У цьому вся трагічність українського мислення, яку відбивають наші позиції у світовому рейтингу щастя: за останніми дослідженнями, ми посідаємо 110 місце зі 149, між Алжиром та Іраком, усі найближчі сусіди — далеко попереду. Мінор — це панівний настрій у нашій країні, він багато чого визначає у світогляді, електоральних симпатіях, ба навіть у розмовах з іноземцями.
Недавно українські соцмережі сколихнув один курйоз: російський рок-музикант Андрєй Макарєвіч здійснив турне західноукраїнськими містами й наважився на вельми своєрідний комплімент: мовляв, очікував побачити «захолустье», а побачив гарно відреставровану архітектуру. Цей пост зібрав чимало лайків і вдячних коментарів саме від українців. Авжеж, поважний пан із самої Москви (!) похвалив наші міста! Виходить, місцеві мешканці чекали на таку оцінку ззовні, бо самі не були впевненими, що простір навколо них змінюється на краще.
Читайте також: Без ілюзій сподіватись
Незабаром Україна відзначатиме 30 річницю незалежності. Вороги зроблять чимало зусиль, щоб нагадати нам, як знелюднилася й занепала наша країна за ці роки, як у нас усе погано й чому ми приречені. Ні, не на успіх, а навпаки. Зрештою, ворожа пропаганда вже багато років націлена на це. Гірше, що її будяки часом проростають там, де цього менше сподіваєшся. У соцмережах є чимало патріотичних груп, у яких ретранслюють різні меседжі про те, як у нас усе погано. Звісно, повідомлення туди можуть закидати боти, але лайкають і поширюють їх звичайні наші співгромадяни, які не мають прихильності до Росії, але переконані, що у нас в Україні все погано й інакше бути не може. Бо такий наш «індекс щастя». І він же — перший крок до втрати адекватності та занурення в конспірологію.
Міжнародні рейтинги — це спосіб подивитися на нашу країну відсторонено й на тлі інших. Своєрідна зброя від нав’язуваного нам образу failed state. Ми зовсім не Сомалі, як наполегливо намагається презентувати Україну своїм слухачам Анатолій Шарій. І не «десь посередині», як хотілося б, мабуть, багатьом. Ми живемо в нестабільному світі, й наша країна має низку об’єктивних ризиків: війна, інституційна слабкість, брак зовнішньополітичної суб’єктності, загальний постколоніальний стан. З таким набором стрімко не злетиш, однак місце під сонцем знайдеться, особливо якщо його активно виборювати.
Якщо з базовими правами та свободами в нас усе доволі непогано й немає тенденції до погіршення, то в економічних рейтингах наша несталість відбивається найяскравіше. Брак притомної державної політики та гра в реформи, а не їх утілення в життя, суттєво заважають нам просуватися в індексах, які визначають конкурентоспроможність та інвестиційну привабливість. Тут навіть пострадянські автократії часом нас випереджають, бо вони бодай передбачуваніші за нас, а це вже обнадійливий показник.
Читайте також: Дефіцит імунітету
Українці полюбляють проклинати різні сторони свого життя. Нерідко на горіхи перепадає й вітчизняній освіті. Для цього є підстави: наше відставання значною мірою сьогодні диктує слабкість школи — і середньої, і вищої. У програмі з міжнародного оцінювання студентів (PISA), яку реалізовує Організація економічного співробітництва та розвитку (OECP), Україна присутня лише з 2016 року. Це дослідження разом охоплює понад 70 країн, тому вже сама присутність у такому рейтингу свідчить про те, що наша освіта бодай варта уваги. Те саме з присутністю українських університетів у міжнародних рейтингах — вони там переважно пасуть задніх, але донедавна їх узагалі не було в цих списках.
Вивчення наших позицій у міжнародних рейтингах — це своєрідне заспокійливе. Для різних типів розладів. Воно однаково добре діє і на занижену самооцінку, що, мовляв, гірше за нас ніхто у світі не живе, і на якусь нічим не мотивовану впевненість у величезному потенціалі, яким полюбляють вихвалятися політики на багатьох інвестиційних форумах. Ми є там, де ми є, і ключове питання в тому, як змінити нинішній стан. Усі відповіді лежать усередині, а всі зміни, які в нас відбуваються, так чи інакше позначаються на міжнародних рейтингах.