенапруження в Афганістані, що зумовлено союзницькою солідарністю, спогадами про холодну війну і стресом унаслідок возз’єднання Німеччини, назад до своїх завдань у Європі. Саме тут, і в Африці, містяться реальні виклики для європейців. Вагання ФРН, невдалі рішення перекласти на парламент відповідальність за військові інтервенції, що в результаті призвело до того самого хаосу під час голосування, як і під час голосувань щодо питань внутрішньої політики, породжують наслідки. Європа розпадається. Світова фінансова криза далі вихолощуватиме бюджетні витрати на оборону. Наскільки надійним є американський захисний щит над Європою?
Протягом останніх двох років спостерігаємо два тривожні процеси. Британці, які в перші роки керування Тонні Блера були готові зробити крок у напрямку Європи (включно зі вступом до Європейського валютного союзу), вирішили знову повернутися в «блискучу ізоляцію». Вони дотримуються ідеї особливої місії британців і вважають себе найважливішим партнером США. Схоже стосується і Польщі на нашому східному фланзі. Варшава довіряє, попри негативний досвід в Іраку, справді тільки США.
Врешті, особливо тривожним для Німеччини є відчуження від Франції. Роками Париж намагався шляхом тіснішої військової співпраці через символічні військові інтервенції в Африці створити умови для формування європейської армії. Саме в той час, коли при владі є християнські демократи, які вважають себе політичними нащадками Аденауера і де Голля, розбазарено останні шанси. Французи обернулися тепер до італійців. Для військових завдань в Афганістані створено спільну французько-італійську бригаду «гірських єгерів».
Розуміння ментальності й поведінки середземноморських країн втрачається в Німеччині, до них належать по-своєму також Греція і Туреччина. До цього спричиняться й ЗМІ, які дедалі більше через персоналізацію й вульгаризацію діячів впливають на сприйняття суспільством образу «інших». Континентом гуляє «берлусконізація» європейської політики. Німеччина прагне Європи a la carte (за меню), яку неможливо отримати. Стабільність євро, бюджетна дисципліна, менталітет німця-перестрахувальника, закриття всіх АЕС, зменшення викидів СО2 і скорочений внесок у європейську безпеку – все це є несумісним. Це трагічно, коли Ангела Меркел і Ніколя Саркозі не можуть дійти згоди, бо він не тільки чоловік Карли Бруні, а в Берліні ще й недооцінений європеєць із широким світобаченням. Чим Німеччина хоче бути в Європі, вона сама не знає.
Якщо окреслені вище тенденції розвиватимуться далі, невдовзі в Європі виникне Середземноморський Союз з Іспанією, Португалією, Францією та Італією, також із метою створити надійний буфер проти міграційного тиску з Африки. Перші ознаки цього проявилися на останньому саміті в Брюсселі. Британія і Польща вважатимуть себе партнерами та спільниками долі зі США. Скандинавський світ ментально та й з історичних причин також схиляється радше до англосаксонського світу.
Таким чином, партнерами для Німеччини залишаться тільки Туреччина й Росія. Туреччина, попри прилюдно заперечені заяви, подумки прощається з членством у ЄС. Під динамічним проводом нового міністра закордонних справ Давутоглу вона розуміє, які шанси випали їй як державі, що вповні зможе скористатися перевагами у тому регіоні в результаті розвитку після 1989 року. Вона погодилася на гру з різними м’ячами. Затісне партнерство з Росією на основі історичного досвіду було для вільного розвитку Німеччини завжди шкідливим і постійно призводило, з погляду безпеки, до самоізоляції.
Тільки солідарний союз із Заходом, пов’язаний із готовністю взяти лідерство в Європі в усіх сферах, обіцяє пом’якшення болю. Спосіб і стиль, яким уряд канцлера Меркель дотепер підходив до вирішення фінансової кризи у Греції, на жаль, засвідчили, що в Берліні ще не зрозуміли уроку. Навіть резиґнація президента Келера, зрештою, також деякою мірою має стосунок до теми політичної самоізоляції. Доки не відбудеться обрання нового президента країни, принаймні до кінця літа, зовнішня політика не відіграватиме в публічній дискусії Німеччини жодної ролі. Келера могли неправильно зрозуміти, він виявився невдачним. Але він порушував надважливі питання, які в Німеччині дедалі частіше підпадають під табу.