Соціальні мережі потонули у сльозах: хтось згадував, як «був тут лише тиждень тому й не знав, що це прощання», постив свої фото на тлі собору, хтось порівнював із 11 вересня (таких, щоправда, одразу затикали). Найнепримиренніші на кшталт відомої екс-кандидатки в президенти Росії пов’язували пожежу з тим, що «тепер кожен п’ятий у Парижі має ім’я Мухаммед», але взагалі-то у всьому винні соціалісти. Ієрарх Російської православної церкви, звісно ж, не промовчав, сказавши, що всім католикам треба покаятися, бо ж то був Знак. Хтось боязко пожартував про Павлєнского та Зеленського. І всі разом голосно проспівали присмерки Європи, не забувши назвати паризьких пожежників козлами й дилетантами.
Кинувши невідновлену Пальміру, російська влада пообіцяла допомогти французам у відбудові храму. А тим часом на околиці Москви палав унікальний ліс — Лосиний острів: горіли гектари й гектари, ніхто їх не тушив і про знак згори не заїкався. Це було схоже на суїцид: заповідник знав, що скоро його все одно вирубають, бо владі треба терміново розпиляти гроші на якусь нову, нікому не потрібну трасу. Сотні храмів, садиб, палаців, пам’ятників у країні руйнувалися, зносилися, горіли, а російська влада поспішала допомогти французам.
Читайте також: Російський геморой
Того самого дня «парламент» ухвалював у кінцевому читанні закон про ізоляцію російського інтернету, а ЗМІ заполонили останні дані соціологів, згідно з якими 70% опитаних позитивно ставляться до Сталіна.
Дві катастрофи в один день. Дві трагедії у двох різних світах. Протилежних світах. У Франції горів символ європейської цивілізації. Строго кажучи, у Європі, та й у тій самій Франції є собори й красивіші, й більші. У Реймсі, наприклад, у Руані, Кельні, Мілані. Та й у самому Парижі церква Сен-Сюльпіс, прямо скажемо, нічим не гірша. Але Нотр-Дам — символ. Як єгипетські піраміди — символ розквіту давньої цивілізації, як Парфенон — символ античної витонченості, початків усього, що нас нині оточує, так Нотр-Дам — символ старої, потріпаної, змученої, але незломленої європейської цивілізації. Мало не тисячу років тому був закладений перший камінь у його фундамент. Собор пережив війни, коронації, пожежі, дві світові війни страшного ХХ століття та пожежу століття XXI. Собор лишився живий, віддавши полум’ю шпиль і частину даху. Поки він горів, на іншому березі Сени стояв натовп, який співав «Ave Maria» й ридав від безсилля перед стихією. Але цей ридаючий і безсилий натовп був частиною справжнього громадянського суспільства, тому що однією з головних і необхідних ознак останнього є солідарність.
Ті, хто побачив у полум’ї пожежі кольори жаданих присмерків Європи, нехай помовчать. Не дочекаються. Пожежа в знаменитому соборі стала символом не кінця, а міцності європейської цивілізації. Собор встояв. Святині вціліли. Головний храм країни, на який у Страсний тиждень хтось послав випробування, показав цьому комусь дулю. «Я не здамся без бою», — сказав він і не здався. Багатовікова історія християнства й країни загалом трохи було похитнулася, але лишилася стояти.
А трохи східніше, у духовній, православній Москві, що знемагає від гордості за власну переможну історію, пішли далеко вперед. Розправившись із усіма історичними пам’ятками, крім Кремля (ну треба ж десь лідерові нації ухвалювати рішення!), Білокам’яна взялася за нові цінності. До Росії цінності взагалі якось не надто липнуть, а якщо якась і спробує, то її швидко поховають під розмовами про неї та гордістю за неї ж. Росія ніколи не знала свободи. Ніякої. Якщо не рахувати коротенького періоду 1990-х, що з огляду на свою нетривалість незабаром стануть не більш як статистичною похибкою. Для Росії свобода — це страх і морок, від яких треба якнайшвидше позбутися. Тому інтернет — дитя свободи — має бути зруйнований, як Карфаген. А в кого найкраще виходило руйнувати, лякати та вбивати? Звісно, в Іосіфа Віссаріоновіча.
Читайте також: Вийти з туману
Тому в той час, як старий собор, палаючи, малював новий виток на шляху до свободи, у Москві затоптували найновіші досягнення цивілізації. І як у Парижі рятували своє надбання всі разом, хто як міг: пожежники гасили, парижани співали, так і в Росії втоптували «бісівське» надбання також спільними зусиллями. Верхи керували, забороняючи свободу, низи допомагали, витягаючи Сталіна з могили всі разом, дружно, як ріпку.
За пожежею в Парижі спостерігала вся Європа. Із жахом і надією вона дивилася, як летить шпиль, як плавиться і руйнується дах, як плачуть парижани. І плакала сама. Того дня Європа, утикана сотнями старовинних соборів, злякалася: при спалахах вогню раптом стало зрозуміло, як легко можна все втратити. Європа, яка в принципі вміє берегти свої надбання, вмить усвідомила, що й тисячолітні кам’яні велетні не вічні. І що треба берегти не просто, а як зіницю ока. І що те, до чого весь час не доходять руки, може будь-якої миті рвонути. Старовина ж примхлива. То, може, це було для науки в Страсний тиждень? Може, це хтось пальчиком насварив згори?
А російські «парламентарії» тим часом, задоволені зробленою справою, розсілися по майбахах і роз’їхалися по своїх маєтках, збудованих на місці абсолютно випадково згорілих історичних пам’яток, додумувати закон про суверенний інтернет і потайки молитися маленькій іконці Сталіна.