Насамкінець про це згадати годилося хоча б тому, що вона оповідає про рай. Отож бо, думки про раювання навіть мимоволі спадають тоді, коли очі здіймаються у височінь. Але погляди вгору дають змогу не мерщій утекти від земного життя, а принаймні почати його розуміти. Франко Нембріні слушно стверджує, що про Дантів рай зазвичай нечасто згадують, ніби ця місцина є довіку недосяжною. До того ж тема зірок, або світил, спрямовує нас до нескінченного. Скеровуючи споглядання в безмежну даль, чи не сповнені ми сподівань бодай якось випнутися зі своєї обмеженості й негараздів і перестати впадати у смуток? Отже, порятунок таки не деінде. І відкладати його на потім геть недоцільно.
Читайте також: Все не так — і наопак
Але як навчитися досягати раю як чогось повноцінного, а не простої компенсації за слухняну послужливість? Невже кожен смертний спроможний бачити очима вічності? Утім, іще від початку рушаючи услід за Данте, ми не сподівалися видавати бажане за дійсне. Якщо людська цілісність чогось і вартує, то немає сенсу роздвоюватися на уявного й реального. Спробуймо ще раз розкодувати шлях, який слід було пройти. Ми пам’ятаємо, що дорога до зірок стелиться через пекло й чистилище. Далі, в підмісячному небі, пролягають сім небесних сфер, відповідно до кількості планет. А ще вище є небеса непорушних зір і кришталеве небо. І вже за ними й осідок Бога з блаженними душами. Нембріні вкотре нагадує: ця подорож не відбудеться без бажання. Воно не приводить у пункт, який розглядатиметься, ніби кінцева зупинка. Навпаки: Бог — це той, хто все урухомлює, а любов і є бажанням руху. Нехай це виглядатиме дещо дивно, але рай не є вічним спокоєм. То всяка застиглість є кінцем. Пекло обдає крижаним холодом жаху, чистилище оспівує вихід із мороку, а рай передбачає споглядання істини.
Проте хоч якою бажаною є істина, її таїна не надається до безпосереднього засвоєння. І тут у Данте вибудовано цілу послідовність: він дивиться на Беатріче, позаяк лише вона здатна спокійно заглянути Богові в очі. Людина ніколи не витримає такого прискіпливого погляду. Благодатний досвід приходить після того, як справдиш його в житті. Ідея медіації, себто посередника, надзвичайно важлива. Так, і мистецтва любові ніхто не опанує без того, на кого скероване кохання. Відкриваючи для себе Іншого, даруючи йому/їй себе, любов розкривається для обох одночасно. Хибно лише приймати її як належне або корисливо зужиткувати, бо жодного поруху в цьому немає. Ось чому неможливо просто проминути переродження, вислизнути з пекла, щоб прямісінько до раю. Не зречення, а прийняття себе з перспективою трансформації дає змогу рухатися далі. Це і є спроба глянути на себе звіддаля, посміхнутися щодо власної замкненості в приземлених пожаданнях і збагнути, що наше призначення не в пасивному задоволенні. Було б вельми хибним засудити земне життя тільки тому, що воно має чимало спокус і гріхів. Його подаровано не для того, щоб якомога швидше закінчити чи залишити. Це саме те місце, де потрібно шукати радості. Певна річ, коли Данте писав свою поему, то не міг уникнути християнських сюжетів і персонажів. Для прикладу, читачі стають свідками того, як апостол Петро закликає Данте показати вимір своєї віри, чи те, як вона сприяє розпізнаванню істини й розкриттю рухомої природи людини.
Читайте також: У сув’язі поглядів
Та віра не витісняє розум: було б неправомірно про нього назавжди забути. Бо рай — це аж ніяк не атракціон, куди можна ухитритися придбати щасливий квиток і знічев’я насолоджуватися. Рай улаштовано для того, щоб істина справджувалася й поза ним. Не тільки для когось окремого, а для всіх, хто згоден і готовий її приймати. Негоже сподіватися залишитись інфантильним створінням, якого потрібно запроторити у клітку буття і строго змушувати до виконання наказів. Але найважче радіти творенню і творити разом, не підпорядковуючи світ лише собі.
Особлива роль у раю відведено світлу як можливості споглядати істину. Необачно пнутися за будь-що, лише б повитріщатися на неї, бо вона володіє здатністю обпалювати любителів простих видовищ. Недарма сам Данте засліплюється яскравим світлом і навіть утрачає зір. А це свідчить про неостаточність нашого потягу до добра, яке мусить невпинно народжуватися й не сприйматися за розхожий товар. Добро необхідно щомиті відвойовувати у зла. Завдяки невгасимій любові до Беатріче дар бачити відновлюється. Та в подорожі раєм це не основна несподіванка. Найцікавішою є історія про те, як Данте побачив Бога. Здійснити це вдалося відкритим до істини зором. Здавалося б, чого ще прагнути: більше бажань виникати не має? Аж ніяк! Правдиве бажання не згасає, а лише посилюється, примножується. Жити й означає бажати розділяти з іншими любов. Цей нестримний порух, у якому несила зупинитися задовольнятись. Та одкровенням для Данте стало те, що приглядаючись до лику Бога, він дедалі ясніше почав помічати риси людського обличчя. А отже, навчився впізнавати себе.