Трампова зневага до універсальних цінностей та інституційного поділу влад, на яких базується американська демократія, його обструкція міжнародних союзних систем, як-от НАТО, покликаних і зобов’язаних захищати демократичні досягнення, а також його близькість до автократів, передовсім до Владіміра Путіна, в корені послабили позицію Штатів як лідерів вільного світу.
Ця прикра динаміка йшла на користь насамперед Росії й Китаю, які могли задоволено спостерігати, як президентство Трампа вбиває клин у трансатлантичний союз. Задоволеним його безпринципною й хаотичною зовнішньою політикою може бути й Кім Чен Ин, якого Трамп називав «великим державним діячем» і «добрим другом». Далека від атомного роззброєння Північна Корея нині має навіть більше ракет, ніж до широко розрекламованих «мирних переговорів» із Трампом.
Те, що на чолі США діяла особа, для якої ближчими були автократичні лідери, ніж представники демократичних держав, дало значний поштовх антиліберальним силам і в Європі та загострило кризу ЄС. Це підкреслює той факт, що без функціонуючої демократії в США шанси на виживання європейської демократії теж мізерні. Завдяки заміні Трампа на переконаного трансатлантика й ліберального міжнародника Джо Байдена демократія та проєкт ліберального світопорядку отримали історичний шанс на оновлення. Нині найважливіше завдання — зміцнити внутрішні сили демократичних держав та їхню глобальну єдність задля захисту від дедалі агресивніших авторитарних сил, передовсім РФ і КНР.
Читайте також: Поле електоральної битви
Джо Байден чітко це зрозумів і знайшов правильний підхід. Ще в перший рік свого президентства він хоче скликати глобальний «Саміт за демократію», який «оновить дух та правила буття вільного світу» й на якому розроблять спільний план посилення демократичних інституцій і стратегію поведінки із загрозами спільним цінностям.
Сподіваємося, що Байденові стане сил та послідовності реалізувати цей план, щоб саміт за демократію (якщо він відбудеться) не був одноразовою акцією. Необхідно негайно створити постійну комісію, своєрідний глобальний форум демократичних держав, де вони на політичному й суспільному рівнях узгоджуватимуть свої дії перед авторитарними й тоталітарними загрозами.
Однак чи матиме Байден успіх зі своїм зовнішньополітичним концептом, залежить не лише від нього. Європейські демократії також мають зрозуміти історичність моменту. Їм не досить просто сісти й чекати, допоки президент відновить лідерство Штатів. Засадничо оновитися повинна не лише американська демократія, а і європейські ліберальні. Якщо вони хочуть втриматися в системній конфронтації з новим авторитаризмом, то мають зосередитися на своїх базових цінностях. Себто посилити військову обороноздатність та припинити вертку поступливість перед Росією й Китаєм. Наприклад, Німеччина має розуміти, що США й за Байдена правомірно наполягатимуть на припиненні російсько-німецької співпраці в проєкті «Північний потік-2», так само як і на реалізації Берліном вимог НАТО щодо оборонних витрат на рівні двох відсотків від ВВП.
Простого повернення в часи Барака Обами за нового президента США не буде. Супроти Росії та Китаю, але також і щодо Ірану Байден вибере значно жорсткішу лінію, ніж його попередник-демократ, і вимагатиме цього від своїх європейських партнерів також. Значно чіткіше за Обаму займає Байден і проізраїльську позицію. Відомі та безсумнівні його зусилля щодо України. А демократичний рух у Білорусі відтепер може розраховувати на ще більшу, ніж досі, підтримку.
У Європі радо сприймають, що Байден, на відміну від Трампа, більше орієнтований на багатосторонність. Проте задля уникнення непорозумінь зі складними наслідками європейці повинні переглянули власне уявлення про це. Адже є два види багатосторонності, які треба чітко розмежовувати. Перша — це відносини держав зі спільними цінностями й нормами. Така форма — есенція того, що називають західною системою цінностей, і посилення саме такої багатосторонності є пріоритетом Байдена. Інакше бачиться друга багатосторонність, за якої йдеться про домовленості між демократичними державами й авторитаризмами. Цей варіант не може мати принципової природи й повинен спиратися на строго визначені, підвладні перевірці умови.
Однак у риториці та практиці європейської (особливо німецької) зовнішньої політики ця засаднича різниця надто часто розмита, а мультилатералізм перетворений на «цінність у собі». Байденове наполягання на нових багатосторонніх зв’язках демократичних держав — гарна нагода європейцям виправити цю помилку.